Однієї ночі колишній каторжанин Жан Вальжан обікрав єпископа з Діля, який його прихистив на ніч; єпископ злодієві пробачив і той, розкаявшись, став на шлях виправлення. Тієї ночі зародилася романтична традиція рефлексувати злочини в літературі. Людина потрапляє в обставини, що штовхають її робити зле, та звикає бути злою, але мить одкровення скеровує її на світлий бік і починається важка внутрішня робота із самовдосконалення, сили ж черпає колишній нечестивець із вродженої добропорядності, із сили роду.
Дебютний роман Олени Демір написаний цілком у річищі цієї традиції.
«Анфілада» — соціальна проза, що свідома свого завдання. Роман висвітлює умови (провінційне депресивне містечко, культура зґвалтування, спільноти бідності), що породжують соціальну хворобу — занедбаних несоціалізованих дітей алкоголіків, які звикли «поглинати» й «донейтити» системне насилля. На такому матеріалі можна виростити чорнушний реалізм, можна виплекати доброчесний романтизм.
Була б то улюблена (коли вона вже вспокоїться?) чорнуха про провінційні 1990-ті, я не почала б міркування про прозу Демір з підтоптаного ангелика Жана Вальжана. Перед нами історія про переродження людини, яка від початку поганою не була, але робить погані речі; соціальна історія України тут — умови й тло трансформації, але не головна тема.
Анфілада — метафора щодо життя героїні-розповідачки, на кожному його новому етапі вона нібито переходить в іншу кімнату, але щоразу той новий простір залишається прохідним, транзитним. Згадайте, не найзатишніше архітектурне рішення — та анфілада по кривій лінії. Біографія Маріки теж затишною не буде.
Локації прямо не названі, ті «кімнати» можна впізнати чи подумати, що впізнав.
Рідне сіре місто головної героїні із цементним заводом, промзоною і спальниками — припустімо, Кривий Ріг.
Наступна кімната, що сполучається з попередньою: бабусине село в сусідньому районі, у самому центрі України, там ще пам’ятають про Голодомор і більше говорять українською, саме мовою, не суржиком — може бути, то Полтавщина.
Далі місто з великим базаром — вибачте за однозначність асоціацій, але Хмельницький.
Місто, де Маріка коїть злочин, невелике із чималим вокзалом, бо є важливим транспортним вузлом, воно подібне до Ніжина.
Наскрізь проглядається наступна «кімната» — колонія, де жінка відбуває показання, схоже на те, що вона розташована в Чернігівській області.
Та навіть через анфілади по кривій ми бачимо глуху стіну, яка завершує цей тунель з прохідних кімнат. Останнє місто, де ми зустрічаємо Маріку, нарешті вголос назване — Анціо, поблизу Риму. Морський порт і курорт, але тут важить, що Анціо свого часу, ще бувши містом Давнього Риму, породило Нерона — найвідомішого, мабуть, в історії матеревбивцю, окрім усього іншого. Біографія Маріки — це історія злочинної матері, зокрема серії злочинних матерів навіть як біологічних, так і символічних. Те, що її анфілада закінчується вітальнею Нерона, — красивий хід.
Ба більше, анфілада не лише головна метафора твору, а й сама форма роману тут.
Ми починаємо читати з історії дівчинки-підлітки 2022 року, щоб потім перейти до дівчинки в 1980-ті; це мати й донька, їхній кревний зв’язок, а тепер ще й з натяком на духовний, — та наскрізна перспектива, яка тримає роман.
Працюють в «Анфіладі» тільки жіночі простори, резонують тут винятково жіночі персонажі (і в сенсі героя-резонера, носія істини теж), чоловіки виконують роль радше такого собі агента хаосу, знаряддя фатуму. Від матері до доньки — так рухається в просторі роману формування сенсів, водночас мати в цих процесах формально відсутня: лежить у відключці, сидить у в’язниці, померла. Та безліч способів надає Демір, у які можна не бути в житті своєї дитини.
Наскрізна перспектива роману полягає в тому, що тут говорить жінка, цей голос міняє «носійку», але не замовкає. Систему таких «прохідних кімнат» у соціології називають спільнотою парій. Люди відчувають, що не можуть і не спроможні належати до більшості: вона розчинить те індивідуальне, яке ті в собі найбільше цінують.
Маріка в дитинстві — аутсайдерка: вона живе в бараці, її мати безпробудно пиячить і водить до себе чоловіків. Звісно, це бачать сусіди, які час від часу дитину підгодовують, але починають втомлюватися вже від цього всього. У Маріки є хрещена мати, яка піклується, щоб мала поїла бодай пару разів на тиждень, часом дарує їй одяг і навіть іграшки. Ще момент: Маріка носить прізвище маминого чоловіка, але він їй не батько, її біологічний батько є грузином, тому й заповів так назвати доньку, ще до народження якої пішов на зону за грабіж і здимів повністю. І цю історію сусіди теж, звісно, знають. Маріка — дикунка, їй це вибачають, бо вона ж «екзотичне дитя».
Прудка дівчинка лазить високими деревами й знімає звідти сусідчиних котів. Уміє дуже швидко бігати за дорученнями дорослих. Фізична витривалість — те, що вона в собі любить, бо за це її нібито люблять інші. І цим героїня корисна іншим. У неї красиве довге волосся. Напередодні 1 вересня, коли Маріка йде до першого класу, хрещена дарує їй банти, але матір вирішує постригти доньку й зрізає їй волосся майже до коренів. У Маріки істерика: лисою без бантів вона ніколи не знайде в школі друзів, не стане частиною колективу, про що так мріє. Волосся — те, що героїня в собі любить, це її цінність, бо всі дівчата мають коси. Довгі коси — це бути як всі.
Волосся й фізична витривалість згадуватимуться на кожному етапі життя жінки. Але саме в дитинстві вони стають знаками спільноти парій. Ті, з якими вона буде відчувати духовну спорідненість (це все суто жінки), потрапляють у простір роману через опис волосся, плечей і рук, які оцінюються на міцність, згодом кажуть про їхню здатність або не здатність до важкої фізичної праці. Парії поєднуються не для того, щоб плекати свою індивідуальність, а для того, щоб вижити на індивідуальному рівні. Тому жіночі тіла в «Анфіладі» — знаряддя важкої фізичної праці. І зброя для захисту.
Маріка планує вбивство. Вона спробувала кілька законних варіантів покарати ґвалтівника й зупинити його, але дарма. Тепер героїня його вб’є. Для цього їй треба ніж. Вона йде на ринок до торговця ножами й довго обирає той, що надається для вбивства людини. Торговець, колишній зек, відразу розуміє, з ким має справу, і дає поради, як і чим ударити, щоб вразити фізично сильнішого супротивника. Він знає, який вигляд має жінка, готова убивати — точнісінька як ця перед ним… Даруйте, спойлер, але такою буде єдина зустріч Маріки з батьком у романі. І він дав їй хорошу пораду: тебе однаково спіймають, тож усе одно, куди тікати, а от бити на смерть треба завжди в правильне місце, і воно лише одне таке.
2022 рік, росіяни під Києвом, Толік і Соня відправляють доньку-підлітку поїздом в евакуацію. Дівчина знає, що вона їм не рідна, її взяли в шість років, з особової справи дізналася ім’я матері й те, що та відмовилася від неї добровільно. На війні на Сході ще на самому початку твору загинув брат Толіка — реальність родини дуже змінилася. Бабуся ледь пережила втрату. Батьки посуворішали. 2022-го Толік записався в тероборону, Соня — у медичну службу. Дівчинка жила деякий час у бабусі, батько дістає поранення й тоді постає питання: Юля має виїхати до Європи, вона «слабкість» батьків, мусить бути в безпеці, щоб вони могли й далі воювати. Юлі шістнадцять. Нещодавно вона знайшла листа від біологічної матері, там було посилання на гугл-документ, а тепер у поїзді (попереду години очікування на кордоні) Юля відкриває його й читає. Її матір — Маріка — написала тій про все-все своє життя, щоб донька зрозуміла, чому її покинули в сиротинці.
На цьому історія Юльки закінчиться. Ми не знаємо, чи дістає Маріка прощення, чи зустрінуться вони в Італії, чи вплине лист на рішення Юлі, у якій саме країні вона рятуватиметься від війни. Важить уже цей перформативний акт: Юля слухає сповідь Маріки, а отже, чує її, заповнюючи прогалини у своїй власній історії.
Юля й Маріка відновлюють історію роду — вроджених чеснот, які допомагають жінкам роду протистояти злу. Маріка, про яку ми вже з початку її листа знаємо, що вона вбила людину, учинила «праведний злочин» — урятувала від ґвалтівника дитину; вона іронічно зве себе «захисницею знедолених», уявляючи собі якусь супергероїню. Проблема відритого фіналу «Анфілади» в тому, чи прийме Юлька таку правду життя, де порятунок однієї дитини вартував самотності в сиротинці для іншої.
