Рецензія на книгу Лесі Білик "Промені й тіні Кароля Юзефа Ліпінського"

Сучасні химери або Сокира ката

   Леся Білик. Промені й тіні Кароля Юзефа Ліпінського: біографічна повість-феєрія. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017. – 176 с.

   Біографічна повість про видатного польського композитора і скрипаля-віртуоза Кароля Юзефа Ліпінського української письменниці Лесі Білик вийшла у серії «Ім’я на обкладинці». Це серія книг про найцікавіші явища світової культури, про життєві шляхи і творчі здобутки видатних людей.

   Життя знаменитого польського музиканта (1790 – 1861) було тісно пов’язане з Тернопільським краєм. Останні роки митця минули у мальовничому селі Вірлів на Зборівщині, де знаходився родовий маєток Ліпінських. На скромному цвинтарі цього села зберігся надгробний пам’ятник Кароля та його дружини Регіни. Гадаю, саме ця деталь біографії видатного польського митця найбільше спричинилася до народження книги, про яку тепер мова.

   Коротка видавнича анотація не шкодує яскравих епітетів для характеристики повісті: феєрична, містична, об’ємно та майстерно виткана... Сюжет повісті, основу якого складено з реальних фактів земного життя пана Кароля, дійсно побудований як вистава-феєрія з великою кількістю майже театральних ефектів. Одночасне існування головних героїв розповіді у минувшині й сьогоденні дає можливість прозаїку використати іманентні можливості містичних перевтілень, адже, у певному сенсі, між літературою та містикою існує природна схожість, коли тематичні крапки сюжетної інтриги непомітно розчиняються в уяві автора (та й читача теж) і постає безмежжя та безчасся. «Німувала ніч, мовчав Кароль. Силуети-тіні минулого раптово зникли. З неба закапали сльози. Вони долітали до землі і ставали дівчатками-танцівницями, що мерехтіли-кружляли довкола колоди, граційно струшуючи з тендітних рук пелюстки квітів… Танцівниці оточили його, всі разом вони піднялися у повітря та розтанули в сріблястому світлі місяця»

   Л. Білик написала свою повість, гадаю, не без того, що її Муза мала бажання прозирнути за межі реального, вірила у таємничий надприродний світ і можливість спілкування з цим світом, хоча б у творчий уяві. Письменниця помітно впадає в екстрим, навіть деколи в екстаз, що дає їй можливість власного емоційного тлумачення відомих фрагментів біографії Кароля Ліпінського.

   Проте навіть найобачніші мої спостереження чи висновки не заперечують глибоко індивідуального ставлення Л. Білик до історичного матеріалу, що склав основу твору, і тоді феєрія обертається на публіцистичні авторські роздуми: «Минуле не знайшло належного пошанівку в нащадків. Чи варто дорікати людям? У непомірно тяжкій праці виснажується тіло. Галицький люд, завжди бідний, повсякчас перебував у боротьбі за існування та власну ідентичність на рідній землі… Бідність – найбільше зло, що убиває творчу живинку будь у кого. А душа вибаглива й тендітна: вона потребує розмаїтої поживи». Або думки письменниці про болючі українсько-польські стосунки: «…мені важко збагнути те, що муляє й українцям, і полякам упродовж багатьох століть, бо потягло за собою стільки обопільних кривд та обопільного болю».

   Я розумію, що авторці необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання, аби зробити численні кадри і фрагменти біографії митця предметом поклоніння чи інтелектуальної окраси світу. Розламаний світ, у якому опинилося людство, провокує митців на певною мірою деструктивне розширення художньої уяви, проте у нашої авторки, головним чинником все ж є не деструкція, а одухотвореність явища генія у всесвіті: «Моя скрипка відчуває красу Божого світу і силу людського дух, обопільно пульсуючого. Мова музики одна для всіх». Оптимально чуттєве сприйняття і наповнення конкретного матеріалу біографії Кароля спричиняє високу енергетику тексту повісті.

   Мені дуже подобається англійське слово imagination (творення уявою), воно, на мою думку, щонайточніше передає стиль цієї повісті, коли велика кількість наче вихоплених з туману забуття фактів, таких собі мікропазлів, сукупно складають велику загальну картину, котра набуває асоціативно-семантичної антилогіки. Відтак читач потрапляє у зовсім інакший простір, а може й вимір! «Ось площа Ринок, посеред якої – величезна колода. Кароль уздрів сокиру ката, загнану в саму серцевину цього середньовічного ешафоту, поруч – свою першу скрипку… Світив місяць, в його сріблястих розсипах затихали людські голоси. Ніч цілком заполонила місто і німувала у жахких передчуттях. Видіння на тлі місячного світла анімували найфантастичніші епізоди позачасся».

   Вважаю доцільним зауважити, що вельми важливо прослизнути між Сціллою та Харібдою. Ці лукаві поріддя можуть перетворити творчу працю художньої уяви на раціональні вправи, на логічні схеми абстрактного мислення, коли її, уяви, деструктивна частина, про яку мова була вище, візьме верх. Тому літератор, звертаючись до моделювання художньої тканини твору за допомогою феєрії та містики, завжди повинен враховувати небезпеку втрапити у цю пастку. Тут має значення все! Забагато «електрики» у словах – інтонація оповіді стає однобарвною, нецікавою. Змінюється стиль наративу, наприклад, з казково-містичного на сучасно-публіцистичний, або навпаки – читач зашпортується, його певна настроєність дає збій, може й задумається, що він, власне, читає? Я погоджують, що межа тут дуже тонка, можливо, не завжди надається до інтерпретації, та все ж цей шлях між двома потворними створіннями існує не тільки у давньогрецькому міфі.

   Письменниця Леся Білик подала до своєї біографічної повісті-феєрії докладні інформаційні примітки, раритетні фотознімки. Що й казати, зроблено максимально вичерпну художню і дослідницьку роботу, що викликає щиру повагу і подивування! Хай щастить цій повісті на шляху до читача!

Тетяна Дігай