Наталія Ліщинська — сучасна українська письменниця, творчий доробок якої налічує різножанрові твори: від дитячої казки до дорослої антиутопії. І тема нашої сьогоднішньої розмови — її нова науково-фантастична книга «Нагострені леза».
— Багато людей вважає, що читання фентезі, наукової фантастики та інших жанрів, які пов’язані з буквальною вигадкою світів, — це певний спосіб втечі від реальності. А що ви думаєте з цього приводу?
— Я і не вважаю чимось поганим те, що для частини читачів, без сумніву, це — ескапізм, тобто певна втеча у вигадку. От щоб спекатися реальності хоча б на кілька годин чи днів. На моє відчуття, добре, якщо книга може дати людям перепочинок від жорстокості війни, наприклад. Чому ні? Однак не всі читають, щоб утекти від щоденних проблем. Є читачі, які шукають у читанні підтвердження реальності — і навіть у фантастиці її знаходять. А втім, це не є чимось дивним, бо цей вид літератури однаково виростає зі своєї епохи, з автора, який не є вільним від суспільства, в якому живе, від обставин життя, в яких існує. Інші читачі прагнуть підтвердження власних думок, спостережень за людьми, за їхньою поведінкою, за тим, як теперішнє перетікає у майбутнє. Хтось захоплюється новими ідеями, які в науковій фантастиці зазвичай просто обов’язкові, бо без цього її не існує. Комусь до вподоби те власне, що в літературі є головним — емоції, герої, які діють у дуже незвичних обставинах, яких в нашій реальності нема і не може бути, бо це все ж таки вигадка, фантастика. Мабуть, бувають ще десятки інших мотивів читати фантастику. Як і без ліку різних комбінацій, різних спонук занурюватися в ці уявні світи. Тобто не для всіх читачів це втеча від реальності. Але і втеча від реальності не є чимось поганим. Людина не може жити постійно в страху, в переживаннях, у всьому жахові, який нас оточує. І тому вона шукає для себе якихось таких речей, які дозволять їй зберегти здоровий глузд. Так що це не є чимось страшним чи поганим, на мою думку.
— В інтерв’ю для фентезійного проєкту «Аль Мор» ви зазначили, що любите наукову фантастику ще й тому, що вона не змушує вас нудьгувати. А що було найцікавішим для вас у процесі написання «Нагострених лез»?
— Було багато цікавих моментів. Найперше — це прекрасна складність завдання написати динамічну, сильну утопію. Я люблю виклики, які змушують мене стрибати вище за голову. Коли вже щось здійснене, зроблене, воно здається легшим. Але якщо робиш уперше, це чудовезна пригода, це кайф першопрохідця.
Були також напрочуд гарні знахідки ідей. І це також цікаві моменти, коли мозок творить якусь магію. Звісно, що це не магія — це береться з досвіду, прочитаного чи накопиченого. Але воно виглядає як магія, коли якась ідея раптом тебе осяює і ти говориш собі: «Ого! Нічого собі!». Сам спосіб накопичення матеріалу впродовж життя — це теж цікавість. Хай це і відбувається дуже тривалий час, бо я стежу за новинами в астрономії, медицині та фізиці. Звісно ж, це на рівні дилетантки, любительки науки. Очевидно, що я не здатна розуміти фізику на рівні науковця. Але це люблю, за цим дійсно пильную, бо мені це цікаво.
Був ще один чудовий момент, один з найцікавіших. Бо це та ж магія, ті ж чари, коли механізм невідомий, коли моєму розуму вдалося за кілька днів подолати вельми затяжну кризу й нарешті виокремити текст із громіздкої брили накопиченого, написаного матеріалу. Бо текст — це структура, це певна цілісність, яка повинна бути стрункою, красивою. Це теж були певного виду чари. Коли нещасний мозок б’ється головою об мур і не розуміє, як це зробити, а потім раз — і вже знає. Цікаво, коли важко й непросто, коли докладаєш зусиль, а потім — тріумф, бо видряпалася на цю вершину, бо змогла. Звичайно, з тієї вершини потім доводиться спускатися, тому далі знову буде важко, складно і цікаво. Але є надія, що на тебе чекає наступна вершина, і в цьому неймовірна привабливість життя.
