Наталія МИХАЛОВСЬКА — перекладачка та за освітою математик. Захоплюється літературами різних народів, перекладала для себе, а згодом потрапила в професійний переклад. Її першою надрукованою роботою стала збірка Дафни дю Мор'є. Зараз спеціалізується на фантастиці, хоча любить історію та автентичну літературу.
Марія ВЕЛИКАНОВА — перекладачка, письменниця-фантастка (частина співавторського дуету Валерія Малахова). Пише фантастику, детективи та фантастичні детективи. Перекладає, як правило, твори в цих жанрах. Живе в Києві. Має кота, веде книжковий блог і мріє про перемогу.
Наталя Михаловська: Перш за все хочу відповісти на питання, якого мені не ставили, тобто про передісторію цього перекладу. Відразу зізнаюся, що дві перші повісті циклу «Світ Роканнона» та «Планета вигнання» я переклала майже десять років тому, ще у свій любительський період, коли й гадки не мала займатися перекладом професійно. Причина проста. Як і багато інших українських читачів, вперше читала твори Урсули Ле Ґвін у російському перекладі. Коли ж мені вдалося знайти в мережі оригінали, то зрозуміла, що ті переклади доволі далекі від першовзірців: низку ключових для письменниці моментів було змінено або взагалі пропущено. Це так мене роздратувало, що спробувала перекласти сама (тепер розумію, що це було доволі сміливо з мого боку). А зав’язавши певні контакти у видавничому середовищі, я вперто стала надокучати знайомим видавцям, прохаючи «надрукувати Урсулу». Врешті вельмишановний Богдан Будний піддався, до проєкту приєдналася Марія Великанова, і от перед вами три перші повісті Гайнського циклу.
Чому ім’я авторки потрібно перекладати саме Урсула Ле Ґвін, а не Гуїн, Гвін чи ще якось?
Наталя Михаловська: Відповідь проста: бо так вважала сама письменниця. Її прізвище (тобто прізвище її чоловіка) бретонського походження, а бретонська мова належить до кельтської мовної сім’ї. Корінь прізвища письменниці любителі фантастики розпізнають в імені королеви Ґвіневери (дружини короля Артура) чи одному з імен відьмацької серії А. Сапковського — Ґвінблейд, тобто «білий вовк».
«Світи вигнання та ілюзій» містять перші три книги так званого Гайнського циклу. Які книги належать до цього циклу і чому він є умовним?
Наталя Михаловська: Я перелічу твори великого обсягу. Це «Світ Роканнона», «Планета вигнання», «Місто ілюзій», «Лівиця пітьми», «Слово для світу ліс», «Неімущі», «Оповідачі» та цикл пов’язаних між собою мікроповістей «Чотири шляхи до прощення». Між іншим, більшість із них ще не перекладено, тож назви перекладів умовні й можуть змінюватися. До цих більших творів примикають ряд менших. Наприклад, до «Лівиці пітьми» — «Король планети Зима», до «Неімущих» — «За день до революції» і т.д. Приналежність того чи іншого твору до цього циклу умовна, бо тут і сама письменниця змінювала свою думку. Наприклад, повість «Око чаплі» більше скидається на самостійний твір, але єдиного судження з цього приводу немає.
Марія Великанова: Хочу ще додати: плутанина — звична річ для цього циклу. Наприклад, згаданий пані Наталею цикл повістей «Чотири шляхи до прощення» виходив іще у варіанті «П’ять шляхів до прощення», де до нього було доєднано ще одну повість. А в інших виданнях вона виходила окремо.
Наталя Михаловська: Щодо внутрішньої хронології Гайнського циклу. Якоїсь лінійної хронології цього циклу не існує. Часто здається, що дія різних творів відбувається у тому ж світі, але в різних його варіантах. Як у цьому випадку бути читачу і в якій послідовності читати книжки? Гадаю, в порядку виходу. Я принаймні не чекала б, доки з’явиться на світ геть-увесь Гайнський цикл.
Як ви гадаєте, чим особливі передмови до «Світів вигнання та ілюзій» та окремих видань у серії «Маєстат слова»?
