Зустрічаємо літо ~ знижка 20% Дізнатись більше
Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Новини Електронні книги Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
Нова Пошта Укрпошта basketКошик

Книга дня Знижка 50%

corner_white
Важка чоловіча робота. Роман
Важка чоловіча робота. Роман Радутний Р. В.
99,00 грн
49,00 грн
crt до кошика
Новини видавництва
new-news 29.05.2024
Відповіді перекладачки книг циклу "Колесо часу" Галини Михайловської. Частина 1
new-news 27.05.2024
Події тижня (27 травня - 2 червня)
new-news 27.05.2024
Чому та як варто говорити з дітьми про політику?
new-news 24.05.2024
Видавництво "Богдан" на Книжковому Арсеналі
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Ми у соц. мережах



ГоловнаseparatorНовини видавництваseparatorРозмова з Ольгою Полевіною та Еліною Заржицькою про колективну повість «Чи бачать небеса котів»

calendar 03.05.2024
view1043
Час читання: 13хв.

Розмова з Ольгою Полевіною та Еліною Заржицькою про колективну повість «Чи бачать небеса котів»

Розмова з Ольгою Полевіною та Еліною Заржицькою про колективну повість «Чи бачать небеса котів»

Нещодавно видавництво «НК-Богдан» запустило флешмоб розповідей авторів колективної повісті «Чи бачать небеса котів» про свої історії у цьому виданні. Цей флешмоб можна переглянути у соцмережі Facebook за хештегами #Чи_бачать_небеса_котів та #36_авторів. І наприкінці цього флешмобу ми вирішили розпитати авторок ідеї Ольгу Полевіну та Еліну Заржицьку про організаційні моменти створення цієї колективної повісті, про обрання форми оповіді й специфіку упорядкування. Про все це читайте у нашому інтерв’ю.

Як виникла ідея створення колективної повісті «Чи бачать небеса котів»? Чому обиралася саме така форма оповіді — «колективна повість»?

О.П.: Ідею «колективної повісті» мені потрібно, мабуть, «запатентувати», бо про таке досі й не чула. А виникла вона в мене як засіб активізувати творчий процес на засіданнях студії обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного в місті Кропивницький, де я вже сьомий рік головую.
У мене вже був досвід написання творів у співавторстві, тож знаю, наскільки ця гра захоплює, дає наснагу, спонукає до пошуку нових поворотів у сюжеті. Але це тільки тоді, коли співавтор розуміє тебе, як кажуть, із пів слова. Мені пощастило зустріти такого — у нас з Олександром Архангельським написано кілька спільних повістей, роман «Вінок сонетів» та поетична книжка з 25 вінків сонетів. Ми спробували писати утрьох — з Ніною Даниленко, і теж вдало. Це було захоплююче, і я подумала, що кількість співавторів може бути необмеженою.
Згодом дев’ять студійців написали разом повість про молодого лікаря «Сороки далекого села», потім нам цього стало замало, і кількість авторів наступного проєкту зросла до двадцяти! Еліна Заржицька з міста Дніпро оцінила задум і долучилася до нас із десятьма своїми авторами. Так створилася повість про світле дитинство «Таємниці старого горіха». Роман «Чи бачать небеса котів» — рідний брат цих творів. Я не знаю, чи раніше хтось так робив, тому наш досвід такої співпраці вважаю ексклюзивним.

Е.З.: А я багато років працювала над упорядкуванням тематичних збірників. Це такі електронні книги, які можна знайти на сайтах Дніпропетровської обласної бібліотеки для молоді та Дніпропетровської обласної бібліотеки для дітей. Є й паперові. Чого варта лише хрестоматія для дітей дошкільного віку «Вишиванка для сонечка». Під обкладинкою — твори 76 сучасних українських авторів, які пишуть для дітей. Пишаюсь, що ніхто мені не відмовив. Надсилали навіть більше, ніж треба. Але, самі розумієте, збірник — це збірник. Потім разом із колежанкою — дніпровською письменницею Ольгою Рєпіною — ми написали роман про події на Майдані «Убити Антиципатора». І нас постійно питали, як ми змогли вдвох працювати над таким складним текстом.
Оля Полевіна дуже зацікавилась цим досвідом, от і вирішила спробувати зробити те ж. Про свої спроби вона розказала. Але пішла далі, а я повернулась до своїх казкових персонажів.
Між тим, Полевіна еволюціонувала — почала писати не тільки для дорослих, а й для дітей (Це не завжди просто, погодьтеся!) Звернулась із пропозицією написати щось для дітей. Літнє, легке. Задля створення таких собі психологічно-розвантажувальних «ліків» для читачів. Я погодилась, але вирішила запросити ще авторів. Причому не тільки дніпрян. Назбиралась чудова компанія — аж 20 авторів. А невтомна й працьовита Ольга поєднала всі оповідки в одне «полотно».
Так і з’явилась повість «Таємниці старого горіха».
Ользі так сподобався результат, що вона вирішила «подвоїти» цей досвід. Запитала, чи маю якусь цікаву тему для подальшої розробки. Я вирішила подумати, бо вагалась. У мене були плани й задуми. І тут сталось те влучання ракети в багатоповерхівку в Дніпрі. Детально про це я вже писала в одному з дописів на Facebook.
Так книга з розряду розважальних і веселих різко змінила тематику.
Отже, авторами ідеї на обкладинці ми вказані вдвох. Бо я запропонувала тему, а Оля — писати колективно.

