Розмова з Андрусом Ківірягком

Андрус Ківірягк — одна з найяскравіших, найплідніших, найноваторськіших і найвпливовіших постатей сучасної естонської літератури, мабуть, найулюбленіший і найталановитіший естонський письменник нашого часу. Він справжній віртуоз, який легко переходить від одного стилю до іншого, створюючи оповідання, газетні колонки, памфлети й драматичні твори, пишучи для дітей і телебачення, поєднуючи чорний гумор із несподівано ніжною чуттєвістю та змушуючи читача усміхатися крізь сльози.
Народився 1970 року. Вивчав журналістику в Тартуському університеті, нині працює в щоденній газеті Eesti Päevaleht, де щотижня публікує авторські колонки.
Важко сказати, що більш популярне: його п’єси, романи, коротка проза чи твори для дітей, яких маленькі читачі просто обожнюють. Дорослі ж, мабуть, найбільше цінують його романи — Rehepapp ehk November («Листопад», 2000) та Mees, kes teadis ussisõnu («Чоловік, який володів зміїною мовою», 2007), що вийшов українською 2026 року.

Андрусе, у романі зміїна мова — це не просто спосіб спілкування, а засіб порозуміння з природою, таємне знання й водночас маркер приналежності до старого світу. Чим для вас особисто є ця «зміїна мова»?

Для мене зміїна мова символізує традиції, знання й історію. Народ стане слабшим, якщо забуде її, а врешті-решт і зовсім загине.

Леемет стає останнім, хто володіє цією мовою. Яке це відчуття — творити персонажа, чий світ зникає? Чи виникала у вас паралель із долею малих народів або мов, які зникають у сучасному глобалізованому світі?

Так, звісно, я говорив, що це роман-попередження, який показує, яким чином один народ і одна мова може зникнути. Естонців завжди було дуже мало, тому для нашого народу ця загроза є надзвичайно реальною.

Змії у вашому романі постають мудрими, але прагматичними й байдужими спостерігачами. Чому саме змія стала головним носієм давньої мудрості, а не, скажімо, ведмідь чи вовк?

Змія постає символом мудрості у багатьох народів. У моєму романі вони символізують радше здоровий глузд, що допомагає бачити світ таким, яким він є насправді, та не дозволяє релігії й іншим казкам себе обдурити.

«Чоловік, який володів зміїною мовою» показує драматичний злам: відмову від лісового язичництва заради християнства та хліборобства. Однак селян у вашому романі зображено не стільки «прогресивними», скільки засліпленими. Де для вас проходить межа між прогресом і зміною декорацій?

Насправді я не проти прогресу, мені дуже подобається цивілізація й усі її досягнення. Але в цьому конкретному романі християнство та переїзд людей у село символізують зречення своєї історії і прадавніх умінь. І через це люди стають дедалі більше безпомічними й беззахисними. Водночас не варто забувати, що й у лісовому житті є багато дурощів і забобонів, наприклад, віра у духів і жертвопринесення. Тому якогось ідеального рішення не існує. Людська глупість трапляється скрізь. Варто вчитися жити так, як зараз є можливим.

Чоловік, який володів зміїною мовою : роман

799,00 грн

639,00 грн

Переглянути

Ваш гумор часто називають сатиричним і гротескним. У книзі є сцени з велетенськими вошами, молоком вовків та стосунками жінок із ведмедями. Як вам вдається балансувати на межі глибокої трагедії (загибель цілого світу) та абсурдністю певних вчинків та моделей людського життя?

На мою думку, трагедія і комедія мають іти нога в ногу. Спочатку ми з якимось героєм сміємося, потім він стає нам близьким, а тоді трагедія, яка його застала, зачіпає нас із ще більшою силою. Книга, яка не збурює сміх, є, на мою думку, дуже нудною.

Леемет — нетиповий позитивний герой. Він часом жорстоко поводиться, стикається з відчаєм і не завжди здатний захистити тих, кого любить. Що було найважчим під час вибудовування його внутрішньої еволюції?

Леемет намагається вижити між двох світів, хоче якимось чином їх поєднати, проте йому це не дуже вдається. Тоді робить спроби боротися за свою долю, але це теж не є можливим. Він – типовий трагічний герой, чий сумний кінець можна передбачити вже з самого початку. І народжений бути останнім чоловіком, хто володіє зміїною мовою. Завдяки їй Леемет міг би стати величним королем свого народу, проте він один. У нього більше немає народу.

Жіночі образи в романі — від матері Леемета до його сестри Сальми та коханої Магдалени — душевні, але водночас трагічні. Кого вони уособлюють?

Тут нічого вдіяти, бо коли пишеш роман про занепад однієї мови й одного народу, то в героїв цього роману не може все дуже добре складатись. Їхня доля невідворотно трагічна. У кожної героїні – своя особлива роль у житті Леемета. Магдалена притягує його до нового й сучасного села, Гііє – до традиційного лісу. В мами й сестри Сальме – також свої ролі.

Книга здобула величезний успіх в Естонії, але стала популярною й за кордоном. Як ви гадаєте, чому історія, глибоко вкорінена в північноєвропейський фольклор та історію Балтії, так резонує читачам в усьому світі?

Важко відповісти. В Естонії точно вловили глибшу ідею. Проте книгу можна читати просто як захопливий і місцями смішний пригодницький роман. В інших частинах світу цей твір, швидше за все, сприйняли як історичне фентезі.

Багато хто вбачає у романі алегорію сучасної Естонії — країни, яка швидко цифровізується та входить у глобальний світ, але має глибоке язичницьке коріння. Наскільки для вас важливо відчувати цей зв'язок із «лісом» сьогодні?

Для мене є дуже важливим знати історію і традиції свого народу. Тоді весь світ довкола тебе починає грати новими барвами та розростатись, коли ти знаєш, що було до тебе й хто твої предки.

Що б вам хотілося, аби читач відчув, перегорнувши останню сторінку роману?

Мені хотілося б, аби йому було трошки шкода, що книга вже закінчилася.