Розмова з перекладачкою Іриною Бондаренко

Завдяки перекладам Ірини Бондаренко до українського читача заговорили герої «Шарлатової літери», оповідань О. Генрі, оповідань Рея Бредбері, «Чейзіани» та герої інших творів. Також вона написала книгу, збірку есеїв, «Віскі для Бонда… Примітки перекладача». Пані Ірина у своїх інтерв’ю неодноразово говорила, що їй цікаво перекладати класику. Тож тепер світ побачив ще один її переклад класичного твору — «Історія Тома Джонса, знáйди» Генрі Філдінґа. Про знаковість цієї книги, майстерність її автора та вплив Філдінґа на історію світової літератури — у нашій розмові.

Розкажіть коротко про автора. Чому «Історію Тома Джонса, знáйди» вважають вершинним, впливовим твором Філдінґа? Який слід він залишив в англійській та світовій літературі?

Генрі Філдінґ (1707–1754) — вельми цікавий та своєрідний англійський письменник, видатний представник англійського реалізму XVIII століття. Він вважається одним із засновників європейського реалістичного роману. Є нащадком давнього, але збіднілого дворянського роду, син генерала у відставці, найстарший з-поміж дванадцяти дітей, вихованець Ітона. Замолоду вивчав літературу, право та класичні мови в Лейденському університеті, хоча через брак коштів змушений був полишити навчання. Між іншим, цей «недоук» Філдінґ так знав латину та давньогрецьку, що зміг помітити пропущені англійським перекладачем Гомера рядки з «Одіссеї»!
«Історія Тома Джонса» є одним із найвидатніших світових романів. «Комічна епопея в прозі», як називав своє творіння сам автор, вперше вийшла друком 28 лютого 1749 року в Лондоні. Вікіпедія стверджує, що роман складається з 346 747 слів (вочевидь, артиклі, інші службові слова та складні граматичні конструкції не враховувалися, бо насправді в ньому 1 956 838 слів із пробілами!).
Роман по праву вважається шедевром Філдінґа, його magnum opus — і за широтою охоплення тогочасної дійсності, і через закладені в ньому гуманістичні ідеї, і за багатство стилістичних прийомів, і за неймовірно влучно підмічені вади людської натури…
Філдінґа понад усе цікавила людська натура — те ж, що найбільше привертало увагу всього просвітництва XVIII століття.
Вплив письменника на сучасний йому та наступний світовий літературний процеси величезний. Продовжувач традицій Сервантеса, він сам був зразком для наслідування. Гейне і Стендаль, Дікенс і Текерей відверто заявляли про вплив на них творчості Філдінґа. А В. Скот назвав його «батьком роману в Англії».

Комплект "Історія Тома Джонса, знайди"

998,00 грн

798,00 грн

Переглянути

Чи можна стверджувати, що Генрі Філдінґ винайшов нову для того часу форму письма? У чому полягає її особливість? Як на рівні перекладу це можна прослідкувати, помітити?

Цей твір неначе складається з двох самодостатніх, хоча й взаємопов’язаних, частин: теоретичних авторських передмов до книг, а також власне розвитку сюжету про Тома Джонса.
Філдінґ був першим великим письменником, який відкрито заявив, що його проза була чистою вигадкою; він не ховався за маскою мемуариста, історика чи свідка. Автор сам сміливо виходив на авансцену і ставав не тільки оповідачем, а й важливим «складником» структури твору. Не лише новаторською, а й найціннішою частиною роману є наявність вступних розділів до кожної з 18-ти книг. Філософсько-етичні розділи — це по суті гуманістичний маніфест великого романіста.
Авторські відступи дуже складно було перекладати (втім, як і всі інші!), бо філософські розмірковування письменника випадають із загальної канви оповіді й вирізняються за стилем. Деякі речення налічують до 240 (!) слів.

Якими літературними прийомами послуговується Філдінґ? Чи можна до них віднести імена героїв?