Розкажіть про організаційну частину роботи з такою кількістю авторів. За яким принципом відбувався їхній відбір? Чи могли вони обирати тематику свого твору? Як відбувалося упорядкування рукописів та які складнощі виникали при цьому?

О.П.: Моя робота — це не робота укладача в прямому розумінні цього поняття. Це щось інше. Усі три колективні твори оброблялися по-різному. Наприклад, у першій повісті автори тягли жереб, кому який епізод писати. Він був окреслений 2-3 реченнями та спільним головним героєм, який і з’єднав усі оповідки. У авторів була свобода у виборі героїв, їхніх характеристик, міста дії, але «каркас» сюжету вже був. Усі впоралися на відмінно! Потім я з цих клаптиків зробила цільну тканину повісті. Багато чого довелося дописати, відредагувати та перекроїти деякі оповідання. Мені дуже було цікаво, чи зможу з наданого матеріалу зробити твір. І таки вийшло.
Із 20-ма авторами працювала інакше: дала всім свободу вибору сюжету, але спільним було місце і час дії (у селі в бабусі та дідуся), і дійові особи — їх було багато, щоб всім вистачило. Умова: будь-яка історія на вибір автора — із будь-яким з цих персонажів. Отримала аж 23 оповідання! Звичайно, між ними написала свої, щоб з’єднати всі в єдине ціле. Мене — поза кадром — там багато. У тексті авторів не зазначала, щоб не відволікати читача, але в змісті проти кожної назви вказала ім’я автора і звідки він. Вражаюче — майже вся Україна. Чудові світлі й добрі оповіданнячка, бо в кожного були спогади про перебування на канікулах у селі. Я на це й розраховувала. У авторів була майже цілковита свобода. З мого боку потрібно було «розкласти» оповідки так, щоб вийшов захоплюючий сюжет, щоб була дія, розвиток, епілог. Інтрига. Неочікуваний хід в кінці. І останній акорд.
А в романі дала всім повну свободу: пишіть про те, що вас вразило. Ці історії нічим не пов’язані, бо те, що герої — сусіди у тому нещасному будинку, ще не робить твір романом.

Е.З.: При створенні спільної повісті я знову більше працювала як технічний редактор та адміністратор. Запрошувала письменників — дехто відсіявся, бо не погоджувався з умовами. Ми просили розвиток подій зупинити на словах: «І тут пролунало виття сирени...» Пояснювала кожному, про що йдеться. Бо складно ж із «клаптиків» зробити ціле. Та особливих вимог не було — просто треба написати про життя якоїсь родини. А про скількох осіб — то вже за бажанням автора. Один автор написав навіть про порожню квартиру. Цікаво!
Проте декільком із колег довелося м’яко відмовити. Хоча їхні оповідання і були талановиті, але «не вписувалися» в сюжет, бо події описувались як такі, що вже давно відбулись.
Було й таке, що хтось із запрошених повідомляв, що зараз не може налаштуватись психологічно абощо. Тоді зверталась до інших.
Уважно вичитувала, щоб не було повторів. Але такого не сталось. Різні родини — різне життя. Я хотіла писати оповідання зовсім інше. Але чекала, коли свої твори надішлють усі. Тоді, розуміючи, що треба поєднувати окремі фрагменти, і писала. Хотілось зробити сюжет більш непередбачуваним, чи що. Тому і «написався» мій персонаж. Хлопчисько, який викрив шпигуна. На жаль, пізно.
Кажуть, що хтось із письменників вже робив спробу створити з дітками одну казку. Але такої кількості авторів в одному творі, як чула, ніхто ще не збирав. Думаю, видавництву треба звернутись і зареєструвати нашу повість у Книзі рекордів України.

Важливими персонажами творів є не лише люди, а й тварини. До цього, зокрема, й апелює назва книги. У чому полягає її символічність? Але, окрім живих істот, у книзі присутній ще один персонаж — будинок. У чому полягають його особливості як дійового персонажа в цій історії?

О.П.: Цього разу було складніше: дуже багато авторів, я стільки й не очікувала. Як зробити, щоб уникнути ефекту збірки? Так з’явився образ будинку: дім — батьківщина — Україна — Всесвіт. Коли побачила, скільки котів населяє будинок — у багатьох оповіданнях вони були — сам собою народився образ кішки Марильки. Це майже людський образ. І він підказав Еліні Заржицькій назву, яка остаточно об’єднала все.
Зрозуміло, що всі «переходи» від оповідання до оповідання, образ будинку писала я. Довго вибудовувала «сюжет» — чим почати, чим закінчити. Починала з менш напружених, хоча… всі вони напружені, трагічні, але, попри все, — світлі й піднесені, просякнуті вірою в Перемогу…
Хай вибачають автори — редагували їхні тексти. Ми з Еліною довго вичитували, змінювали порядок новел, стилістично об’єднували твір. Треба було витримувати настрій, підсилювати напругу від оповідання до оповідання, тож деякі деталі прибиралися, щоб зберегти спільну тональність. Кожен автор писав окремо й не міг знати, з чого будувався твір і як вставити певне оповідання в сюжет. Вважаю це своїм правом — не тільки упорядника й редактора, автора ідеї та виконавця, бо ця робота — дещо більше.
І вийшов дивовижний роман — про все. Які теми тут тільки не порушувалися! Яке розмаїття образів! Це не просто Україна. Це — Всесвіт. Бо яку б країну не спіткало таке лихо, люди поводилися б саме так. Страждали, сподівалися, чекали, шукали своїх близьких, були готові до боротьби, на руїнах життя ставали незламними.