Марія Великанова: «Світи вигнання та ілюзій» видані практично повністю за певним оригінальним виданням, яке мало таку ж назву і містило саме цю передмову. В українському виданні до нього додалися лише ілюстрації та наші перекладацькі післямови. У серії «Маєстат слова» твори видаються окремо і містять авторські передмови, взяті з академічного видання Гайнського циклу. Ці передмови цінні передусім тим, що написані самою авторкою набагато пізніше від творів, тобто в них містяться певні узагальнення, результати її тривалих роздумів, усвідомлення циклу як певного цілого й усвідомлення місця кожного твору в цьому циклі. Там є трохи про історію створення, важливі для самої авторки моменти, сенси. Гадаю, українському читачеві це може бути цікаво.
«Світи вигнання та ілюзій» — це фентезі чи наукова фантастика? Чи десь на межі?
Наталя Михаловська: Мабуть, останнє. Якщо це наукова фантастика, то не «жорстка», тобто в її основі не фізика й астрономія, а етнографія, антропологія, навіть лінгвістика. А якщо фентезі, то теж доволі незвичайна, принаймні саме цей цикл, на відміну від «Чарівника Земномор’я», до фентезі не зараховують. Мабуть, це потомок обох цих жанрів.
Марія Великанова: А я абсолютно та цілковито впевнена, що це наукова фантастика, але авторка воліла сфокусуватися на науках, які до неї зрідка використовували таким чином. Вона була однією з тих, хто нагадував: науки — це не лише фізика, астрономія, хімія, а й соціологія, політологія, психологія. І її голосу випало пролунати достатньо гучно, щоб його почули. Але антуражно сьогодні ці твори справді здаються схожими на фентезійні. Мабуть, тому, що в центрі оповіді — побут і культура інших суспільств.
Розкажіть трохи про особливості чи складнощі, з якими ви стикнулися під час перекладу творів.
Наталя Михаловська: Першою складністю було не наробити аж надто грубих помилок! В одній із передмов письменниця з чималим гумором розповідає, як в одному з видань «Світу Роканнона» гноми перетворилися на риб і як викрутилися з такої скрути французькі перекладачі. Сподіваюся, у нас підземних риб не буде, та є, однак, поняття, переклад яких може видатися спірним. У мене такими є «Нашийник Семлі» (а не намисто) і слово «украйна» для відтворення терміну «Range» як території проживання того чи іншого народу.
Марія Великанова: Для мене ж головною проблемою при перекладі стало те, що авторка спиралася на реалії, добре відомі саме американському читачеві. Принаймні вона так вважала, але, як свідчить досвід, таки помилилася: фанатська спільнота й досі розгадує деякі загадки. Річ у тім, що події твору «Місто ілюзій», який перекладала я, відбуваються на території геть здичавілої Америки. І певні сліди прадавньої цивілізації зберігаються в деяких назвах, спотворених часом. Наприклад, одна назва племені, що там живе, трохи суголосна слову «соняшник», бо це плем’я живе на території Канзасу, який сьогодні має прізвисько Sunflower state — «штат соняхів». Ми з редактором цілу розвідку проводили, намагаючись второпати, що мається на увазі, адже авторка не пояснює походження назви. Або там є такий момент: герой під час мандрів натрапляє на табличку з назвою міста, від якої залишилися окремі літери. Мені треба було визначитися, які саме! То я нишпорила мапою тих місць і шукала, наче розгадуючи кросворд, яке місто могло матися на увазі. Не знаю, чи точно вгадала.
Які теми порушує Урсула Ле Ґвін у Гайнському циклі?
Наталя Михаловська: Мабуть, важко перелічити їх усі. Про те, що основа кожної вигадки — правда. Що неодмінною, а може, найкращою частиною дороги є повернення додому. Зрештою, авторка примушує нас замислитися: чи існує цілковита правда або ж вона можлива лише як сума різних поглядів на світ? На це останнє питання відповіді вона не дає, мабуть, спонукаючи зробити це читачеві.