Автор послуговується вражаючою кількістю та дивовижним різноманіттям літературних прийомів. Складається враження, що він застосував їх усі: тут тобі й дивовижні епітети та порівняння, тут і алегорії та розгорнуті метафори, ба навіть інвокації — заклики до богів тощо.
А чого варті так звані «промовисті» прізвища у Філдінґа! Певно, саме в нього і перейняв згодом Дікенс такий спосіб характеристики своїх героїв. Один із головних героїв «Тома Джонса», сквайр Олворсі (прізвище якого можна перекласти як Вседостойний), і справді є носієм усіляких людських чеснот, натомість персонаж на прізвище Партридж (куріпка) — дійсно боязкий і полохливий, містер Саппл є догідливим і улесливим, на що й натякає його прізвище. І подібних прикладів можна було б навести чимало.
Позаяк автор сам вважає свій твір «комічним», то кумедного, утішного й забавного у ньому є безліч. Майстерності в царині гумору та сатири Філдінґові не позичати. Іронія й сарказм письменника неперевершені: суміщення несумісного, змішування високого і низького спричиняє вражаючий комічний ефект.
Ось лише кілька прикладів, узятих цілком довільно, бо насправді іронічно-комічного в романі — хоч греблю гати.
«Леді настійливо вмовляла Партриджа повернутися на своє місце, однак він нізащо не погоджувався. Тоді вона зняла рукавички і простягнула до вогню обидві ручки, білі, мов сніг — хіба що вони не танули. Її супутниця, яка, вочевидь, була служницею, також зняла рукавички — і явила світові те, що достеменно — за температурою та кольором — нагадувало шматок замороженої яловичини» (Книга Х, розділ ІІІ).
«Голод — це ворог (якщо його можна так назвати), який радше нагадує англійський, а не французький характер: адже, хай би як часто його приборкували, він знову збирається на силі» (Книга ХІІ, розділ VІІІ).

Англія XVIII століття — яка вона у творі? Як описи побутового життя англійців розкривають героїв книги?

Англія XVIII століття постає в «комічній епопеї» на диво повнокровною, яскравою, багатобарвною, тож недаремно роман часто називають енциклопедією англійського життя тієї доби. Автор змальовує життя різних верств населення — від примітивних сільських сквайрів до бундючних аристократів, від власників заїжджих дворів до хитромудрих розбійників, — вдаючись до яскравих описів мисливських ловів, звичаїв циганського табору, побуту солдатів тай офіцерів. Мова кожного персонажа, представника різних прошарків суспільства жива, соковита, колоритна, унікальна й неповторна. Приміром, пристрасний любитель ловів сквайр Вестерн послуговується вражаючою кількістю мисливських вигуків та лайливих слів, і всі їх треба було адекватно передати українською. Тож мені, як перекладачці, довелося перечитати «Мисливські усмішки» Остапа Вишні, щоб «набратися» у нього специфічних виразів.
Особливості тогочасного життя містян також знайшли відображення в романі. До прикладу, в тогочасних будівлях нерідко можна було побачити вікна, закладені цеглою. Однак це робилося не лише для того, щоб у приміщеннях було тепліше: просто комірне в часи Філдінґа сплачували залежно від кількості вікон у будинку!
Автор частенько нарікав і на якість тогочасних англійських доріг. Побіжне висловлювання леді Вестерн після подорожі тряськими дорогами з села до Лондона звучало так: «Гадаю, дороги, відколи ввели дорожній збір, стали ще гіршими».
Ясна річ, на якість доріг люди скаржилися завжди. Але яке сáме значення вкладали в поняття «погані дороги» в середині XVIII століття, та ще й в Англії? І що то за дорожній збір, прописаний у Turnpike Acts?
З’ясувалося, що з початку XVІІ століття в Англії було прийнято ряд законів, так званих Turnpike Acts, коли на дорогах були виставлені спеціальні застави для збору грошей на облаштування доріг (історично Turnpike — бар’єр із гострими виступами, що встановлювався в середньовіччі на дорогах для захисту від нападу вершників).
У часи Філдінґа з’являються і перші друковані оголошення. Автор наводить автентичне оголошення від 1 лютого 1747 року — багатомовне й кучеряве — про… набір у боксерську секцію! До речі, тоді ж такий собі Бротон винайшов боксерські рукавиці, якими спортсмени послуговуються і досі…
Перші зразки реклами також можна знайти в романі. Так, у книзі Х (розділ 3) наводиться пряма реклама місіс Гассі, відомої свого часу на Стренді кравчині верхнього жіночого одягу (автор навіть додав відповідну хвалебну примітку!): «Ось які чари містяться в привітності, що викликають схвалення людей усіх станів. Далебі, її можна порівняти з уславленою місіс Гассі*. Вона так само дає у вигідному світлі всі найкращі риси жінок і згладжує або приховує недоліки».
«У тій же книзі Х, розділ VI, автор рекламує торговця диліжансами: «Поштова карета, яка привезла леді зі служницею та яку читач, певно, досі вважав їхньою власною, була насправді найманою і належала містерові Кінґу з Бата, одному з найдостойніших та найчесніших людей, котрі будь-коли тримали найманих коней та чиї карети ми наполегливо радимо всім нашим читачам, яким доведеться коли-небудь мандрувати тамтешніми дорогами. У такий спосіб вони матимуть приємність сидіти у тому самому екіпажі з тим самим кучером, котрі згадані в нашій історії».

Переклад класики: як зробити текст класичного твору ближчим до сучасного читача? І чи треба це робити?

На мою думку, завдання перекладача, що тлумачить світову класику, — жодним чином не нашкодити автентичному творові: не вільно ні спрощувати автора, ні адаптувати до рівня сучасного читача. Тлумач не повинен «випинатися» з перекладного тексту (ось який я — гарний і майстерний!), і тут «вищий пілотаж» полягає у тому, щоб читач узагалі не замислювався, якою мовою написано твір, що він читає.
Тлумачачи Філдінґа, вдвадцяте дійшла висновку, що хороший переклад узагалі не повинен бути помітним. Як ото в італійській приказці: La donna bell odora che non odora (Жінка найкраще пахне тоді, коли нічим не пахне).

Розкажіть трішки про «стосунки» перекладача із текстом: якою має бути міра втручання перекладача в текст?

Подібні стосунки зазвичай є дуже непростими, бо щойно перекладач береться до роботи над новим текстом, як одразу ж між ним та автором цього твору встановлюється незримий духовний зв’язок, ба навіть якесь незрозуміле єднання. Про це, зрештою, я досить детально розповідала в своїй книжці «Віскі для Бонда... Примітки перекладача». Що ж до Філдінґа, то позаяк я працювала над перекладом його грандіозного роману безперервно впродовж двох років, а потім переклад ще й два роки «відлежувався» і рік редагувався, верстався, коригувався, доповнювався ілюстраціями, то цілком маю право сказати, що «віддала» йому п’ять років свого життя. Філдінґ з його романом став моїм щоденним супутником, порадником, товаришем, «препарованим», «жертвою», підшефним. Врешті-решт, я відчула себе медіумом — свого роду сполучною ланкою між генієм 18 століття і нинішніми читачами. Я «приручила» його — й ось тепер несу за це відповідальність. Тому мені не байдуже, як складеться його літературна доля в Україні — мушу подбати про нього як названа мати. Бо ти направду геніальний, Філдінґу! А ще ти добрий, світлий, радісний. Щасливої тобі «української» долі!

Чому саме гравюри «Час старить картини» Вільяма Гоґарта та ілюстрація Яна Пунта до голландського видання «Тома Джонса» були використані при оформленні книг?

Ілюстрації підбирала я як перекладачка, бо, врешті-решт, таки найкраще вивчила автора та відчула його. А що Філдінґ товаришував із видатним карикатуристом свого часу Вільямом Гоґартом (той навіть написав відомий портрет, вміщений у нашому двотомнику, з пам’яті — з посмертної маски-зліпка — через шість років по смерті романіста), до того ж Філдінґ неодноразово згадує ім’я художника на сторінках роману (а ряд персонажів, як-от Бріджет Олворсі чи Партридж, за свідченням самого Філдінґа, відверто «списані» з гравюр!), то цілком логічно було проілюструвати роман саме його роботами. Нідерландець Ян Пунт був сучасником романіста і зробив дуже вдалі й точні ілюстрації до першого голландського видання «Тома Джонса», тому він також заслуговував на нашу увагу.
Загалом письменницька майстерність Філдінґа приголомшлива й блискуча, і він повністю виправдовує комплімент свого співвітчизника, відомого романіста Т. Смолетта: «Геній Сервантеса перейшов до романів Філдінґа».
А завершити нашу розмову хотілося б невмирущими словами безсмертного автора: «Для того, щоб вигадати гарну історію і добре її написати, потрібен неабиякий талант… Я переконаний, що ніколи не змушу свого читача щиро сміятися, якщо сам при цьому не реготав — за винятком хіба що тих моментів, коли читач сміявся наді мною, а не зі мною». Так от, Генрі Філдінґу вдалося усе.

Розмовляла Олена Буда