Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Відео Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
(067) 350-18-70
Кошик
знижка 50%
Стрибаюче місто: Міські казки.
Стрибаюче місто: Міські казки. Прудник С. В.
99,00 грн
49,50 грн
до кошика
Новини видавництва
22.08.2020
Конкурс оповідань «Теплиця: життя після кінця»
12.05.2020
Книгарні мережі "Дім книги" відновлюють свою роботу!
08.03.2020
Вітаємо з ювілеєм!
24.02.2020
"Цеглина" – у лауреатах ХХІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року»
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень

 


Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png



https://knugoman.org.ua



Під тихий вечір : повість-казка

Під тихий вечір : повість-казка

Ціна: 119,00 грн
Кількість:
ISBN: 978-966-10-5083-8
Кількість сторінок: 360
Обкладинка: Тверда
Формат: 120х200
Вага: 344 г
Доставка
Нова пошта — 60 грн
(безкоштовно - від 500 грн)

Укрпошта — від 20 грн
(безкоштовно - від 200 грн)
Оплата
При отриманні
Visa, MasterCard
Ця маловідома повість класика української літератури Богдана Лепкого розкриває і драму двох люблячих людей, яким за суспільними «законами» не судилося бути в парі, і проникнення в пануючі верстви населення віянь нового часу. Сумовита історія має казковий фінал. За щастя таки треба боротися!
Текст подано за сучасним правописом зі значним збереженням лексичних, фразеологічних, морфологічних особливостей, притаманних мовленню письменника й характерних для галицької говірки періоду написання твору.
Для широкого кола читачів.

Рецензія на книгу: Ще одна тиха драма, або Vivat Гіменею (авт. Тетяна Дігай)

Частина перша

І
Дивилася на осіннє листя.
Ніколи воно не є так розкішне, як тоді, коли боїться першого морозу. Ніби каже: — Дивіться, яке я гарне!
Спиніть зиму!
Веранда, на котріїй сиділа, вповилася червоним виноградом. Він шелестів за подувом вітру, як шовкова сукня.
Ніби веранда вбралася на казковий баль.
Долом стелився муравник, обшитий вінками вербен і петуній.
За муравником корчі, а там мур. Здовж муру перешіптувалися білі берези і тулилися до себе молоді смеречки.
За муром — ліс.
З лісу летіли листки, як підстрілені птахи.
Один впав їй на коліна.
«Вже листки з грабів облітають. Осінь... А який гарний!»... пришпилила собі до грудей. «Мабуть, до лиця мені... Осінь...»
Не чула, як заїхав повіз.
— Пан з Підбереззя, — сказав покойовий.
— Проси сюди, на веранду.
Заскрипів паркет, відчинилося кількоро дверей і на веранді появився здоровий, рослий, але вже добре сивавий мужчина.
Пішла йому назустріч і простягнула руку.
— Я гадала, що ви проходжуєтеся понад морем, або сидите при рулеті, а ви знов у нашім, Богом забутім куті.
— Нашому братові, як не чує диму з рідного комина і не бачить своїх стіжків, і як не має на кого від самого ранку гукати, то... скучно. Мені вдома найкраще...
Старіюся.
— Таку то новину ви мені привезли? Гадала, що відмолодію, слухаючи ваших оповідань, а ви: старіюся...
— Що гадав, те й сказав. А що ж ви, пані?
— Я також старіюся.
— От і тюпав. Не знаю, що й казати.
— Найкраще не кажіть нічого. Обоє старіємося... Сідайте і дивіться. Правда, як тут тепер гарно? Куди гарніше ніж літом. Яке багатство красок! Особливо тут, де сонце пробивається крізь лісову глушу. Як там кожнісінький листок дрижить, ніби тішиться.
— Ніби згадує, як ще був зелений.
— А здовж муру така глибока тінь, аж фіолєтна.
— Ніби старече задовілля.
— Лиш осика заєдно тремтить.
— Як людське серце, пані.
— А з липи листя паде й паде.
— Як нездійснені мрії.. Гарна, дійсно гарна осінь.
І краща тут, ніж над морем, і куди краща від літа і від весни. Весна зелена, дурненька, а осінь вдумлива, — вона вже пережила літо.
— Як ми.
— Як я, дорога пані!
— А якщо — ні?
— Не знаю.