Е.З.: Ми домовлялись поєднувати оповідання разом. Ті, що отримувала на свою пошту (окрім творів авторів — членів та членкинь літературного об’єднання «Степ», яким керує Ольга), звичайно, переглядала і додавала щось необхідне, якщо це було потрібно. А от стосовно «нитки», яка б поєднала ВСЕ, міркували по-різному. Я збиралась ввести окремим персонажем... ракету. Ту, що летить і не знає, куди. Вона теж, як і Будинок у Ольги, живе зі своїм болем. Але моторна колежанка встигла раніше. І мені цей Будинок дуже сподобався. Між іншим, це було доречно і дуже вдало, бо розширювало можливості керувати персонажами. А моя ракета влучила у ціль, але не ту, куди її відправляли. Бо стала окремою новелою, перекладена англійською і тепер шукає видавця.
Стосовно кішок є у мене здогад. Насправді спочатку я пропонувала писати саме про трагедію, яка сталась у Дніпрі. І автори це розуміли. Готувались. Розглядали світлини, які робили журналісти під час рятувальної операції. А там було багато фото з тваринами.
Особливо всіх вражала світлина, на якій, міцно притиснувши кота, сидить дівчина біля білої-білісінької ванни. На висоті. На маленькому клаптику підлоги, що залишилась від усієї квартири. Ольга Полевіна одразу сказала, що напише про цю дівчинку. Звичайно, те, що вона написала, — вигадка.
Раніше я не говорила — чекала на дозвіл. Тепер можу. Ця дівчинка — донька волонтерів Наталії та Максима, які допомагали тваринам від початку війни. Разом із улюбленцем — котом Річардом вони загинули під час того ракетного удару. Тоді я цього ще не знала. А зараз хочу, щоб широкий загал дізнався про цих добрих і сміливих людей.
Можливо, та світлина і надихнула багатьох авторів. А можливо, коти у людському розумінні здавна поєднуються із родинним затишком. Або ж ми, українці, така добросердна нація, що бере під захист не лише гомо сапієнсів, а й братів наших менших. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Пам’ятаєте? Зараз кішка для мене взагалі стала сакральною твариною. Але це особисте. Так співпало, отже, і назва знайшлась одразу. І це при тому, що я завжди довго думаю, підбираю. Оля запропонувала 5 чи 6 назв, а я — лише цю. Відправили на розгляд видавництва. Вони й обрали. Саме котів. Бо дуже їх автори виразно вимальовували.

Кому б ви порадили прочитати цю книжку і чому?

О.П.: Це книжка-попередження. Книжка-спомин. Книжка-свідок. Це війна очима мирних людей, показана зсередини країни і зсередини душ тих, хто опинився серед пекла. Ті, хто живе далеко й гадає, що це його не стосується, в уяві опиніться на мить у цьому будинку, почуйте голоси, які вже ніколи не лунатимуть, подумайте про прості речі, яким не судилося здійснитися. Уявіть себе тією дівчинкою, яку дістали з-під уламків разом із котом. І ви зрозумієте, чи бачать котів небеса.
Ця книжка для нині сущих і для прийдешніх поколінь, щоб знали, як це воно буває, і що цього не повинно бути.

Е.З.: Насправді радити читати будь-що будь-кому не варто. Або людина відчуває потяг до читання, або ні. Але, маю надію, що цю книгу виявлять бажання прочитати всі. Це — наша данина пам’яті тим, хто загинув у цій жорстокій війні. Дітям, літнім людям, маленьким домашнім вихованцям та улюбленцям. Вони ж теж можуть страждати.
Хіба могли ми думати, що нам доведеться пережити таке? Сподіваюсь, що ця книга стане своєрідним посібником з виховання юні. Людям без милосердя, доброти, стійкості та любові до Батьківщини жити неможливо. Інакше не будуть вони справжніми людьми.
...А волонтери, коли почули про загибель Наталії та Максима, здійснили їхню заповітну мрію — придбали для котиків-безхатьків, які потрапляють до притулків, колесо для бігу. Щоб були пухнасті здоровими й не журилися. Я його бачила. І напис на ньому теж. Там написано: «В пам’ять про Наталю, Максима і кота Річарда».
Тож чи бачать Небеса котів? А можливо, і коти бачать Небеса?

Розмовляла Олена Буда

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue