Василь Добрянський: «Тією чи іншою мірою я не знаю своїх персонажів»

Більшість ваших книг написані у жанрі детективу. Чим цей жанр є для вас таким особливим?

Не хочу бути смішним і відповідати надто серйозно. Одного разу я подумав: «Ану ж напишу детектив». Сам собі надіслав виклик. І прийняв його. Читав багато класиків жанру, але ніколи не цікавився роботою поліції. І знаєте, яка переді мною постала перша проблема? Проблема прізвища. Я почав шукати псевдонім, ще не маючи жодного написаного детективного тексту.

От я також звернула увагу. Раніше ваші детективи у видавництві «Богдан» виходили під псевдонімом Борис Крамер. Що означає цей псевдонім для вас? І чому цього разу обрали своє справжнє ім’я?

Ось погляньте. Прізвище Добрянський надто м’яке, добре, навіть занадто добре. Хіба воно підходить для жорсткого жанру детективу, де лунають постріли, вбивають людей, де кров, кулі, ножі, переслідування та маніяки, які вистежують своїх жертв? Я не міг собі уявити читача детективів, який зацікавиться прізвищем Добрянський. Справжня шиза. Почав шукати псевдо. Згадав поширену байку про Ремарка, який відмовився від свого прізвища (в 30-х роках минулого століття гітлерівський режим почав переслідувати євреїв). Крамер – Ремарк, своєрідний паліндром. Я зразу ж вчепився. Ну що ж, Ремарк не захотів, тоді я скористаюся. А через кілька років прочитав його листи, в яких він нарікав на цю безглузду вигадку. Ремарк стомився її заперечувати. Його родина споконвіків проживала на півночі Франції і з діда-прадіда мала прізвище Ремарк. Так руйнуються легенди. А тут одне популярне видавництво почало діставати мене тим, щоб я публікувався під прізвищем Добрянський. Як називається роздвоєння особистості? Оце воно і є. Не впевнений, чи буду надалі публікувати книги під псевдо Крамер. Ремарк мене переконав: «Ти пиши, а читач розбереться, кого читати». Щодо самого жанру. У дитинстві я любив грати у шахи. Детектив — це та сама гра у шахи, тільки наодинці з читачем. І що несподіваніший фінал, то ефектніша гра.

Лілі : роман

349,00 грн

Переглянути

Чому для книги «Лілі» ви обрали жанр детективу з елементами горору? Які елементи горору присутні в книзі?

Ох, цей горор. Відомі букблогери прочитали роман і визначили, що таки мало горору. Хоч і страшнувато. Я не буду заперечувати. «Лілі» — швидше психологічний трилер, добряче щипає за нерви. Хто не вірить — може прочитати і впіймати автора на слові. Гарантую — книга зачепить.

Події книги відбуваються у вигаданому місті Пригорща. Чи є у нього прототип? Звідки ви черпали натхнення для опису цього міста (легенд, міфів, архітектури)?

Люблю провінційні містечка. Там іноді такі трагедії розігруються, що куди тій столиці. Фолкнер придумав цілий край — Йокнапатофу. Навіть карту склав, ріки, ліси і гори описав, історію та людей. Усе в нього крутиться навколо вигаданої географії. Мої містечка мають дивні назви — Пригорща, Козача Долина, Суха Криниця, Грушка. Вони нібито й є на карті, але їх не можна знайти. Вони знамениті своїми людьми, легендами, своїми відьмами, спаленими на вогнищах, своїми злочинцями і катами, які залишилися без роботи і никають поміж будинками. Я уважно записую їхні діяння. Тільки й того.

У будь-якому жанрі літератури центральною постаттю є людина. Якими характеристиками володіють персонажі вашої нової детективної історії? Чого їхні вчинки можуть навчити читачів?

Тією чи іншою мірі я не знаю своїх персонажів. Вони приходять і йдуть, забравши частинку мене — доброго й не дуже, всякого. У «Лілі» вони діють на межі надриву. А чого навчити? Ну, не знаю. Не слід високо замахуватися. Я розповідаю цікаві історії. Читач їх читає. Це, мабуть, головне — щоб людина любила українське слово і читала українську книгу. Масова жанрова література якнайкраще сприяє українізації, якщо на те пішло. Сьогодні це актуальна для нас тема.

Вже у друкарні ще одна ваша книга — «Школа зелених мавп», написана в жанрі ретро-роману. В чому особливість цієї новинки?

Події відбуваються в Івано-Франківську, з квітня по листопад 1982 року. Якраз тоді помер Брежнєв. Це моя спроба алегорично переказати сюжети молодості й перекинути місток, якщо хочете, з минулого в сьогодні. Там багато містики й загадкових подій, зрад, якихось ниток, що й нині сплутують нам ноги. Епохи ж ніколи не закінчуються. Вони пускають коріння у завтра. Пам’ятаю тодішнє гасло: «Демократія — це передусім порядок». Як вам? Почепіть його сьогодні на вулиці. Всі погодяться. А як ним уміють користуватися ті, хто при владі...

Розмовляла Олена Буда