Інтерв’ю з українською письменницею Марʼяною Стефак

Мар’яна Стефак: «Неврида – це і бажання звернути увагу читача на нашу історію. І, справді, показати, що зло, яке не знищили, завжди повертається. І в казці, і, на жаль, у житті».

Пані Мар’яно, як взагалі з’явився задум цієї книжки: Ви спочатку придумали дівчину-підлітка Петру з її бунтарським характером чи спершу захотіли написати про магічний світ вовкунів та давню Невриду?

Чесно, не пам’ятаю. :) Мабуть, якось одночасно. Власне, я хотіла написати про Гарта та Вука (прим. дядька та батька Ярка з «Ключа Горгона»). Насамперед якось реабілітувати вовкулаку Гарта, бо відчувала, що не такий він і поганий, яким може здатися у своїй дорослій версії. Тому виникла ідея описати, як він до такого стану докотився. А Петра з’явилася, бо я випадково зачепилася оком за перелік імен і побачила Петрина. До тієї миті не знала, що є жіночий відповідник імені Петро. Про Іванну, Василину знала, а про Петрину ні. Сподобалося. Так народилася Петра.

Ваша головна героїня Петра постійно почувається зайвою і вдома, і в школі. Чи є у неї реальний прототип, можливо, Ви списали її з когось знайомого, чи це збірний образ сучасного підлітка?

Кожен і кожна іноді почувається зайвим. Особливо у підлітковому віці, коли уже відчуваєш потребу знайти своє місце, але не знаєш ні де, ні як шукати. Старі авторитети ламаються, а нових ще нема. Ця «зайвість» – це розгубленість, але це й розвиток. Петра – це будь-який живий нормальний підліток (і я таким самим була), хіба що у неї є трохи більше реальних проблем: другий шлюб матері, молодший зведений брат, неможливість налагодити стосунки з рідним батьком, шкільний булінг. До речі, про булінг. Таки тут Петра трохи я: я натхненно лізла у всі шкільні бійки, класу так до сьомого. Навіть у ті, де знала, що добре отримаю. :)

У книжці неври захищають свій дім від андрофагів, які прийшли тільки нищити. Чи писали Ви ці сцени під впливом того, що ми всі зараз переживаємо в Україні, і чи було це Вашим способом показати дітям, чому важливо боротися за своє до кінця?

Попередня повість («Ключ Горгона») писалася ще в 2017–2018, коли АТО вже було, але ще десь далеко, на фоні, ніби не у нас. Коли війна десь далеко і серед загиблих нема твоїх сусідів, однокласників і рідних. Тому там головний антагоніст – Горгон – отримав другий шанс. Він, власне, і не був таким злом, як про нього говорили. У «Вовчих дітях» ситуація змінилася: я вважаю, що зараз читач, особливо підліток, не сприйме таке напів: напівзло, напівпокарання, напівсправедливість. Справді, андрофаги – образ, написаний на основі наших «сусідів». Але вони мають й історичний відповідник – реальне плем’я людожерів, згадане Геродотом у V ст. до н. е., що мешкало на північ від Скіфії. Їх змальовували як жорстоких кочівників з дикими звичаями, канібалів. Нікого не нагадує? До речі, той же Геродот писав і про неврів – стародавній народ, що жив на захід від андрофагів. Про них казали, що вони вправні воїни, а ще вміють перевтілюватися у вовків. Отже, Неврида – це і бажання звернути увагу читача на нашу історію. І, справді, показати, що зло, яке не знищили, завжди повертається. І в казці, і, на жаль, у житті.

Вовчі діти

399,00 грн

Переглянути

Як Ви вигадували образи богів – Перуна, Мари, Арідника? Чому вони у Вас вийшли не величними героями, а такими, що мають свої слабкості, втомлюються і навіть іноді шкодять людям?

Я фанатка Ніла Ґеймана. Його «Скандинавські боги» (та й «Американські») – це щось. Так іронічно написано, з гумором і так… людяно. Без пафосу, без зайвих прикрас. Чому тоді слов’янські боги не можуть бути трохи людяніші? Я не будувала жодної арки героя: їхні характери такі, які склалися самі собою. Величні герої легко б вирішили людські проблеми, правда ж? Тоді навіщо людям щось робити самотужки? Моїм богам би зі своїми проблемами розібратися, куди їм вершити долі.

У повісті Петра та інші герої говорять дуже сучасно, використовують сленг і жартують так, як це роблять підлітки сьогодні. Чи важко було «спіймати» цю живу мову, щоб вона звучала природно, а не як вигадка дорослого?

Сленг є, був і буде. І він найбільша проблема підліткового твору. З одного боку, він має бути. Бо без сленгу мовлення буде сухим і надто літературним. Тоді підлітки-читачі не повірять підліткам-героям. З іншого, сленгові слова міняються зі швидкістю світла: ті, які були популярні кілька років тому, вже змінилися на інші. Доводиться балансувати й обирати ті, які більш-менш «живучі», можливо, трохи застарілі, але будуть зрозумілі кільком поколінням. Бо книжка, сподіваюся, житиме не рік-два. Звісно, за «застарілий» сленг, зокрема з «Ключа Горгона», регулярно «прилітає». Ну, буде ще за «Вовчі діти» прилітати.

Коли Ви побачили ілюстрації Марії Савко до своєї повісті, чи одразу впізнали в них ту Невриду, яку описували? Чи збіглися Ваші уявлення про те, як мають виглядати герої, з тим, як їх намалювала художниця?

Ілюстрації ніколи не збігаються з картинкою у моїй голові. Тому що я, наприклад, бачу героїв як у фільмі. Тому я ніколи не диктую, якими вони мають бути. Погляд збоку завжди цікавіший. З Марією Савко це у нас друга книжка, тому проблем зі співпрацею нема: вона мені показувала ілюстрації, ми їх обговорювали. Якщо я бачила якісь сюжетні неточності, то вказувала на них. Наприклад, у тексті чітко описано, що на лунниці візерунок з листочків, то ми міняємо на листочки, якщо герой блондин, то перефарбовуємо волосся. Якщо у тексті чіткого опису нема, тоді я не влазю зі своїм баченням. Ілюстрації, звісно, якоюсь мірою спільна творчість, але все одно більше творчість художника. Я паскудно малюю. У Марійки це виходить однозначно краще, тому це повністю її сфера впливу. Я їй завжди і у всьому довіряю.

Розмовляла Альона Рудько