— У чому полягала складність побудови структури, логіки і всіх інших особливостей вашого світу? За скільки часу вам вдалося написати цю книгу?
— Мабуть, це такі суто фахові моменти, котрі, можливо, й не дуже цікаві читачам. Та спробую «потанцювати» від часу написання. Задум перший, розмитий про утопію з’явився ще багато років тому. І він визрівав дуже довго. У мене не було достатньо авторської сили, щоб «порватися» на утопію. Потім, коли відчула, що ось тепер зможу подужати, то писала понад три роки. І мені не сподобалося те, що я врешті-решт побачила після оцього понад трирічного писання: хаос, багатослів’я, повтори, нечіткість там, де повинна бути сяюча ясність, якісь неузгодженості, надто заплутана фабула. Тому просто довелося відкласти текст, бо це був глухий кут. Рукопис явно був сирим. Але як його довести до готовності, коли ти вичерпана, зла сама на себе, роздратована, виведена з рівноваги ще й невеселими життєвими обставинами? От як це зробити, коли у тебе нема сили? Та вже через рік, коли трішки стабілізувалося життя, трапився отакий чарівний момент спокою, щастя, і розум несподівано для мене самої все поскладав, як ті пазлики. І тоді почала втілювати те, що було в голові: нову форму, бо вона от-от проявилася, оповідь від кожного героя почергово, бо цього не було в накопиченому матеріалі за оцих три роки. Тут я зрозуміла цю форму, побачила, як воно має бути. І безжально викинула зайве. У результаті рукопис зменшився майже втричі, перетворившись із неоковирного нагромадження в динамічну, насичену, щільну наукову фантастику. Саме цього я прагнула — це і є мій стиль. Ця енергія, динаміка. Коли все складено, а не розкидано в хаосі, і складено гарно, щільно в добру структуру. Це вдалося. Тобто від невиразного задуму і до книги, що ось-ось вийде, промайнуло понад 10 років.
— Яка ідея спонукала вас створити цю історію?
— Ідей у книзі — як величезна напхана скарбами скриня. Про ту першу, невиразну, розмиту утопію я вже розповідала. Проривною ж ідеєю, яка штовхнула мене до клавіатури, було бажання будувати конфлікт не лише на утопії, а й показати два утопічні суспільства, які конкуруватимуть між собою. Бо власне в утопії що є найскладнішим? Збудувати конфлікт. А де його взяти? У хорошому, гарному, розвиненому суспільстві, де люди щасливі, де вони ситі, забезпечені, їм нічого не бракує. Як же це зробити, щоб не було нудно? Відповідно, це і була проривна ідея, яка дозволила мені почати втілювати.
Була гарна знахідка — ідея про ідеал. Але такий, що не буває загальним, а в кожного свій, індивідуальний. Я спойлерити не хочу і не буду розповідати ані сюжету, ані надто детально про героїв. Подробиць не розкриватиму. В книзі читачі знайдуть пораду, як втілити власний ідеал, не завдаючи шкоди загальному добробуту, благополуччю. Для мене цікаві й цінні ідеї щодо часу, структури Всесвіту, бо мої бета-рідери — двоє з них — помітили і питалися, допитували мене просто, звідки я ось це витягнула. І були подивовані, що з голови. Але та ж голова накопичує упродовж життя купу досвіду, купу прочитаного про науку. Відповідно, з голови, бо ідеї народжуються від того, що розум переробляє інформацію, отриману звідусіль. Галузі знань цих двох дещо схожі (математика і програмування). І їм здавалося, що я десь з їхніх галузей намацала ті ідеї, тому й так пристрасно хотіли зрозуміти, звідки саме. Я їх, мабуть, розчарувала (сміється — ред.).