Марія Великанова: Варто ще додати, що Ле Ґвін своїми творами реагувала на актуальні події її часу чи навіть полемізувала з певними тезами. Тому в неї дуже багато уваги приділяється проблемам міжрасових відносин, твердженню, що думка білих людей про їхню засадничу вищість — не лише хибна, а й небезпечно спотворює бачення світу, що дискримінація за будь-якою ознакою є ознакою обмежености, а не великої мудрости. А також — що пропонувати шляхи подальшого розвитку суспільної думки треба виважено. Так, «Місто ілюзій» є полемікою з тезою, популярною тоді, про те, що життя саме по собі є найвищою цінністю, і це має бути головним принципом побудови щасливого суспільства майбутнього. Ця теза теж з’явилася в полеміці: її автор намагався підкреслити, що не можна розділяти живі істоти на тих, які гідні життя, і тих, які настільки дурні, неосвічені, нецінні, що їхніми життями можна знехтувати. І от Ле Ґвін створює світ, у якому саме ця теза — і практично лише вона — покладена в основу буття. І показує, як її можна викривити, спотворити, начебто дотримуючись її. Показує, що злий умисел допоможе чинити геноцид, формально залишаючись прибічниками цього принципу. Певним чином позиція авторки суголосна зі словами апостола Павла: «Якщо я розмовляю всіма мовами, але не маю любови, то я лише мідь дзвінка і кимвал лункий».
Чому твори Урсули Ле Ґвін й досі актуальні?
Наталя Михаловська: Бо теми з попереднього питання є важливими і сьогодні. Та й, мабуть, довго ще будуть такими.
Марія Великанова: Урсула Ле Ґвін моделювала світи на основі питань, які були злободенними в її часи. Наприклад: на що здатна цивілізація, яка зробить брехню своєю ідеологією? Яким буде суспільство без ґендерних стереотипів? Але ці питання досі не втратили актуальности. Державу з ідеологією брехні ми зараз бачимо, вони майже щодня скидає на нас бомби, ракети і дрони. І з ґендерними стереотипами боремося досі. Доходить до дрібниць: Ле Ґвін багато міркувала, які займенники використовувати, описуючи людей без яскраво вираженої статі. Сьогодні така ж дискусія триває щодо того, як писати про людей, котрі називають себе небінарними, і особливо гостра вона в Україні, оскільки в англійській усталене слово they, яке справді використовують на позначення особи, стать якої невідома, а в українській слово «вони» такого значення не має. І навіть питання расової дискримінації, які вельми хвилювали авторку, досі не відійшли в минуле.
«Ліва рука темряви» — чому цей твір із циклу найбільше згадують/чекають українською?
Марія Великанова: Ви знаєте, це дуже хороше запитання, на яке не так просто й відповісти. Чому той чи інший твір вважається шедевром світової літератури, а інший — ні? Чому з доробку автора чи авторки, як правило, виокремлюють твори, що їх вважають найбільш вдалими? За якими критеріями ми це оцінюємо? Відповіді можуть бути дуже різноманітними, заплутаними і довгими. «Лівиця пітьми» — навіть не найтитулованіша частина Гайнського циклу. Вона має тільки премії «Г’юґо» та «Неб’юлу», тоді як «Неімущі», наприклад, окрім цих двох, іще отримали премію «Локус». Це премії, які вважаються найголовнішими у світі фантастики. Але водночас саме цей твір є визнаною перлиною світової фантастики. Особисто для мене «Лівиця» стала улюбленою частиною циклу, ще коли я нічого не знала про авторку та читала її твори ворожою мовою. Бо для мене в цій книзі найбільш гармонійно об’єдналися зміст і форма, захопливий сюжет і важливі питання, поставлені у вельми незвичному ракурсі, драматична доля персонажів і цікавий сетинг. «Лівиця» вплинула на мене, значною мірою саме вона відповідальна за те, якою людиною я є сьогодні, тож для мене це однозначно шедевр, гідний того, щоб його прочитали і склали власну думку якнайбільше українців.
Утім, інші твори Гайнського циклу теж дуже вартісні. Особисто я вважаю, що Урсула Ле Ґвін написала багато високоякісних, цікавих творів — і шедевр.
(067) 350-18-70
Кошик
17.04.2025 
799
Повернутись до списку новин