В романі є сила-силенна випадкових зустрічей, є кілька містичних досвідів і роялів у кущах. Зустріти таточка, який здимів десь на теренах колишніх Совєтів (22 млн км2!), і той дасть їй зброю для вбивства. Узяти дитину із сиротинця у 2–3 областях від дому, щоб вона потрапила саме в ту родину, де мала б зростати сама матуся. Це все дуже літературні умовності, дуже очевидні літературні умовності (очевидні в тому сенсі, що й грим у театральній виставі), яким авторці трішки попеняти б, позаяк вони аж ніяк не озиваються в сюжеті роману. Якби Юльцю взяла незнайома Маріці родина, що змінилося б? Якби зброю їй продав чужий чоловік, що змінилося б? То нахіба вони тут треба ці фатальні збіги? Ідеться про історію роду, а вона не терпить пустот, і якщо люди не спроможні заповнити ті лакуни, їх заповнює сама доля.
Маріка двічі в житті переживає містичний досвід. У ситуації, де вона мала загинути, її рятують люди, яких нема серед живих. Маріку один раз візитує померла бабуся, а другий раз — незнайомець, героїня лише згодом дізнається, що вони були родичами. Історії життя власне тих мертвих родичів, як і тих живих, яких Маріка не впізнала, а Юля (наразі) не знає, пов’язані, визнають вони це чи ні. До спільнот роду ми належимо невільно й нерефлексивно, не обирали, де родитися, і не витрачаємо своє життя, щоб із цим змиритися, здебільшого не витрачаємо. Спільнотам роду протистоять спільноти волі, яким ми належимо за власним вибором.
І от тут якраз проступає найцікавіший елемент «Анфілад». Маріка, що виживає і розвивається в кризових ситуаціях за підтримки якраз родичів (навіть якщо не знає про це), стає шалено адаптивною щодо людей, з якими живе поруч. Вона потребує любові й намагається її заслужити, стаючи двійником того, хто поруч. Власне, тепер вона те саме робить з Юлькою: та мусить ототожнювати себе з героїнею сповіді Маріки (здається, це таки не вдалося).
Стиль оповіді від розділу до розділу міняється — ледь помітно, але міняється. Нібито «Анфілади» розпадаються на кілька романів: про дитинство з матір’ю-п’яничкою, про сільську ідилію з віднайденою бабунею, про стосунки з одруженим чоловіком, виробничий роман, роман про народження дитини тощо. Уся справа в Маріко. Героїня — копікат, адаптується, щоб жити. З агресивними — агресивна, з дотепними — дотепна, з невротичними — невротична, з гіперактивними — гіперактивна. Вона в кожному наступному розділі, у кожній наступній кімнаті буде такою, якою буде людина поруч із нею.
Маріко свій лист пише від Я, зрозуміло, та адресує його доньці, конкретній людині, себто, яка має судити її за намірами, а не за вчинками. Про це героїня й просить: зрозуміти її мотиви та пробачити, відповідно, те, що дитину свою вона полишила. Маріко сповідується, її донька тут — у ролі священника, який вислуховує історію, що не йому призначена (бо за намірами судять уже не люди, а хтось вищий за людей). За цю думку треба триматися весь час, поки читаєш роман Демір: увімкнено режим сповіді, саме сповіді, а не апології, героїня не виправдовує свої вчинки й не захищає свої погляди, а кається — навіть за ті випадки, які цього категорично не потребують. Скажімо, історія її взаємин з Вітькою.
Вітька — старший син хрещеної матері. Він зґвалтував дівчину, яку знав змалечку, їй було тринадцять. Маріка відтак утратила підтримку єдиної дорослої людини поруч — хрещеної. Згодом він попросив вибачення, бо був п’яним, бо вона красива, бо проникнення ж не було. Маріка тоді його висміює і втікає з дому. Героїня його прощає згодом, уже дорослою жінкою, коли бачить його могилу. Він загинув в АТО, і вона його пробачить, бо чоловік був добрий воїном і загинув славною смертю. Героїня картає себе, що не змогла того зробити раніше. Як славна смерть скасовує зґвалтування дитини, я не знаю. Не знає і Маріка. Але за законами жанру, у який вона себе помістила, мусить розкаятися, що була такою суворою до юнака, який занапастив їй життя. До речі, загибель на фронті Віктора — це та сама смерть дядька, про яку нам розкаже Юлька мало не на першій сторінці роману, про цю смерть ми дізнаємося навіть раніше, ніж почуємо імена «Юля» й «Маріка». Бо, поки почнеться історія скривджених жінок, треба встигнути закарбувати ім’я їхніх кривдників. І пробачити, звісно.
Донька й матір починають свої історії з того самого концепту «ненавиджу» — «Мене дратує правда» та «Ненавиджу дощ і хробаків». Знаєте, знання про насилля, як його попередити і як його уникнути — це ті знання, які в архаїчних спільнотах переходили від старшої жінки до молодшої. Була б у нас можливість ділитися іншим досвідом зі схожими на нас людьми.
Автор: Ганна Улюра
Джерело: Український ТИЖДЕНЬ
(067) 350-18-70
Кошик
23.08.2024 
23
Повернутись до списку новин