У тексті є розсипи ідей. І не лише дотичні до тих точних наук: фізики, математики, хімії чи чогось такого. Є й такі, що стосуються суспільства, політики, еволюції розумного виду, людських взаємин. Це щільна, напхана фантастика, яка покликана дати читачам не лише розваги, а й спосіб замислитися, побачити щось нове, цікаве, піти думкою в нові та нетипові для себе галузі людського знання (прогнозистики, наприклад).
— Кому з героїв ви симпатизуєте і чому?
— Моїм улюбленцем є малий дракон, та він не з «Нагострених лез» (сміється — ред.), а з дитячої книжки «Пригоди Хоробрика», яка теж побачила світ у видавництві «НК-Богдан» навесні 2023 року. Скористаюся нагодою і подякую видавництву за співпрацю, яка мені подобається. Гарно відчувати увагу, приязнь, повагу, бути рівноправною партнеркою. Дякую і вам, і редакторам, і художникам — усім причетним із колективу видавництва за фаховість та любов до роботи. Дай боже нам плідної і тривалої співпраці й надалі.
Щодо героїв із «Нагострених лез», то вони дуже складні та багатогранні, жоден з них не є ані однозначно добрим, ані злим. Я вважаю, що боротьба добра зі злом всередині кожного героя, показана в книзі, є ближчою до істини, ніж виписування однозначно позитивного рятівника світу та його антагоніста, мерзотника, який той світ хоче занапастити. Природа людини є складною. Вона не є пласкою й однозначною істотою. Ми, наприклад, робимо вибір щодня. Чому хтось пішов на фронт добровольцем попри свій страх і усвідомлення, що може загинути? Чому хтось волонтерить, а хтось байдужий, навіть ворожий до своїх? Причому той, що байдужий, може підгодовувати безпритульних котиків, але водночас ненавидіти людей і навіть тих, хто воює за майбутнє його дітей. Ми напрочуд суперечливо-складні істоти. Тому я не пропоную читачам персонажів, які пласкі, нецікаві, занадто прості, щоб бути справжніми. Бо ж чудово знаємо, що самі не завжди чинимо правильно, добре. Власне у кожному своєму тексті я намагаюся показати мотиви дій цих персонажів, як вони змінюються, вибираючи те чи інше, як зіштовхуються із наслідками своїх рішень. Ще для мене дуже важливо показувати силу і вміння любити. От такі герої — вони мої. І я просто люблю таких писати. Навіть коли вони далекі від такого шляхетного, однозначно красиво-доброго персонажа. Людина — складна істота.
— Як ви гадаєте, кому буде цікавою книга «Нагострені леза»?
— Однозначно тим, хто любить наукову фантастику. Але, знаєте, пан Олег Кіналь — художник, який прегарно одягнув цю книгу, ділячись зі мною враженням про прочитане, казав, що для себе у «Нагострених лезах» знайшов цікаві, свіжі думки про людські взаємини. Мене так зігрів його відгук, бо це означає, що книга — для багатьох людей. Не лише для тих, кому до вподоби наука, наукова фантастика. Зрештою, я люблю створювати багатошарові тексти, в яких криється багато змістів і питань, із суто людського виміру, суспільного. Не обов’язково тільки наукового. Наукова фантастика є літературою з усіма притаманними їй дослідженнями людської натури. Знаєте, я не так давно, років два тому, читала «Сліпобачення» Воттса. Там стільки тієї наукової фантастики, що дуже відчутне видиме перекошування в бік оцього наукового, і дуже непомітні людські стосунки, якості. Це сильна, класна наукова фантастика. Але наукова. Щодо літератури, то вона поступається цій частині. Я вважаю, що це слабкість. Коли так відбувається — це недобре. Бо поки ми є людьми, не можна перекошувати в якийсь такий бік. Доводиться робити це гармонійним поєднанням, врівноважувати літературну складову із науковою.
— В уже згаданому інтерв’ю для «Аль Мор» ви також казали, що наукова фантастика ставить запитання, які і є напрямком руху для людства. А яке ж запитання ставить книга «Нагострені леза»?
— Насамперед це велике питання — про кардинальну зміну. Навіть якщо точніше, то велику кризу. Бо людина виточена еволюцією впродовж страшенно велетенського періоду часу для життя на Землі. Вона увійшла в космічну еру геть непристосованою до життя поза рідною планетою. От зараз активність у космосі, рівень інвестицій у космічні дослідження не лише держав, а й окремих мільярдерів з їхніми корпораціями, просто аж волає, що експансія в Сонячну систему почалась. Невдовзі будуватимуть позаземні бази, напевно, спершу на Місяці чи Марсі. Це початок нової ери, іншої економіки з видобутком усього, що потрібно буде людям на інших планетах, супутниках, астероїдах. Якщо зазирнути назад у минуле на відносно недавній історичний прихід індустріальної епохи, то ми знаємо, що інша економіка означає суттєві зміни в суспільно-політичному житті. Тоді розвивався парламентаризм, був знищений абсолютизм, натомість постали демократичні системи. От те, що відбувається зараз, неминуче народить нові економічні відносини, і вже видно ці ознаки. На новий перелам натякає глобалізація, розвиток мережевих спільнот (фейсбук та інші), космічна експансія, технологічний прогрес. І недавнє наче кумедне явище, як-от масове тестування чат-ботів на мільйонах реципієнтів людей. Усі захоплено говорили з чат-ботами, намагаючись їх загнати в глухий кут запитаннями. А вони, до речі, брешуть нам в очі, вигадують краще за фантастів. А проте під цією зовнішньою піною балакучих програм криються дуже корисні помічники. Наприклад, у медицині: вони вже краще ставлять діагнози, ніж найдосвідченіші лікарі-практики.
Однак-от якщо знову повернутися до індустріальної революції, це була трохи простіша справа, ніж входження в космічну еру. Тоді не поставало питання про радикальну зміну людського виду. Людина є адаптованою лише до умов однієї планети Сонячної системи. Для неї будь-яке інше середовище є неприйнятним, ворожим, смертельно небезпечним. Тобто йдеться про вкрай обмежені можливості дослідження, освоєння Сонячної системи в теперішньому людському вигляді. І при тому, що на еволюцію, як це було в колисці на Землі, людина не може розраховувати, вона не покладеться на це. Навіть не тому, що еволюція така повільна пані, що діє сотні тисяч, мільйони, мільярди років. Просто поступові зміни для пристосування людей до умов деінде, ніж на рідній планеті, неможливі. Людство недарма дійшло до цієї межі разом з комп’ютерною ерою, із великими проривними винаходами в генетиці, медицині, фізиці, хімії, астрономії та у всіх галузях, навіть у будівництві — це ж теж знадобиться, коли будуватимуть бази на Місяці чи Марсі.
Наскільки мені вдається екстраполювати всі досягнення людства на найближче майбуття, то вид Homo sapiens неминуче повинен змінитися, якщо хоче освоювати ворожі середовища. От «як» — це і є запитання до наукової фантастики, яка шукає не так готові відповіді, як вектори змін, показуючи різні напрямки, їхні переваги і небезпеки. Це велике запитання, воно містить у собі безліч аспектів — не тільки наукових, технологічних чи фізіологічних. Є ще дуже важливі філософські, етичні, на кшталт, а що таке людина взагалі, що вміщає поняття «людськість», «людяність», куди веде дорога прогресу, куди веде знання, розум — це взагалі шкідливий вірус Всесвіту, руйнівник чи найвище досягнення еволюції і творець. Запитань є багато. І в книзі їх багато, не тільки таких дуже гігантських, великих. На багато із них нема готової чи однозначної відповіді. Є часом кілька різних відповідей від різних героїв. От це саме воно — чудове вміння наукової фантастики шукати напрямки розвитку людства, ніби потужним прожектором освітлювати темряву попереду, вихоплюючи перешкоди на шляху і важливе, потрібне для руху вперед.