* * *
І вони на хвилину замовкли. Вітер конче хотів обсипати їх голови листками, та не міг. Листки відбивалися від даху над верандою і тихо лягали на
стежку.
— А я все-таки люблю літо, — сказала вона.
— Літом наливається колос.
— І паленіють овочі.
— І рояться бджоли...
Замовкли.
— Особливо люблю, як по довгій погоді надтягає буря.
І така, знаєте, грізна, зловіща, з громами й блискавками.
Я така тоді неспокійна, так чогось жду.
— Нам судилося ждати, — промовив коротко й
різко.
Глянула на нього і на його устах, отінених сивіючим вусом, побачила гіркий усміх.
Почув цей погляд і, притупуючи ногою, пов­торював:
— Ждати, ждати, ждати.
Сонце вибігло на лісову дорогу і засміялося всією силою своєї кольористичної фантазії.
— Як гарно! — сказала прижмурюючи очі.
— Ви горите ціла, мов в авреолі.
— Не дивіться на мене, лиш на красу природи.
— Дивлюся на красу.
— Бачите, як паленіють рожі? Вони ворушаться, дрижать, ніби дишуть, ніби хочуть розхилити уста і сказати: «як гарно!».
— А вербени як пахнуть!
— А тютюн!
Нахилилися над поруччя і все щось нового й гарного відкривали в городі. Нараз їх голови стрінулися... Стрепенулися...
Сонце ще раз усміхнулося і сховалося поза пні
дерев.
З лісу повіяв вечірній холодок.
— Пардон! — сказала, поправляючи волосся.
— Простіть! — промовив, кланяючися злегка.
Взяла до рук книжку і перегортала її. Він ходив по веранді.
Листя вже не мерехтіло, гасли розкішні барви квіток, та зате пахощі прямо одурманювали їх.

* * *
— Простіть, ласкава пані! — сказав, стаючи нагло перед нею... забув, що я не в себе.
— А невже ж ви в себе ходите так нервово?
— Ходжу не раз цілими годинами, як звір по
клітці.
— То зле.
— Чому?
— Денервує.
— Кого?
— Вас.
— Мене денервує самота.
— Мене також...
— З того висновок...
— Мовчіть!... притулила палець до уст.
Тиша. Лиш вітер шелестів листками.
— Добре вам казати, пані, — мовчіть! Але як? Я не мумія, я живий чоловік. Набридне гукати на челядь і з економом балакати про штучні погної. Хочеться іншої розмови. Але з ким?.. А ви: «мовчіть»!
Тепер вона замовкла.
— Скажіть, будь ласка, з ким? — питався вдивляючись у її глибокі, сині очі.
— Сідайте! — відповіла й показала рукою на плетений фотель біля себе.
— Га, що ж! Спасибі і за це. — Сів.
— І, — заспокійтеся.
— Постараюся, ласкава пані. В моїм віці воно й не так то важко...
Повівав вечірній холод.
— Холодніє, — сказала, шукаючи якогось слова, щоб нав’язати обірвану розмову.
— Холодним вітром від надії уже повіяло. —
Так, так.
— Деклямуйте далі.
— Я не деклямую, я лиш із серця говорю те, що колись сказав великий поет. Дивно, як слова великих поетів не старіються ніколи; усе старіється, а во­ни — ні.
— На те вони й великі, — відповіла, вриваючи розмову.
Нічліжани гнали коні на пашу. Узліссям блукала пісня:
Ой горіху, горіху, та й горіхове зерно,
Любив я дівчину, не знаю, чи возьму,
Бо не знаю, чи ся верну.
Гей- ей!
Це «гей!» відбивалося далеко луною, ніби воно не з грудей людських виходило, а з лісів і з очеретів, — ніби поля й очерети зітхали вічним смутком.
Над лісом викочувався місяць; не золотий, а срібний; зразу ріжок, а там і цілий серп. І, ніби зерно з-під серпа, сипалося із нього сяйво сріблисте.
— Знаєте, пані, що? — сказав нараз. — Коли б я вдруге прийшов на світ, і був молодим, то не хотів би ні маєтків, ні слави, — пощо вони? — тільки хотів би я бути парубком здоровим і гнати коні на ніч, на пашу і піснею, такою, як оця, давати знак коханій дів­чині з другого кінця, куди я іду.
— Щоб вибігла до вас, коли мати засне.
— А, так! Щоб вибігла до мене... ми вкупі б слухали те, що ніч нашіптує полям і лісам до вуха.
— Дивіть! Я не знала, що ви такий романтик! Знаєте, що я вам пораджу.
— Що?
— Не чекайте, аж коли вдруге прийдете на світ, бо можете довго чекати, лиш...
— Кінчіть те: — «лиш».
— Читали ви «Фавста»?
— Як же ні?
— Так покличте Мефіста, щоб вам знайшов яку Ґретхен, їх багато на світі. Вони не переводяться ніколи... А може, вам... і Мефіста не треба... — додала жартівливо.
— Хочете бути злобною, ласкава пані, але воно вам не вдається. Я не шукаю Ґретхен.
— Чому?
— Бо не хочу.
— Так не нарікайте.
— Я й не нарікаю. Я тільки балакаю з вами по щирості, як з доброю знайомою. З ким же мені й побалакати щиро, як не з вами?
— Дякую за довір ’я.
— Вдячність по моїй стороні. Але, вертаючи до речі, то ви дуже добре знаєте, чому я не шукаю Ґретхен.
— Я?
— Не лукавте! Дивіться, який гарний вечір. Може, останній цього року. Може, за кілька днів тут, де тепер цвітуть останні квіти, лежатиме білий, зимний сніг. Зачините двері від веранди, Антоні розпалить огонь у коминку і ви, обтулені хусткою, будете вдивлятися в полумінь, згадуючи і літо, і осінь, і, може, може, навіть нашу нинішню розмову. Навіщо дурити себе? Чому не побалакати нам щиро?.. Я вам розкажу казку, не казку, а правду, себто повість, яку збираюся писати.
— Ви? Повість?
— Невже ж це така диковина? Хто нині повістей не пише? Поем не читають люди, бо тепер на повісті мода.
Так уявіть собі, що я довгими, зимовими вечорами не маю що робити і пишу повість. Вам, як добрій знайомій, як найближчій мені людині, — не перечте! — як найближчій мені людині, розказую її зміст... Хочете послухати?
— Розказуйте. Я ціла перемінилася в слух.
— Але перше принесу вам шаль, щоб ви не замерзли, добре?
— Які ви уважні. Принесіть.

Інші книги автора
Казка мойого життя : повість
Казки
Казки Лепкий Б. .
49,00 грн
До кошика


  
  Вхід
Логін/E-mail:
Пароль:

Реєстрація
Забули пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:
Книга дня
знижка 50%
Стрибаюче місто: Міські казки.
Стрибаюче місто: Міські казки. Прудник С. В.
99,00 грн
49,50 грн
До кошика

  Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com

Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень


 
1

  Новини видавництва
22.08.2020
Конкурс оповідань «Теплиця: життя після кінця»
12.05.2020
Книгарні мережі "Дім книги" відновлюють свою роботу!
08.03.2020
Вітаємо з ювілеєм!
24.02.2020
"Цеглина" – у лауреатах ХХІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року»
RSS стрічка новин видавництва Всі новини видавництва
 

Логін:      
Пароль:

Реєстрація    Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар