Галина Михайловська — перекладачка віршів Кіплінґа, Шела Сільверстейна, книг Дена Сіммонса «Ендіміон» та «Схід Ендіміона», а також деяких частин «Хронік Амбера» Роджера Желязни. А ще вона успішна письменниця: її оповідання «Зірковий Мішлен» у 2018 році посіло перше місце на конкурсі «Зірка Шеклі» від «Зоряної фортеці». Зараз разом з іншими перекладачами працює над книгами циклу «Колесо Часу».
Нещодавно ми попросили наших читачів у телеграмі написати, що б вони хотіли спитати пані Галину про цей фентезі-цикл. Перекладачці настільки сподобалися запитання, що вона вирішила дати відповідь усім шанувальникам фентезі! Тож як Галині Михайловській працюється над перекладом «Колеса Часу», читайте далі.
— Ви перекладаєте фентезі та фантастику, бо ці жанри Вам подобаються?
― Ви вже стали фанатом «Колеса Часу»?
― Як так сталось, що Ви взялися саме за цей цикл?
Перекладати фантастику, а потім і фентезі, я стала завдяки випадку, як воно часто буває в житті. Команда, що працювала над перекладом двотомника оповідань Бредбері, не встигала з кількома оповіданнями, і перекладач, а насамперед чудовий український письменник-мариніст Антон Санченко, порекомендував видавництву «кинути на прорив» мене. Бредбері — моя любов ще з зеленочку, тому, звісно, я вхопилася за пропозицію. А далі пішло й поїхало. Як жанри фантастика та фентезі схожі, як на мене, лише тим, що вільно поводяться з реальністю, а то й створюють іншу реальність. Дитиною читала Жуля Верна, Герберта Уелса, Конан-Дойла та навіть Бєлова і Трублаїні; пізніше читалися й перечитувалися Стругацькі, а тоді і Станіслав Лем, і Айзек Азимов, і, знову ж таки, Бредбері... Англомовна фантастика в покетах усіма правдами й неправдами потрапляла до СРСР, покети зручно було читати на лекціях з наукового комунізму, а пізніше й на роботі, закопавши серед кип наукових журналів... Розширювалося коло авторів, змінювався і той «магніт» жанру, що притягував до себе. Якщо в дитинстві це міг бути підводний човен «Наутилус» або ж якесь «Чудесне око», то далі цікавішими ставали парадокси часу і простору, а ще згодом, і дотепер — парадокси людської природи. Адже саме фантастика, як не дивно, відкриває найширші можливості для дослідження взаємин між людиною і Всесвітом, дозволяє людині зазирнути в себе, відповісти на найсуттєвіші питання людського буття, відкинувши вторинне, так би мовити, полову і шумовиння. Коли стала писати для себе, для душі, написала кілька фантастичних новелок, і зрозуміла ще одну привабу цього жанру: він дає свободу писати про головне, без отих ПІБ, не оглядаючись на достовірність прикмет побуту, клімату, скороминущих політичних ситуацій і таке інше. Головні питання буття людини, а може, і необов’язково людини, а, ширше, істоти розумної — візьмемо тих же бредберівських марсіан — прописуються у фантастиці чітко й чистими фарбами. Принаймні я сприймаю так, і в фантастиці для мене — це найпривабливіше. Описи технічних дивовиж, далеких планет і не менш далекого майбутнього мене не цікавлять, тобто взагалі, якщо вони не є вмотивованим тлом для зображення людських почуттів і вчинків.
Любов до фентезі з’явилась пізніше, проте це було кохання з першого погляду. Звісно, закохалася я у «Володаря перснів». Захоплення саме цією епопею було таке потужне, що тривалий час не сприймала бодай ще щось із цього жанру. Все, що потрапляло до рук, здавалося блідою копією, недолугим переспівом мого коханого Толкіна.
Але, тихою сапою, прокралося до мого серця й нове кохання. Спочатку я не розпізнала цю книгу як фентезі, хоч там були і замки, і дракони, і мечі, і Пророцтва. Гадала, що це приємна дитяча казочка, не більше. Але ж, том за томом, серія романів про Гаррі Поттера увійшла в моє життя так владно, що якийсь час я просто читала книжку за книжкою, перегорнувши останню сторінку книжки останньої, зітхала важко, а тоді, почуваючись викинутою на безлюдний острів, із полегшенням розгортала знову книжку першу.
Як не дивно, в обох цих довгих циклах мене анітрохи не дратували описи природи та інтер’єрів. Навпаки. А описи трапез у «Гаррі Поттері» ще й незмінно викликали неабиякий апетит...
Тож, узявшись за переклад «Колеса Часу», я була, певною мірою, готова до особливостей жанру. Перекладати першу книгу було дуже приємно ― усі критики зауважують, що автор свідомо «заманював» читача у світ впізнаваний, схожий на улюблений світ з того ж «Володаря перснів». Та й взагалі ― все починається як добре, класичне епічне фентезі ― боротьба Добра й Зла, далека подорож, у яку вирушають друзі в товаристві чарівників... Далі поступово все значно ускладнюється, але читач, і, додам, перекладач, вже попалися на гачок. І гачок цей не відпускає, вже десяту книгу поспіль. Рахую разом з тими, над якими працювали й інші перекладачі, бо їх теж прочитала з насолодою, до того ж уважно пропускати крізь себе доводиться усе, щоби не залишати за спиною білих плям.
Тому зараз я вже можу ствердно відповісти на питання шановного читача: так, за час роботи над перекладом «Колеса Часу» цикл, певною мірою, зробив із мене свого фаната... Мені комфортно в тому антуражі, який обрав автор ― за часом щось таке, наче пізнє Середньовіччя, а за географією, принаймні спочатку, північ і центр Європи, я б сказала. Хоча Світотроща перемішала континенти, і автор, американець, описує те, що для нього відбувається не десь, а в тій точці земної кулі, де перебуває він, лише в Епосі, «... яку дехто називає Третьою». У тому світі намішано і темношкірого люду, і блідолицього, і зі шкірою оливкового кольору, і високого, і малорослого, і з дзвіночками у косах, і з кільцями у носах, жінок і в пишних спідницях, і в барвистих шароварах, чоловіків і з оселедчиками, і з волоссям до пліч, але загортаються всі у плащі, їздять верхи, стріляють з луків та арбалетів, б’ються на мечах або списах. Пишуть переважно гусячими пір’ями, а світять їм свічки або каганці. Мені в тому світі затишно. А от вино, яке вони п’ють, не подобається ― солодке, та ще й із прянощами... Бр-р-р. Але ж не може у світі, навіть вигаданому, все бути ідеальним.
— Які найбільш вражаючі моменти у світі «Колеса Часу» Ви знайшли під час перекладу і намагалися передати українським читачам?
― Що перекладачка думає про весь цикл, і що їй найбільше подобається у прозі Роберта Джордана?
Головну проблематику «Колеса Часу» навряд чи можна назвати такою, яка вражає, адже без боротьби Добра і Зла, Творця і Мороку, важко уявити собі хоч одну книгу цього жанру. В «Повелителі хаосу», яку має от-от отримати читач, Тармон Ґай’дон, Остання Битва, ще попереду. Скажу чесно, я теж ще не знаю, яким бачить завершення цієї битви автор. Тобто, звісно, прочитала короткий зміст в Енциклопедії Колеса Часу (Encyclopaedia WoT) — до речі, рекомендую всім фанатам звертатися до її сторінок, де користувач знайде купу цікавого матеріалу, подивиться на портрети героїв, ознайомиться з примітками, дискусіями щодо питань, на які коментатори ще не знайшли відповіді, ― але по-справжньому дізнатися, яким бачив кінець цієї битви автор, можна буде лише тоді, коли буде поставлено крапку в перекладі останньої книжки. Адже суть часто ховається в нюансах, в окремих словах, навіть у побудові речень, а зміст у Джордана виявляється значно глибшим, принаймні багатшим, ніж дозволяє припустити головна сюжетна лінія. Останні книги циклу після смерті Роберта Джордана дописав за його чернетками та згідно з його задумом інший відомий письменник у цьому ж жанрі, Брендон Сендерсон, але епілог до останньої книжки Джордан, на щастя, написав заздалегідь, як, схоже, у подробицях спланував заздалегідь і весь неозорий цикл. Отже, все закінчиться саме так, як хотів автор. Проте чи завершиться? Адже «...в обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця».
Вісь простору в системі координат простір-час у «Колесі Часу» не відрізняється докорінно від нашої, звичної. Щоправда, засобів пересування за допомогою Єдиної Сили у цьому світі існує багато: тут і Шляхи, і Портальні Камені, і Подорожування, і Перехід, а ще ж особливі переміщення у Світі Снів. І хоч це тільки для жінок та чоловіків, здатних спрямовувати, та прихопити вони можуть із собою хоч ціле військо. Цікаво, але нічого надзвичайного. Он у «Хроніках Амбера», а надто у «Ендіміоні», які теж мені випало перекладати, подорожували куди химернішим чином.
А от часову вісь автор прописав значно цікавіше. Колесо Часу, не нове, як найстародавніші міфи і вірування людства — згадаймо хоча б буддистське колесо дгарми чи нашу коляду, що теж є Колесом сонця, або ж кельтське Колесо року — дозволило Джордану дуже органічно вплести у текст Пророцтва, Стару мову, Епоху Легенд та її артефакти, що стали тепер анґрілами та тер’анґріалами, а також спогади про минулі втілення, минулі битви, минулу велич, а ще відчуття Світла, що не згасає навіть у найтемніші часи. Ось це мені хотілося б не загубити у перекладі. Бо живемо у темні, дуже темні, й водночас героїчні часи, і хоч нам не дано знати, а чи вже Тармон Гай’дон та битва, в якій стоїмо наразі не на життя, а на смерть, а чи Остання Битва ще попереду, але битися мусимо однаково як востаннє. Імпонують мені й слова Морейн про ведмежий кут, на місці якого колись стояв славетний Манетерен: «Давня кров ще має силу в Емондовому Лузі, і давня кров співає». Уся наша надія зараз на те, що й у нас, тут, де колись буяв Великий Луг, давня кров ще має силу і ця давня кров співати не втомиться. Закінчились, минули славетні Епохи, але живе в нас кров наших пращурів, і мусимо передати дітям та онукам, і всім майбутнім поколінням не тільки спомини, а й дух, що оживає в нас. Гадаю, ми і без того це відчуваємо, але про добре не зайве згадувати ще й ще, і, читаючи «Колесо Часу», теж.
Порубіжні землі, кордон із Гнилоліссям, мужні шайнарці з чупринами на виголених головах ― не перелічити всіх сторінок, що брали за серце під час перекладу. Сподіваюся, що і в читача вони викликатимуть схожі емоції.
Чи не головною пружиною розвитку сюжету в циклі є доволі нетипова для жанру гендерна проблема.
Єдина Сила складається з двох половин, чоловічої та жіночої, саїдін і саїдар. Чоловічу половину Сили до того ж зурочив Морок, і звідси йдуть проблеми зі спрямуванням Сили у чоловіків ― рано чи пізно вони впадають у безум, вдаються до насильства, вбиваючи Силою всіх навкруги і, перш за все, своїх рідних та близьких. Тож не доводиться дивуватися, що за такого розкладу не тільки Айз Седай із Червоної Аджі полюють на цих чоловіків, намагаючись вгамувати їх ще до того, як ті віддадуться своєму шаленству, а й загалом жінки у тому світі створили суспільний устрій з явними елементами матріархату. Всі ці Жіночі Ради в кожному селищі, жінки-Панархи, країни, де трон посідати може тільки Королева або Імператриця, інший, незвичний для нас, розподіл по професіях, де жінки і купчині, і візниці, і стайничі, і капітанки кораблів... Деякі критики й читачі закидали Джордану сексизм, і загальним місцем у критиці є звинувачення його в тому, що він нібито вважав жінок і чоловіків мало не різними біологічними видами. Ну, не розуміють у книгах «Колеса» жінки й чоловіки одне одного, й крапка, а якщо й сходяться в шлюбі, то продовжують виконувати абсолютно різні функції, грати кожен свою роль. Я погоджуюсь, що Джордан явно кайфував, виписуючи всі ці постійні дотепні непорозуміння і їхнє розв’язання, адже гумор — це й взагалі родзинка в його письмі. Але ж пише він про інше: про необхідність подолати всі уявні суперечності, використати в боротьбі зі спільним ворогом переваги кожної статі, обох половин людства. Сподіваюся, що в перекладі мені вдалося не заглушити цю вкрай важливу ноту.
— Беручись за переклад твору, Ви одразу перекладаєте чи спочатку перечитуєте всю історію для ознайомлення? Чи буває, що потім те, що переклали, читаєте як незнайомий твір?
― Цікаво, чи, перекладаючи твір, Ви вникаєте в історію та співпереживаєте героям?
― Дуже цікаво, чи колись порівнювали себе із якимось персонажем? І чи хотіли б опинитися на місці когось із них?
― Яка книга була найскладнішою для перекладу? І чому?
― Яку жанрову книгу вам хотілось би перекласти українською?
Я не читала «Колеса Часу» раніше, тож коли мені запропонували взяти участь у перекладі, швиденько прочитала першу книгу англійською. Тоді робота ще не розкрутилася на повну, і я могла собі це дозволити. Водночас прочитала все, що знайшла в Мережі, про автора, про цей цикл, погуляла по сайтах із запитаннями та відповідями читачів, а інколи й самого Джордана, численними з ним інтерв’ю, відгуками на книжку. Не скажу, що картина стала яснішою. Навпаки. Тоді набрала повні груди повітря ― і пірнула в роботу. І потроху, потроху все почало ставати на свої місця. Перекладаючи, зрозуміла, що читати очима і читати з клавіатурою під пальцями ― це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Колись, ще школяркою, мала звичку переписувати до зошита вірші, що припали до душі, навіть якщо книжечка поезій була не позичена у когось на час, а з власної бібліотеки. Магічним чином переписані власною рукою рядки наче розкривали свій таємний зміст, лягали не тільки на папір, а й на серце. Так і тут. Співпереживання героям... Не думаю, що це на першому місці. Скоріше, співпереживання автору, заглиблення в його емоції, пропускання їх крізь себе. Навіть не знаю, чи можливо таке, якщо твір тобі не подобається, якщо він тобі чужорідний... Мабуть, мені пощастило, тож такого досвіду я не маю. Треба подякувати Видавництву за вдалий вибір для перекладу найкращих творів провідних зарубіжних авторів.
Звісно, бувають випадки, коли щось у тексті викликає протест. Найбільше внутрішніх суперечок виникало у мене в роботі над «Ендіміоном». Якщо узагальнити, то здавалося й досі здається, що одного Месії людству цілком достатньо. Проте автор має право будувати яку завгодно модель майбутнього, і моя справа лише дати йому змогу сказати іншою мовою те, що він сказав мовою рідною. Маю бути наче той прозорий папір, плюр, який прокладають між сторінок у дорогих книгах. Один читач запитував ще ― чи є у мене, як перекладачки, якісь професійні табу? Мабуть, є: не піддатися спокусі приписати на цьому папері щось від себе. Папір має залишатися таким прозорим, наче його й не існує.
Перекладаючи, я не просто читаю, а й вчитуюся в кожне слово, і між словами. Ніколи не дозволяю собі викинути якесь місце через те, що воно для мене темне, а звертаюсь до попередніх книг ― може, щось пропустила в книжках, які перекладала не я? У крайньому разі позначаю це місце кольором і повертаюсь до нього пізніше, коли подальший розвиток подій підкаже, на що натякав автор. Бо, як свідчить досвід спілкування з Джорданом, прохідних місць у нього не буває.
Текст читаю багато разів ― кожного ранку перечитую перекладене вчора, читаю цілком перекладений розділ, а також, перш ніж відіслати редактору, читаю все знову. А тоді ще верстка, макет ― редакторська робота залишається для мене таїною за сімома печатями, просто слухняно читаю те, що мені надсилають. Це просто диво, як розумна і вміла редакторська правка робить текст охайним, виструнченим, наче останній ґудзик застібує на мундирі, наче здуває останню пушинку ― і ось ще один воїн готовий йти, хоч на парад, хоч на бій.
А коли розгортаєш паперовий «авторський» примірник, котрий прислали з видавництва, то читаєш, наче вперше. І так цікаво стає, так би й сіла й читала до кінця... Але, на жаль, немає часу. На екрані комп’ютера вже переклад навіть не наступної, а поза-поза-наступної книги.
За що особлива подяка Джордану — попри величезний обсяг циклу та кінематографічність письма, про яку теж згадує критика — так це за те, що епопея анітрохи не нагадує довжелезні телесеріали. Адже там маємо обмежений набір персонажів, котрі постійно змінюють маски, виступаючи у різних амплуа, часто без жодної логіки. А в «Колесі Часу» навіть другорядні чи побічні герої мають свій характер і діють чітко відповідно до нього. Так, це змусило автора залюднити сторінки свого твору неймовірною кількістю народу (дослідники підрахували, що персонажів в епопеї — понад дві тисячі), і це створює проблеми і для перекладачів, і для читачів, та й автору, схоже, було непросто тримати під контролем такий величенький контингент... Але правдивість характерів героїв, вмотивованість їхніх вчинків сторицею окупають ці незручності.
Важко визначити серед такого розмаїття персонажів улюблених чи навіть просто найбільш цікавих. Мабуть, із найбільшим нетерпінням чекаю на розділи, де в центрі уваги знову опиняться Мет або Найнів, а якщо обоє разом ― буде справжня насолода перекладати їхні діалоги та внутрішні монологи. Так само радію зустрічі з Суан, шкодую, що нема більше на сторінках Морейн... Мені здається, що це не через те, що вбачаю хоч якусь схожість з кимось із них. Хоча, хтозна, збоку, кажуть, видніше.
Щодо того, чи хотіла б опинитися на місці одного з персонажів... «Ми не обираємо час, в якому живемо, ми можемо лише вирішувати, як жити за часів, які обрали для нас», — казав Толкін. Але і в різних Епохах, і в різних світах вибір, який постає перед людиною, не надто різниться. Є один персонаж у «Великому полюванні», про якого часто згадую. Цими днями, може, ще частіше. Лорд Інґтар, шайнарець, суворий і непереможний воїн з Порубіжжя. Потрясінням, таким же, як і для Ранда, було для мене дізнатися, що Інґтар колись присягнув Мороку. Не заради слави, багатства або безсмертя, а заради свого народу, бажаючи врятувати його від небуття. «Я ніколи не хотів нічого іншого, лише вберегти Шайнар від розпаду, не дати стерти нас усіх з лиця землі, вкрити забуттям», — так пояснював він свій хибний крок Ранду. Мріяв засурмити в Ріг Валіра й повести Героїв Епох проти Шайол Гулу. Фатальна помилка. Не можна укладати угоду з дияволом. Ніколи. І добре ще, якщо вдається виправити помилку ціною свого життя. А якщо платити доведеться твоєму народу? І живому, і ненародженому? Тисячами, мільйонами життів? «Якби-то ти, Богдане п’яний...» ― наш Кобзар не простив «препрославленому козачому батькові». Ранд простив Інґтару, як, вочевидь, і Джордан своєму герою. Хто ж мав рацію? Не знаю. Але знаю, що правило — ніколи, за жодних обставин, навіть із найсвятішими намірами, не укладати угоди з Мороком! — не має винятків.
Чи втомилася я перекладати фентезі? Мабуть, що ні... Книжки про вигадані світи зазвичай вважають літературою ескапістською, і я, справді, ховаюся в роботу, поклавши поруч телефон, який цими днями чи не щогодини сповіщає про ракети, КАБи, шахеди та інші «подарунки» із сусіднього Гнилолісся, і тоді вже доводиться кидати роботу й тікати до коридору, за дві стіни. Але, як бачимо, від боротьби Добра і Зла, від проблем людського вибору не втекти й у фантастичних творах. Колись мені хотілося перекладати книжки, які люблю читати найбільше ― про тварин. Даррелл, Герріот ― от кого перечитую, коли стає вже геть погано. Але не впевнена, що результат був би найкращий. Будь-яка робота потребує певного відсторонення. А інакше точно матимеш загрозу «вигоріти». Бо для мене, наприклад, в «Оці Світу» найболючіше було перекладати сцену смерті вовка Стрибуна. Літати в небі... Що б зі мною сталося, якби довелося перекладати епізоди з пацієнтами ветеринара, яких не усіх вдається вилікувати? Ні, хай краще це робить людина з міцнішими нервами.
(067) 350-18-70
Кошик
29.05.2024 
1331
Повернутись до списку новин
