Під тихий вечір : повість-казка

Частина перша

І
Дивилася на осіннє листя.
Ніколи воно не є так розкішне, як тоді, коли боїться першого морозу. Ніби каже: — Дивіться, яке я гарне!
Спиніть зиму!
Веранда, на котріїй сиділа, вповилася червоним виноградом. Він шелестів за подувом вітру, як шовкова сукня.
Ніби веранда вбралася на казковий баль.
Долом стелився муравник, обшитий вінками вербен і петуній.
За муравником корчі, а там мур. Здовж муру перешіптувалися білі берези і тулилися до себе молоді смеречки.
За муром — ліс.
З лісу летіли листки, як підстрілені птахи.
Один впав їй на коліна.
«Вже листки з грабів облітають. Осінь... А який гарний!»... пришпилила собі до грудей. «Мабуть, до лиця мені... Осінь...»
Не чула, як заїхав повіз.
— Пан з Підбереззя, — сказав покойовий.
— Проси сюди, на веранду.
Заскрипів паркет, відчинилося кількоро дверей і на веранді появився здоровий, рослий, але вже добре сивавий мужчина.
Пішла йому назустріч і простягнула руку.
— Я гадала, що ви проходжуєтеся понад морем, або сидите при рулеті, а ви знов у нашім, Богом забутім куті.
— Нашому братові, як не чує диму з рідного комина і не бачить своїх стіжків, і як не має на кого від самого ранку гукати, то... скучно. Мені вдома найкраще...
Старіюся.
— Таку то новину ви мені привезли? Гадала, що відмолодію, слухаючи ваших оповідань, а ви: старіюся...
— Що гадав, те й сказав. А що ж ви, пані?
— Я також старіюся.
— От і тюпав. Не знаю, що й казати.
— Найкраще не кажіть нічого. Обоє старіємося... Сідайте і дивіться. Правда, як тут тепер гарно? Куди гарніше ніж літом. Яке багатство красок! Особливо тут, де сонце пробивається крізь лісову глушу. Як там кожнісінький листок дрижить, ніби тішиться.
— Ніби згадує, як ще був зелений.
— А здовж муру така глибока тінь, аж фіолєтна.
— Ніби старече задовілля.
— Лиш осика заєдно тремтить.
— Як людське серце, пані.
— А з липи листя паде й паде.
— Як нездійснені мрії.. Гарна, дійсно гарна осінь.
І краща тут, ніж над морем, і куди краща від літа і від весни. Весна зелена, дурненька, а осінь вдумлива, — вона вже пережила літо.
— Як ми.
— Як я, дорога пані!
— А якщо — ні?
— Не знаю.

* * *
І вони на хвилину замовкли. Вітер конче хотів обсипати їх голови листками, та не міг. Листки відбивалися від даху над верандою і тихо лягали на
стежку.
— А я все-таки люблю літо, — сказала вона.
— Літом наливається колос.
— І паленіють овочі.
— І рояться бджоли...
Замовкли.
— Особливо люблю, як по довгій погоді надтягає буря.
І така, знаєте, грізна, зловіща, з громами й блискавками.
Я така тоді неспокійна, так чогось жду.
— Нам судилося ждати, — промовив коротко й
різко.
Глянула на нього і на його устах, отінених сивіючим вусом, побачила гіркий усміх.
Почув цей погляд і, притупуючи ногою, пов­торював:
— Ждати, ждати, ждати.
Сонце вибігло на лісову дорогу і засміялося всією силою своєї кольористичної фантазії.
— Як гарно! — сказала прижмурюючи очі.
— Ви горите ціла, мов в авреолі.
— Не дивіться на мене, лиш на красу природи.
— Дивлюся на красу.
— Бачите, як паленіють рожі? Вони ворушаться, дрижать, ніби дишуть, ніби хочуть розхилити уста і сказати: «як гарно!».
— А вербени як пахнуть!
— А тютюн!
Нахилилися над поруччя і все щось нового й гарного відкривали в городі. Нараз їх голови стрінулися... Стрепенулися...
Сонце ще раз усміхнулося і сховалося поза пні
дерев.
З лісу повіяв вечірній холодок.
— Пардон! — сказала, поправляючи волосся.
— Простіть! — промовив, кланяючися злегка.
Взяла до рук книжку і перегортала її. Він ходив по веранді.
Листя вже не мерехтіло, гасли розкішні барви квіток, та зате пахощі прямо одурманювали їх.

