Інтерв’ю з Марком Бабаревичем

Марк БАБАРЕВИЧ — український письменник, військовослужбовець, учасник АТО/ООС та російсько-української війни. Родом із Донеччини. Дипломант «Коронації слова» (2023), автор трилерів, детективів, також пише драматичну, військову та пригодницьку прозу.

— Як особистий досвід із військової служби вплинув на художній стиль і тематику вашого роману «Тінь від полум’я»?

— Концепція роману формувалася в моїй голові впродовж усіх трьох років мого контракту. Я пішов на службу в колишній добровольчий батальйон наприкінці 2016-го, коли мені було вісімнадцять. Уже тоді мав бажання щось написати, проте у мене були ідеї щодо роману саме про війну, а не її наслідки. Та коли мої побратими почали звільнятися, а потім і я повернувся до цивільного життя, якого до цього фактично не знав, то зрозумів: те, що відбувалося на полі бою, не було останньою битвою. Для багатьох війна не закінчувалася одночасно з прощанням з військовою частиною. Вона не відпускає просто так, і саме це стало фінальною крапкою у формуванні ідеї роману.

— У книзі «Тінь від полум’я» багато реальних історій. Як ви збирали матеріал для цих глав і наскільки важко було їх художньо адаптувати?

— Я завжди уважно слухав своїх побратимів, які пройшли найгарячіші на той момент роки війни, та старався їх запам’ятовувати. Деякі історії стосуються мене або моїх близьких друзів. Після звільнення приблизно пів року присвятив практиці письма й лише згодом наважився взятися за цю ідею. Я зателефонував тоді багатьом побратимам, щоби заново почути й занотувати ті історії, які запам’яталися найбільше. Першочергово хотів закарбувати пам’ять про людей, котрі віддали життя в бою за нашу незалежність, та донести до суспільства, що ветерани його потребують.

Тінь від полум’я : роман

319,00 грн

Переглянути

— Як ви створювали образ головного героя Олега? Які риси вклали в його характер? Що, на вашу думку, найбільше визначає його боротьбу — посттравматичний стан, труднощі соціалізації чи прагнення знайти себе в новій реальності?

— Олег — збірний персонаж. Я змалював його особистість, поєднавши трохи якостей від кількох моїх побратимів. Певно, додав щось і від себе. Я хотів показати сильну духом та тілом людину, яка втрапила в умови, де все відбувається цілком навпаки тому, до чого він звик. На перший погляд, тут немає тієї небезпеки, що чатувала на війні. Але тут немає і того братерства, немає зрозумілого ворога, а хтось постійно робить щось усупереч внутрішньому компасу справедливості.
Найгіршим, на мою думку, є саме проблема взаємодії із соціумом. Олег, як і багато ветеранів, має посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і стан постійного пошуку себе, але ці проблеми майже невідворотні. А от відстороненість суспільства, вона, як порожнеча в очах співрозмовника, лишає тебе наодинці посеред усього світу. Пощастило тим, у кого є близькі, котрі можуть усіляко підтримати, або сильна віра в Бога. Але є багато тих, хто лишився сам, й оця самотність у кілька разів підсилює ті проблеми, що людина принесла з собою з війни.

— Як ви працювали над створенням образу Києва як «чужого» для головного героя? Що саме стало основою для такого контрасту?

— Я думаю, тут навіть не Київ чужий, а Олег. Бо можна згадати епізод, коли герой приїздить додому в Слов’янськ, і він так само там почувається відчуженим. Олег вважає, що справа в певному місті чи оточенні, але насправді річ у реальній віддаленості зраненої душі воїна.

— У книзі багато уваги приділяється темі ПТСР та адаптації ветеранів у мирному житті. Які елементи в створенні книги ви вважаєте найбільш важливими для розуміння психологічного стану ветеранів?

— Усе, що чув від побратимів або проходив і відчував сам, я постарався навантажити на бідолашного Олега. Тому його стан, як і особистість, є певною комбінацією, що добре дозволяє зазирнути в сам корінь проблеми.
Найважливішим є саме те, що люди можуть побачити себе очима ветерана. Тут не річ у тому, що хтось поганий, а хтось хороший. Річ у взаєморозумінні та повазі.

— Важливу роль у сюжеті відіграє книга, яку пише Олег. Чи є в цьому елемент автопортрета?

— Звісно, ця частина має найбільший зв’язок саме зі мною. Прагнення Олега до самореалізації у письменництві, його дещо наївні уявлення про успіх у цій царині — усе це відблиск моїх думок на той момент. Я написав цю книгу в 22 роки, і хоч вона й розповідає більше про інших, ніж про мене, та це задокументований відбиток моєї душі.

— Що для вас було найскладнішим у процесі написання цього роману?

— Найскладнішим було наважитися. Хоча це й художня історія, та в ній згадуються реальні люди, що загинули, й інколи я вважав себе недостойним говорити про них.
Я все хотів адаптувати саме в художню концепцію, бо так міг говорити вільніше й розповісти більше. І адаптація реальних історій зі смертями моїх побратимів у художній твір не давалася мені легко. Та так я зміг показати ціле життя на прикладі однієї людини.

— Які історії, на вашу думку, слід більше висвітлювати в літературі, щоб краще зрозуміти досвід ветеранів?

— У нас у медіа дуже люблять працювати з образом героя, що зіграло свого роду злий жарт із суспільством. Було створено образ незламних воїнів-кіборгів, що допомогло багатьом відмежуватися від війни. Зручніше жити в бульбашці, де тебе захищатиме від дракона лицар у сріблястих латах, ніж чекати, що доведеться із цим драконом зустрітися самому.
Не зрозумійте неправильно, але на війні відбувається багато подвигів і героїчних вчинків, от тільки роблять їх звичайні люди. Це все звичайні люди, з такими ж руками та ногами, сидять в окопах під КАБами й FPV-дронами. І в цьому й полягає найбільший героїзм, коли, відчуваючи власну смертність і усвідомлюючи її, люди готові йти на такий ризик.
Важливо не забувати про реальність, адже це допоможе не розмежувати суспільство на ветеранів та цивільних, а вибудувати здоровий єдиний соціум, у якому є герої, що пожертвували своїм часом/здоров’ям/родиною заради інших, і є вдячні громадяни, які роблять усе можливе, щоби підтримати й допомогти.

Розмовляла Софія САВЧУК