Катя Новак — українська поетка та перекладачка сучасної естонської літератури українською мовою. У її доробку такі автори, як Доріс Карева, Ян Каплінський, Пірет Рауд, Індрек Кофф, Тиніс Вілу та інші. Є медіаторкою між українською та естонською літературами. Співзасновниця й авторка подкасту «ЛІТОЛІТ», присвяченого українсько-естонським культурним зв’язкам.
У видавництві Богдан у перекладі Каті Новак вийшов роман «Чоловік, який володів зміїною мовою» Андруса Ківірягка.
Андрус Ківірягк створив світ, де мова є головним інструментом магії та зв’язку з природою. Саме існування такої мови, як і віри в те, що люди колись могли спілкуватись із звірами, захоплює. Як це — перекладати такий твір?
Справді, це магічна, фантазійна, незвичайна книга, яка, незважаючи на поважну кількість сторінок, читається на одному подиху. Щось у ній є правдивим, а щось – вигаданим, але що далі, то більше занурюєшся у текст, і важко розрізнити. Памʼятаю, як одного разу мій колега, естонський перекладач, дивлячись мені в очі, сказав, що його прадід володів зміїною мовою. Я була настільки ошелешена, що й досі не знаю – правда це чи ні. Але якщо замислитись, то якісь фрагменти колишніх умінь таки залишились: наприклад, ми спілкуємося зі своїми котами, домашніми рослинами, помідорами на грядці.
У романі накладаються три культурні пласти: мова змій, язичницький світ останніх людей у світі й “нова” мова та ритуали селян. Як ви балансували між цими стилями в перекладі?
Кожний текст має свій ритм, свою мелодику; кожен герой говорить дещо по-своєму – це як гра, правила якої приймаєш та яких маєш дотримуватися до останнього речення. Якщо персонаж говорить обірваними реченнями, то його мова у перекладі не може бути кучерявою. На щастя, автор не вигадував якоїсь окремої мови, якою була би передана зміїна, тому вигадувати відповідники теж не довелося. Для мене було важливо, щоби переклад мав ті ж емоції, які закладені в оригінал. Бо крім смислового навантаження завжди є ще й емоційне.
Ківірягк відомий своїм чорним гумором, абсурдом і гротеском (велетенські воші, суворі побутові деталі). Наскільки складно було зберегти цю тонку межу між комічним і моторошним, не спростивши авторського стилю?
Кожен прочитає це по-своєму, та мені здається, що треба довіритись авторові – як у перекладі, так і в читанні. Є таке правило: переклад не можна спрощувати чи, навпаки, робити кращим за оригінал. Книга є такою, якою вона є, і навіть коли певні слова, вкладені в уста того чи іншого героя, не подобаються чи відверто дратують, перекладач не може якось їх замінити чи ще чого – прибрати. Це ж не переказ, а переклад. Як на мене, складність полягає у тому, щоб було смішно там, де має бути, чи моторошно, де має бути якийсь переляк – оце виклик. Та життя саме дарує багато кумедних, дивних або недоречних слів. Я, наприклад, дуже люблю слухати, як говорять люди на вулиці, в транспорті, якою є їхня жива мова. Часто записую щось за ними.
Естонський фольклор і міфологія мають свій унікальний північний колорит. Чи доводилося вам шукати українські фольклорні відповідники або створювати спеціальні описові конструкції/неологізми для позначення істот чи обрядів, невідомих нашому читачу?
Колись я переглядала список мов, якими перекладено роман. Нарахувала близько двадцяти. Й серед “звичних” європейських мов помітила корейську – 2023 року переклад вийшов у видавництві “Golden Branch”. Це і є відповіддю на запитання, чи складно передати контекст і сюжет книги українською мовою. Мені здається, що наші народи дуже близькі. Звісно, цьому сприяє і спільне трагічне минуле в Радянському Союзі, що, власне, перше й спадає на згадку. Проте якісь звички, домашні традиції, побутові проблеми теж є дуже подібними. Були, безперечно, певні звичаї, з якими я не стикалася в українському фольклорі, проте вони постають перед читачем уже на моменті повного занурення у книгу, тому, як на мене, й видаються природними й навіть буденними. В цьому є маленька магія перекладу.
Леемет — останній носій мови, яка зникає. Для України тема захисту й збереження мови, боротьби за власну ідентичність є надзвичайно болючою та актуальною. Чи відчували ви особливий емоційний резонанс цієї теми під час перекладу?
Так, звісно, про це неможливо було не думати. Цікаво, що автор думав про те саме, пишучи роман, але в контексті естонської мови. Становище цих двох мов, хоч і схоже на перший погляд, але все ж не однакове, тому що, бодай за чисельністю носіїв, українська є набагато більшою за естонську. Загроженими наші мови також є через різні причини й досвіди. Що я вловила з цієї книги, то це звʼязок, який породжує мова з єством людини, котра є її носієм. У книзі він описується досить предметно: аби вимовити щось зміїною мовою, маєш мати гнучкий язик, а як тільки ти перестаєш використовувати цю мову (переїжджаєш до села, їси іншу їжу тощо), той неначе дубіє, втрачаючи гнучкість, і вже не можеш вимовити бодай щось. Звʼязок із власним єством і водночас із зовнішнім світом. Забуваючи мову, наче втрачаєш частину себе, й через вчинок одного, згодом – кількох, інші також позбуваються можливості знати чи говорити рідною мовою.
Який фрагмент чи образ у романі став для вас найважчим для перекладу, а який — улюбленим?
У процесі роботи над перекладом я кілька разів поверталася до тексту після пауз і щоразу ловила себе на думці, що скучила за сюжетом, за вже рідними героями. Вони стали родиною. Навіть коли знаю, як закінчиться книга, що трапиться з тим або іншим героєм, я все одно вболіваю за них. Сміюся разом з ними й плачу в ситуаціях, що особливо зворушують. Сподіваюсь, це передається у настрої мого перекладу. Надто важких чи суперечливих моментів у тексті не було, герої самі тебе ведуть через книжку, показують, як вони живуть, що їдять, про що думають. Цікавим епізодом, над яким довелося трохи посидіти, став опис одного дійства, що відбувалося вночі, а участь у ньому могли брати лише жінки. Не буду спойлерити – почитаєте!
Що, на вашу думку, робить цей естонський бестселер настільки близьким і зрозумілим саме українському читачеві?
Те, що в котромусь герої можна впізнати себе: в Лееметі, в його мамі, в змії на імʼя Інтс або ще в комусь. У кожного з персонажів є свій унікальний, не схожий на інших, характер, а тому звʼязок з читачем є природним. У якомусь сенсі вони всі – останні представники свого роду: у лісі немає іншої такої мами, як мама Леемета; мама Гії є радше її антагоністом. Немає іншого ведмедя Миммі, тому він запамʼятовується. Так, Леемет – останній, хто володіє зміїною мовою, але кожен із героїв має притаманні лише йому чи їй риси. Їх немає із ким порівнювати.
(067) 350-18-70
Кошик
30.09.2026 
11
Повернутись до списку новин