* * *
— Простіть, ласкава пані! — сказав, стаючи нагло перед нею... забув, що я не в себе.
— А невже ж ви в себе ходите так нервово?
— Ходжу не раз цілими годинами, як звір по
клітці.
— То зле.
— Чому?
— Денервує.
— Кого?
— Вас.
— Мене денервує самота.
— Мене також...
— З того висновок...
— Мовчіть!... притулила палець до уст.
Тиша. Лиш вітер шелестів листками.
— Добре вам казати, пані, — мовчіть! Але як? Я не мумія, я живий чоловік. Набридне гукати на челядь і з економом балакати про штучні погної. Хочеться іншої розмови. Але з ким?.. А ви: «мовчіть»!
Тепер вона замовкла.
— Скажіть, будь ласка, з ким? — питався вдивляючись у її глибокі, сині очі.
— Сідайте! — відповіла й показала рукою на плетений фотель біля себе.
— Га, що ж! Спасибі і за це. — Сів.
— І, — заспокійтеся.
— Постараюся, ласкава пані. В моїм віці воно й не так то важко...
Повівав вечірній холод.
— Холодніє, — сказала, шукаючи якогось слова, щоб нав’язати обірвану розмову.
— Холодним вітром від надії уже повіяло. —
Так, так.
— Деклямуйте далі.
— Я не деклямую, я лиш із серця говорю те, що колись сказав великий поет. Дивно, як слова великих поетів не старіються ніколи; усе старіється, а во­ни — ні.
— На те вони й великі, — відповіла, вриваючи розмову.
Нічліжани гнали коні на пашу. Узліссям блукала пісня:

Ой горіху, горіху, та й горіхове зерно,
Любив я дівчину, не знаю, чи возьму,
Бо не знаю, чи ся верну.
Гей- ей!

Це «гей!» відбивалося далеко луною, ніби воно не з грудей людських виходило, а з лісів і з очеретів, — ніби поля й очерети зітхали вічним смутком.
Над лісом викочувався місяць; не золотий, а срібний; зразу ріжок, а там і цілий серп. І, ніби зерно з-під серпа, сипалося із нього сяйво сріблисте.
— Знаєте, пані, що? — сказав нараз. — Коли б я вдруге прийшов на світ, і був молодим, то не хотів би ні маєтків, ні слави, — пощо вони? — тільки хотів би я бути парубком здоровим і гнати коні на ніч, на пашу і піснею, такою, як оця, давати знак коханій дів­чині з другого кінця, куди я іду.
— Щоб вибігла до вас, коли мати засне.
— А, так! Щоб вибігла до мене... ми вкупі б слухали те, що ніч нашіптує полям і лісам до вуха.
— Дивіть! Я не знала, що ви такий романтик! Знаєте, що я вам пораджу.
— Що?
— Не чекайте, аж коли вдруге прийдете на світ, бо можете довго чекати, лиш...
— Кінчіть те: — «лиш».
— Читали ви «Фавста»?
— Як же ні?
— Так покличте Мефіста, щоб вам знайшов яку Ґретхен, їх багато на світі. Вони не переводяться ніколи... А може, вам... і Мефіста не треба... — додала жартівливо.
— Хочете бути злобною, ласкава пані, але воно вам не вдається. Я не шукаю Ґретхен.
— Чому?
— Бо не хочу.
— Так не нарікайте.
— Я й не нарікаю. Я тільки балакаю з вами по щирості, як з доброю знайомою. З ким же мені й побалакати щиро, як не з вами?
— Дякую за довір ’я.
— Вдячність по моїй стороні. Але, вертаючи до речі, то ви дуже добре знаєте, чому я не шукаю Ґретхен.
— Я?
— Не лукавте! Дивіться, який гарний вечір. Може, останній цього року. Може, за кілька днів тут, де тепер цвітуть останні квіти, лежатиме білий, зимний сніг. Зачините двері від веранди, Антоні розпалить огонь у коминку і ви, обтулені хусткою, будете вдивлятися в полумінь, згадуючи і літо, і осінь, і, може, може, навіть нашу нинішню розмову. Навіщо дурити себе? Чому не побалакати нам щиро?.. Я вам розкажу казку, не казку, а правду, себто повість, яку збираюся писати.
— Ви? Повість?
— Невже ж це така диковина? Хто нині повістей не пише? Поем не читають люди, бо тепер на повісті мода.
Так уявіть собі, що я довгими, зимовими вечорами не маю що робити і пишу повість. Вам, як добрій знайомій, як найближчій мені людині, — не перечте! — як найближчій мені людині, розказую її зміст... Хочете послухати?
— Розказуйте. Я ціла перемінилася в слух.
— Але перше принесу вам шаль, щоб ви не замерзли, добре?
— Які ви уважні. Принесіть.