Інтерв’ю з Наталією Савчук

Наталія Савчук: «Дослідниця» у мені мріяла про авторську модель книжки-життєпису для дітей, а письменниця — про подорож у часі та просторі. Так народилася книжка «Тато мій Петлюра» та серія «Родина — Україна»

Як у Вас виникла ідея розпочати серію «Родина — Україна»? Ще й у такому цікавому викладі для дітей.

Хоча письменництво (чесніше сказати, віршування та придумування казок) — невід’ємна частина мого життя з раннього дитинства й досі, своєю «сродною працею» ще підлітком обрала дослідження так званої «дитячої» літератури. Як наслідок — уже багато років працюю як дослідник-книгознавець і бібліограф у двох знакових для України бібліотеках — Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського та Національній бібліотеці України для дітей. Понад десятиліття одним із моїх наукових зацікавлень були книжки-життєписи для дітей і підлітків. Цікаві вони тим, що буквально вочевидь відображають, як змінюються уявлення суспільства про людські чесноти, роль і місце людини в історії, хто й чому в різні часи ставав «зразком для наслідування» чи засуджувався, міфологізувався чи зникав з поля зору сучасників і нащадків. А ще життєписи для дітей творяться значно більш вигадливо, вони цікавіші формально та естетично за «загальні» біографії.
Досліджуючи, відзначала, які з моделей біографічної реконструкції (це загальні принципи, за якими переповідають біографію) є найбільш успішними. Одні з них в Україні мали комерційний успіх (тобто подобалися дорослим, які їх купували), але залишаються байдужими для дітей (скажімо, не користуються попитом у бібліотеці, де книжку можна взяти, не переймаючись її ціною), інші, хоча не мали великого розголосу в мережі, не відзначені преміями тощо, вже десятиліттями читають школярі. Є й такі, де щирий читацький інтерес збігся з визнанням у «дорослому» середовищі. Мені стало цікаво, чи можна зібрати найкраще з уже існуючого, те, що «працює» саме в Україні, відповідає запитам нашого читача, й створити власну модель книжки-життєпису для дітей. Так виник задум книжки.
Але ще раніше, коли ми з колегами в Інституті біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського започаткували Всеукраїнський бібліотечний біографічний рейтинг, стало очевидно, що ґрунтовних наукових напрацювань про українців (із різних сфер діяльності та часів) у рази більше, ніж популярних, зрозумілих кожному оповідей про них. Так з’явилася ідея поєднати академічне знання з письменницьким і журналістським досвідом задля популяризації життєписів українців. Кілька років я «носилася» з тією пропозицією між видавцями й авторами, сподіваючись, що хтось «більш досвідчений і мудрий» за неї візьметься. Але зрештою довелося робити самій, покладаючись на власний досвід і можливості.
Також для мене було і є важливим, що книжка для дітей працює з усіма поколіннями, а тому життєписи для дітей можуть також ненав’язливо доповнити в уявленні дорослих «портрети» відомих їм українських діячів (чи м’яко «зішкребти» зі свідомості раніше сформовані «ярлики») і водночас наповнити їхній світ цікавими нетоксичними історіями людей, яких вони раніше не ідентифікували як «своїх».

Тато мій Петлюра

299,00 грн

Переглянути

Розкажіть про етапи підготовки біографічної книжки для дітей. Що і де потрібно шукати? Як Ви, наприклад, шукали інформацію про Симона Петлюру?

Є напрочуд багато різновидів книжок-життєписів для дітей і підлітків, і кожний із них має свої особливості в підготовці. Але найважливіше, що це завжди «книжка для дітей». Отже, має відповідати усім вимогам до видання для читачів певного віку.
У нашому разі йдеться про книжку для дітей 7+ («молодшого шкільного віку»), книжку науково-популярну, тобто засновану на фактах і науково достовірній інформації. Відповідно, підготовка до її написання містила найперше пошук і вивчення наукових джерел (монографій, збірників документів, спогадів, листування тощо) про постать (тут — Симона Петлюру та його родину), а також світлин і різних інших документальних свідчень, які б дали змогу художниці та дизайнеру створити правдоподібний візуальний ряд видання. Наприкінці книжки я та й інші автори, котрі тепер працюють у цій серії, зазначаємо, якими основними джерелами скористалися.
Також кожна книжка має наукового консультанта — дослідника, котрий багато років поспіль займається вивченням біографії саме цієї людини. Він стежить, щоб письменник чи художник, спокусившись вигадуванням чи власним захопленням героєм, не переінакшив випадково факти чи не створив «ярличка» (нехай навіть позитивного).
Коли матеріал зібрано, із нього слід вибрати ті факти, епізоди, історії, котрі будуть найбільше зрозумілі та цікаві молодшим школярам. Адже співпереживати можна лише тому, що співмірне з твоїм досвідом, що ти можеш собі уявити. Також потрібно визначитися, які саме досягнення, вчинки, думки тощо найяскравіше характеризують описувану людину. Бо у сім років далеко не всі дії чи навіть здобутки дорослої людини можуть бути оцінені чи хоча б зрозумілі дитині. А ще варто дізнатися, що саме про неї, час її життя й оточення діти вивчають у школі, могли дізнатися з інших книжок, фільмів й таке інше. (Скажімо, виявилося, що про С. Петлюру молодшим школярам майже нічого не відомо, ба навіть більше — немає пояснень щодо подій Першої світової, державного облаштування України на той час тощо. Тому мені довелося знаходити потрібні слова й «площу» в книзі, аби все це пояснити). Тільки так, засновуючись на значній науковій базі й знанні вікової психології, життєпис для дітей може стати і цікавою, і правдивою книжкою.
Я свій пошук інформації про Симона Петлюру розпочала з Українського національного біографічного архіву та каталогів бібліотек, світлини та документи шукала також в архівах і музеях (дуже допомагає те, що значні масиви інформації в них уже оцифровано). Науковим консультантом моєї книжки виступила доктор історичних наук Таїсія Ківшар, котра ще далекого 1994 р. першою ввела до наукового обігу в Україні ім’я Лесі Петлюри («Леся Петлюра: людина і поет»/ «Літературна Україна», 13 січня, с. 3) та написала життєпис доньки С. Петлюри (опублікований разом з листуванням 2009 р.). А ще я багато перечитала краєзнавчих матеріалів, де часом ховаються справжні перлинки!

На сторінках також можна прочитати уривки з листів Петлюр. Цікаво, як Ви досліджували їхнє листування? Що найбільше Вас зворушувало у цих листах?

Листування родини Петлюр, зокрема епістолярій Лесі та її матері Ольги Петлюр, упродовж багатьох років досліджує та вводить до наукового обігу Таїсія Ківшар, із якою мені випала щаслива нагода співпрацювати в Інституті біографічних досліджень НБУВ. Її публікації значною мірою лягли в основу моєї книжки. Але саме листування Лесі Петлюри з коментарями становить том на 668 сторінок! Тому роботу пророблено чималу. Направду, щиро жаль, що обсяги книжки та звернення до дуже юного читача не дають змоги розкрити навіть малої дрібки того насиченого, емоційного та напрочуд цікавого внутрішнього життя, котре вирує у цих листах, у душі дівчинки, котра дорослішає перед твоїми очима, від листа до листа…
Найбільше мене зворушили неймовірна щирість і якась щемка прив’язаність між батьком і донечкою. Нині дуже добре розумієш, що тоді творилося навколо: війна, розруха, переїзди з країни в країну, постійна невлаштованість, постійна загроза життю, Леся та пані Ольга — обидві дуже хворобливі (той випадок, коли тіло тримається лише силою духу), Симон Петлюра завжди «не поряд», але щомиті душею зі своєю дівчинкою. Знає, що вона читає, чим смакувала, чи має панчішки, чи добрі товариші, що з її котиками, про що мріє й думає, чим тішиться… Він, так мені здалося з тих листів, ні на мить не переставав бути Татом і щиро, на всю силу батьківської любові, пишався Лесею. Ця краса Петлюриного батьківства дуже змінила моє ставлення до його постаті. Він схожий на мого тата.

Це нонфікшн з героями — Пані Клю, дух бібліотеки Бука, архівний хробачок Арх, комп'ютерна мишка Дока. Як вигадали цих героїв і яку функцію вони виконують у тексті?

У цій книжці сталася насправді чарівна й знаменна для мене подія: в одному виданні нарешті «зустрілися» дві мої «іпостасі» — дослідниці та бібліотекарки Наталі Марченко та письменниці Наталі Савчук. Тому Пані Клю, власне, ніхто не вигадував, бо то я сама — «КЛЮЧниця» (уже 15 років веду фаховий ресурс «КЛЮЧ» про дитячі книжки та читання на сайті Національної бібліотеки України для дітей). Було цілком логічно, розповідаючи про життя Петлюри від імені Лесі, самій пояснювати читачам те, що дівчинка не могла знати чи розуміти. А оскільки як авторка віддаю перевагу фантастиці, то якось само собою документальне життєписання (по суті — це ж завжди подорож історією життя!) обернулося «невидимими ключами», відкриттям Часодому та компанією Буки, Арха та Доки.
Насправді потреба в такого роду персонажах була закладена ще в первісну модель моєї біографічної реконструкції. Бо сучасні діти не дуже люблять довгих оповідок, лінійних життєписів і «підручникових» довідок і посилань, їм подобається калейдоскопічність, діалоги, динаміка та кінематографічна «розкадровка» книжки. Та «вигадувати» у межах самого життєпису я принципово не хотіла (він мав бути документальним на 99,9 %!), тому були потрібні «рамкові» персонажі, котрі б взяли на себе тягар пояснень, свідчень, а в подальшому — презентації книжок серії.
Трішки відкрию завісу. Оскільки питання від читачів щодо історії появи і пригод Пані Клю та її компанії неминучі, то відразу пишу «Щоденник Пані Клю, №1: Про невидимі ключі, загублену бібліотеку та Часодім, який завжди поруч». Сподіваюся, він з’явиться ще цього року разом із низкою інших книжок серії «Родина — Україна».

Цю книжку справді можна сприймати як щиру розповідь дитини про свого батька. Як Вам вдалося знайти форму викладу та отой «дитячий» голос розповіді?

Дуже допомогло листування, поезії та малюнки Лесі. По суті у мене був зразок її «внутрішнього звучання», її способу висловлюватися. Окрім того, вплинув власний досвід спілкування з татом, який все життя був для мене ідеалом і викликом водночас, але в чиїй абсолютній любові та відданості не сумнівалася ніколи.
Мені не потрібно було шукати якийсь сторонній «дитячий голос», бо мій нікуди, Богу дякувати, не зник. Чесно кажучи, часом доросла дослідниця літератури для дітей поступається в мені саме оцьому «дитячому голосу», котрий аж пищить від захвату над котроюсь із книжок, яку «я-доросла» бачу в усіх явних «промахах», «дурницях» і «недопрацюваннях». Зазвичай стовідсотково її автор дуже швидко виявляєся серед улюбленців маленьких читачів. Бо живий голос дитинства майже неможливо зімітувати чи підробити. Дитина в тобі відразу чує фальш і не відчиняє дверей свого серця.
Тому я радо пишу фентезі та поезію, але досі не бралася за художні твори для дітей. Це потребує унікального таланту, абсолютної відкритості та уяви суперкосмічних масштабів!

Розділ «Про котиків, цуциків і добрих приятелів», напевно, точно викличе замилування — адже багато дітей люблять своїх домашніх улюбленців. Які емоції переживали, коли писали про тварин?

О, це один із моїх улюблених розділів!
Найперше, мені довелося у важкому протистоянні перемогти в собі «правильного дорослого», котрий щиро вірив, що «котики» — не головне в життєписі очільника Української держави, «нічого не вчать юних читачів» тощо. Гору взяла «дитина», котра досі часом окликає нашу стареньку кицьку Масяню, яка померла минулого літа, і розмовляє у снах із Кавою — цуценям, що якось впало мені до рук із трави та так і залишилося жити в нашій квартирі.
Потім я з азартом і величезною втіхою вишукувала тих котиків і песиків по всіх закутках листування й спогадів про родину Петлюр. До книжки увійшли, звичайно, не всі згадки, котрі вдалося віднайти. А лише ті, що поряд із котиком відкривали ще й щось цікаве з життя Лесі чи її родини. Я певна, що діти можуть відчути справжність взаємної довіри та любові в родині Петлюр, їхню Справжність у всьому, саме через емпатію до цих котиків і собачок. Бо тут є простір, де власний досвід маленького читача повністю накладається на досвід людей, про яких він читає. Це емоції та події того рівня, що осяжний дитині, який ріднить її з персоналією.

Як думаєте, наскільки добре ця книжка допоможе засвоїти інформацію про Петлюру? Чи сприятиме цікавості до цієї історичної постаті, чи змінить якісь попередні, можливо, помилкові уявлення?

