Сьогодні ми розмовлятимемо з Оленою Демір про її дебютний соціально-психологічний роман «Анфілада». Пані Олена працювала журналісткою, головною редакторкою журналу «Краля». Останні 10 років проживає за кордоном. Веде літературний блог, пише про події в Україні, знайомить читачів з культурою і традиціями Туреччини. Роман «Анфілада» ще на стадії рукопису переміг у конкурсах «Книга року-2023» (номінація «Майбутня книга») та «Коронація слова» (номінація «Міжнародний вибір»). Детальніше про цю книгу можете дізнатися, прочитавши наше інтерв’ю.
Що надихнуло вас на створення цього роману?
Відверто кажучи, я не очікувала, що мій перший роман вийде таким драматичним. Коли ж нарешті зважилася на свою першу велику прозу, то планувала написати сімейну сагу, натхненну стилем Стейнбека чи Крістін Генни. Хотілося поєднати традиції і культуру двох важливих для мене країн — України та Туреччини, додати історичного тла, прокреслити любовну лінію, вкинути дрібку пристрасті. Я продумала кістяк майбутньої книги і почала створювати образи головних героїв, але щось пішло не так.
На очі потрапив сюжет про жіночу виправну колонію, після цього я занурилася у звіти про порушення прав людини в пенітенціарних закладах України. Ця тема настільки мене захопила, що не могла залишити її непроговореною. Взагалі, я вірю, що книги народжуються тоді, коли письменникові є про що поговорити зі своїм читачем.
Так з’явився роман «Анфілада», у якому я порушую важливі для мене теми.
Чи є прототипи реальних людей серед персонажів роману?
У романі «Анфілада» майже всі об’єкти та деякі персонажі мають реальних прототипів: місто, школа, село, темна ріка, речовий ринок, жіноча колонія. Донька головної героїні, яка з’являється лише в пролозі та не має власного голосу в романі, є прототипом реальної дівчинки, яку я колись хотіла забрати з дитячого будинку. За законом я не мала права цього зробити через наявність матері, котра покинула її і від народження не відвідувала, а лише з’являлася раз на рік в кабінеті директорки, щоб продовжити договір з дитячим будинком. Толік Соловей — це мій далекий родич із села, чиї слова та манера говорити з точністю передані в романі. Якщо мої однокласники уважно читатимуть роман, вони зможуть упізнати себе та деяких учителів. Проте головна героїня не має конкретного прототипу — це збірний образ жінок, яких я зустрічала у своєму житті.
Чому ви обрали період розпаду Радянського Союзу та становлення незалежної України тлом вашої історії?
Для свого першого роману я обрала реалізм і лінійну структуру оповіді, щоб історія розгорталася природно й поступово. Цей підхід дозволяє читачам легко зануритися в події та слідкувати за розвитком сюжету й еволюцією персонажів. Фоном моєї історії став період розпаду Радянського Союзу та становлення незалежної України, адже ці історичні події є важливими віхами, що сформували сучасну українську ідентичність.
Я свідомо обрала цей період, бо він близький мені особисто і є важливим для розуміння нашого сьогодення. Цей час — не лише політичний злам, а великі зміни у суспільстві, культурі та свідомості людей. Він відкриває перед нами безліч сюжетних можливостей, показуючи, як історичні події впливають на долі окремих людей.
Можливо, з часом я опаную складніші нелінійні гіпертексти, в стилі Кортасара чи Маркеса, але для першого роману мені важливо було створити щось доступне, зрозуміле й емоційно насичене. Цей вибір допоміг мені не лише поділитися особистим досвідом, а й показати реалії, що стали невід’ємною частиною нашої історії.
Розкажіть про стиль оповіді роману. Чому він саме такий?
Стиль оповіді в романі має певну динаміку та відображає зростання і трансформацію головної героїні. Починаючи з наївної розповіді дитини, він переходить до бунтівного голосу підлітка і завершується глибокими рефлексіями дорослої людини. Такий перехід дозволяє пройти разом з героїнею етапи її життя, відчути емоції та переживання в різні періоди.
Цей прийом допоміг мені підкреслити не лише внутрішні зміни персонажа, а й відобразити вплив зовнішніх обставин на її розвиток, створити більш глибоке розуміння героїні. Також у романі багато діалогів. Саме через діалоги я допомагаю читачеві відчути характер та настрій персонажів, зануритися в атмосферу того часу чи місця.
Як ви вважаєте, які події в романі викличуть найбільше емоцій у читачів?
Як авторці, мені важко визначити, які події в романі викличуть найбільше емоцій у читачів, оскільки кожен з нас сприймає історію через призму власного досвіду, тригерів та почуттів. Коли ми вимовляємо слово «школа», у кожного в голові спалахує своя унікальна картинка, наповнена особистими емоціями. Проживши ці перші, суто індивідуальні спогади, ми можемо знайти щось спільне: хвилювання перед контрольними, сміх з однокласниками, теплоту в серці від усмішки улюбленої вчительки.
Проживаючи з героїнею її дитинство, шкільні роки, щасливі миті в селі, кохання, досвід материнства та подальшу боротьбу, читач може подумки сказати: «О, і в мене таке колись було!». Але коли саме і в якому моменті це станеться, важко передбачити. Я сподіваюся, що кожен читач знайде в романі свої особливі миті, які торкнуться його душі та залишаться з ним надовго.
Розкажіть про восьму частину роману, під назвою «Зона», яка, безумовно, є найбільш напруженою.
Тут важко уникнути спойлерів, але я спробую. Восьма частина роману «Анфілада», під назвою «Зона», є динамічною і напруженою. Вона порушує важку тему, заради висвітлення якої писався цей роман. Найбільша перевага «Зони» полягає в тому, що вона є смисловим і сюжетним ядром всієї літературної конструкції під назвою «Анфілада».
Для тих, хто любить динамічні події і вважає попередні частини занадто розміреними та спокійними, я рекомендую дістатися до цієї частини. Вона стане справжньою винагородою. Читачам, які цінують історії про стійкість і силу людського духу, дружбу і підтримку у найважчі часи, сюжети на кшталт «Втечі з Шоушенка», «Зона» подарує незабутні враження. Найбільшим недоліком цієї частини є те, що її найважчі аспекти засновані на реальних подіях. Однак це вже не недолік тексту, а свідчення проблем пенітенціарної системи цілої країни.
Чи є феміністичні мотиви в романі?
У романі немає відкритої боротьби за гендерну рівність, але жіночі образи побудовані з великою увагою та глибиною. Спочатку головна героїня звинувачує маму у важких моментах дитинства, але згодом замислюється, чому батько уникнув будь-якої відповідальності. Це піддає сумніву унормовану в суспільстві ситуацію, коли чоловік може зникнути з родини, покладаючи всю відповідальність на жінку. Якщо жінка не може впоратися з труднощами, її звинувачують, тоді як відповідальність батька, який самоусунувся, залишається поза увагою.
У романі немає прямої боротьби проти насильства над жінками, але висвітлюються різні реакції на насильство. Спочатку героїня просто плаче, але з часом вчиться захищати себе і відповідає на насильство. Вона розмірковує: якщо вдавати, що нічого не сталося, це означатиме, що з нею можна і далі поводитися таким чином. Вона не готова з цим миритися. Її досвід може бути цінним як для жінок, так і для чоловіків, які вчаться вибудовувати і захищати особисті кордони.
Як людина, яка роками формує власну феміністичну оптику, але досі іноді плутає поняття і течії фемінізму, я можу сказати, що «Анфілада» не є феміністичним романом у прямому розумінні цього слова. Проте в ньому багато про жіночу дружбу, солідарність і підтримку. Якби ми жили в суспільстві, де перемогли феміністичні ідеї, героїні «Анфілади» не мали б 90% своїх проблем.
Хто з українських або закордонних письменників вплинув на вашу творчість і на роман «Анфілада»?
На творчість зрілого письменника впливає все, що він бачить, чує і відчуває. А для початківця найбільший вплив мають книги інших письменників. Серед моїх улюблених українських авторів — Любов Пономаренко і Тарас Прохасько, а серед закордонних — Вірджинія Вульф і Хуан Рульфо. Я також обожнюю переклади Ярослави Стріхи та Наталії Іваничук.
Під час роботи над «Анфіладою» надихалася творчістю інших авторів. Наприклад, ідея опису кімнати як замкненого простору, з якого хочеться вирватися, була узята з книги Емми Доног’ю, а образ Еноха, що шкребе пазурами в голові, запозичений з творчості Артура Блоха. Події Революції на граніті я не пам’ятаю, і коли коротко згадую їх у романі, то посилаюся на книгу «Іван і Феба» Оксани Луцишиної, яка, на мою думку, найкраще висвітлила цю тему в художній літературі.
Мені дуже імпонує традиція вказувати в бібліографії всі книги і джерела, які надихали або допомагали в роботі. Тому в бібліографії до моєї книги можна знайти повний список таких джерел.
«Анфілада» — ваш дебютний роман. Які творчі плани на майбутнє?
Після «Анфілади» планую видати збірник короткої прози про війну, до якого увійдуть оповідання різних років. Також маю намір завершити свою книгу вражень про Туреччину, яка буде міксом тревелога та особистого щоденника.
Розмовляла Олена Буда
(067) 350-18-70
Кошик
23.08.2024 
60
Повернутись до списку новин