— Чи плануєте у подальшому писати науково-фантастичні книги?
— Трохи боюсь та остерігаюся таких питань, які змушують розкривати власні плани, просто тому, щоб не насмішити пана Бога і людей заодно. Життя стільки разів насміхалося з наших планів, тому краще буду мріяти тихенько, мовчки, а ділитимусь уже втіленими задумами.
— Чи читаєте українську наукову фантастику? Якщо так, то які ваші улюблені книги серед цієї когорти?
— Я читаю багато різної фантастики. Хоча був провал з початку минулого року після 24 лютого, коли не те що читати, а й думати про щось інше не вдавалося. А так то я читачка із величезним стажем і багажем. І читаю не лише наукову фантастику, а й багато того, що люди називають реалізмом. Хоча будь-який реалізм є вигадкою, посталою з досвіду, знань, світогляду автора.
Українську наукову фантастику читаю, хоча явно замало. Вартує більше. Нещодавно якось мені забаглося перечитати «Сонячну машину» Володимира Винниченка, аби освіжити її в пам’яті. Цікавезний текст, дуже непересічний. Читаю і сучасників, що пишуть наукову фантастику та антиутопії. Із нещодавно прочитаного мені сподобалася «Межа людини» Ігоря Сіліври. У ній дуже цікаво та незвично поєдналися романтизм, поетичність та наукова фантастика. Це рідкість велика. Також до душі проза Олени Красносельської із Запоріжжя. Мені смакує гумористична фантастика Олега Ростковича: вона, як ніколи, зараз потрібна, щоб хоч якась усмішка була в нашому житті. Потужні антиутопії є в Тараса Антиповича: на міру Орвелла, якому вдалося практично передбачити оці тоталітарні системи, — у нього теж таке дуже сильне передбачення.
Узагалі було би добре читати наших більше. Моєю проблемою є те, що через псування зору вже не купую паперових книг. Електронних і аудіо є наших замало. Якщо нещодавно прочитану «Експансію» Джеймса С. А. Корі можна придбати в електронному вигляді (і я це зробила), то більшість текстів українських фантастів видають, на жаль, лише в папері, не завжди якісно й гарно. Добре, що мені пощастило, бо і «Пригоди Хоробрика», і «Нагострені леза» вийшли дуже красивими, але не завжди так буває. І наклади дуже невеликі — ну що та тисяча. А паперові книги перестали бути доступними мені, бо шрифт налаштувати під мій зір можу лише в електронній читалці. От і зараз я, встигаючи за цим прогресом, намагаюся перевидати попередні тексти: хочу видати аудіокнигою «Не люди, люди, нелюди». Це я ділюся планами. І, до речі, прагну перевидати всі попередні тексти в трьох нині існуючих форматах: паперовому, електронному та аудіо. Це не є якесь самолюбне бажання увічнитися, зовсім ні. Просто розумію, що зараз дуже багато українців опинилися закордоном. Відтак читачам потрібні книги. А доступніші для тих, хто там, — це таки електронні й аудіо. Папір — це дорого. Відповідно, якщо ми зараз не встигнемо запропонувати нашим співвітчизникам доступні їм формати книг, то втратимо цих читачів назавжди. Це буде дуже непередбачлива і дурна втрата через наше невміння рухатися вперед. Вони та їхні діти читатимуть книги, в кращому випадку, тільки мовами отих держав, де вони осіли, а рідну мову просто забуватимуть. Тому треба встигати за ними, треба їм пропонувати на рідній мові рідну літературу.
Розмовляла Олена Буда
(067) 350-18-70
Кошик
29.09.2023 
2326
Повернутись до списку новин