Ніхто не в змозі з цілковитою певністю твердити, як саме подіє книжка на кожного з читачів. Але ця книжка, щонайменше, не зашкодить дитині чи дорослому.
Хоча це перша в українській історії книжка-життєпис про Симона Петлюру для дітей, вона покликана не «узаконити» цю постать у пантеоні чи поміняти на новіші «ярлички», навішені в лихі часи бездержавності. Сенс створеної мною біографічної моделі в тому, щоб діти молодшого шкільного віку, для яких світ ще постає здебільшого через родину й найближче оточення, отримали знання про українців із різних часів і сфер діяльності у найприродніший для цього віку спосіб — крізь призму родинності, «малої батьківщини», близького оточення, «простий» досвід щоденного життя.
Таким чином діти (а поряд із ними й дорослі!) отримують свідчення, зрозумілі кожному (любов до близьких, інтереси, освіта, спосіб життя, події довкола, власний вибір у складних обставинах), і можуть самі скласти власний образ того ж Симона Петлюри. Можливо, вони ще не спроможні (чи не мають достатньо знань), щоб оцінити й зрозуміти його роль у державотворенні, формуванні війська, дипломатії тощо, але пізнати цю людину як дуже непересічну, обдаровану, здатну на великі почуття та вчинки, банально цікаву та варту уваги, зможуть.
Я хочу, щоб читачі крізь призму свого досвіду розуміли та відчували героїв цієї серії, щоб у них формувався емоційний інтелект і критичне мислення. У дітей ще ціле життя попереду, щоб дізнатися більше про кожного цікавого їм українського достойника, сформувати своє уявлення про нього. Головне, щоб вони вчасно дізналися щось цікаве про існування «Людини, вартої історії» та зацікавилися історіями життя «своїх» людей.
Сподіваюся, читачам запам’ятається і сам Симон Петлюра, і його дочка Леся та її мама Ольга. Діти зможуть відчути, як непросто жилося українцям на початку ХХ століття, дізнатися, які чудові люди були в оточенні родини Петлюр. А ще книжка (та ще більше — ресурс на сайті видавця!) дає змогу знайти місця, пов’язані з Петлюрами поряд із собою (навіть якщо ти нині — за межами України). І це теж єднає.

Цей нонфікшн ще й приваблює своїми естетичними ілюстраціями та наявністю фотографій. Як добирали світлини і як велася робота над привабливою естетикою книжки?

Світлини добирали з відкритих джерел, здебільшого — із виставок, підготовлених архівами та музеями. Допомогла також пані Т. Ківшар. Та основна заслуга щодо візуального ряду видання належить, беззаперечно, чудовій художниці з яскравою мистецькою індивідуальністю — Альбіні Колесніченко. Саме вона створила напрочуд ясні та органічні ілюстрації, що передають атмосферу, котра панувала в родині Петлюр, і водночас творять для читача дуже модерний яскравий світ Часодому. Як на мене, дуже важливо, що художниці вдалося об’єктивний матеріал (світлини, факти реального життя, документи) зобразити в образах, які одночасно належать часові буття Симона Петлюри й так само органічні в сьогоденні. Це дає простір для дитячої уяви, але зберігає відчуття правдивості всього сказаного й описаного.
А ще величезну працю і талант у динамічну структуру та атмосферу цієї книжки вклала художня редакторка Лілія Рейко, з котрою разом напрацьовували поєднання на одній розгортці елементів коміксу, довідника та художнього оповідання.
І, звичайно ж, ніхто з нас не дав би ради з огромом своїх ідей і задумок, якби не розважливе керівництво, терпіння й абсолютний слух на «антидитячість» у тексті чи ілюстрації суперфахового літературного редактора Івана Андрусяка.

Про яких ще історичних постатей вже готуються книжки у серії «Родина — Україна»?

Як цілком забобонний «книготворець», я б вам нічого «наперед» не сказала. Але на сайті видавництва вже заявлені (отже, не я відкриваю секрет світові!) імена Степана Бандери, Івана та Юрія Лип, Леся і Степана Курбасів, Петра Конашевича-Сагайдачного, Михайла Кравчука, Віллібальда Бессера, Івана Тиктора та сестер Крушельницьких. Ці книжки, сподіваюся, вийдуть найближчим часом.
Ще низка так само цікавих і мало прописаних у літературі для дітей життєписів у роботі. Вони охоплюють різні сфери діяльності та часи, а також представляють людей, які стали частиною українства, хоча й не були українцями за народженням («Рідні Україні»).
Мене дуже тішить, що за цю складну справу взялися чудові дитячі письменники і консультують їх науковці першої величини (скажімо, Володимир В’ятрович). Уже на найближчих обкладинках побачите імена Наталі Довгопол, Любові Загоровської, Галини Листвак, Мії Марченко, Ірини Мацко, Віктора Полянка, Олени Рижко, Ігоря Стамбола (спеціально називаю за абеткою, щоб не здогадалися, хто про кого писав).
Також на одній із обкладинок, сподіваюся, знову з’явиться ім’я Наталі Савчук.

Розмовляла Оксамитка Блажевська