Інтерв’ю з Мариною Павленко

Марина Павленко: Оця справжність — і є головний "секрет" того, що книжка «Миколчині історії» витримала стільки перевидань і досі не втратила актуальності й улюблена читачами.

Це перевидання «Миколчиних історій» — з новими яскравими ілюстраціями художниці Наталі Котилевської. На Вашу думку, як ці ілюстрації вплинуть на сприйняття тексту читачами?

Звісно, ілюстрації впливають! Вони так чи інакше стають частиною тексту. А ці — ще й на блискучому крейдяному папері — створюють "дорогий" і стильний вигляд книжки. Як на мене, час дешевих дитячих книжок минув: зараз читачі навчилися цінувати зорову привабливість і зрозуміли, що якщо вже купувати книжку, то «балувати» себе красою.
По-друге, живі, глибокі (і, я б ще сказала, якісь дуже зворушливо-ніжні) образи, створені Наталкою Котилевською, безперечно, допомагають поринути у світ Миколчиних пригод.

Якою є історія створення «Миколчиних історій» і наскільки вона важлива у Вашому творчому доробку?

Я почала писати «Миколчині історії» після реальної ситуації: один занедбаний вуличний хлопчик украв у моєї доньки — от тільки не конструктор, а набір кольорових ручок. І його пес повівся точно так, як повівся Найда під час крадіжки конструктора в тексті.
Потім за тією оповідкою вже «самі» написалися решта оповідок — вони створили різнопланову, але водночас цілісну повість.
У цьому виданні я внесла одну значну зміну в текст (не буду казати, яку саме: уважний читач неодмінно помітить), і я дуже рада, що тепер усе остаточно «склалося».

«Миколчині історії» — про міцну й віддану дружбу хлопчика Миколки і песика Найди. І здебільшого читач сприймає світ так, як його бачить Найда — особливо за допомогою запахів. Як вдалося написати історію з погляду собаки?

Подання історій з погляду тварини не є новим у літературі. Але мій Найда має свій власний, дуже колоритний і не схожий ні на кого характер.
Як вдалося написати? Не знаю. Я просто відчувала себе в Найдиній «шкурі» і бачила світ його очима. Усе було дуже по-справжньому.

Миколчині історії : повість

449,00 грн

314,00 грн

Переглянути

Незважаючи на негаразди Миколки, ця історія просякнута добротою і щирістю, і її дуже легко читати. Чи є якісь таємниці створення таких проникливих текстів, які торкаються серця?

Мабуть, оця, як ви називаєте, щирість. Або, я б сказала, справжність — і є головний «секрет» того, що книжка витримала стільки перевидань і досі не втратила актуальності й улюблена читачами.
Плюс — динамічний сюжет, цікаві живі багатогранні характери, зародження і розвиток почуттів, побутові пристрасті, колоритна мова…
І ще хотіла б зауважити, що соціальний аспект — далеко не найважливіший у цьому творі (хоч і «б’є» на психіку найбільше, згодна: і найчастіше читачі акцентують саме на ньому). Там важливіші інші речі, вони зазначені й в анотації. Це книга про Щастя, Любов, Дружбу, Самоповагу, Особисті кордони. А також — про відповідальність за себе і своє життя, про руйнування стереотипів, про пошук важливих рішень, про помилки і досвід.

Цю книжку Ви рекомендуєте для читання і дорослим, і дітям. Як думаєте, як її сприймають діти, а як — дорослі? Які раніше отримували відгуки від читачів?

Власне, кожну свою «дитячу» книжку я пишу з розрахунком і на дорослих. І погоджуюсь із висловом, що якщо дитяча книжка не цікава дорослому, вона не буде цікава й дитині. У повісті є чимало підтекстів, яких дитина, швидше за все, просто не зауважить. От хоча б той момент, коли Найда хоче «приватизувати» Миколку, порушуючи його кордони: адже він у хлопця «скільки вклав». Чи мама з її «крокодилячими слізьми» тощо. Але якщо хтось зі старших спробує це з дитиною обговорити — тоді текст набуде для неї ще більших сенсів і глибин. Якщо ж ні — дитина й так має над чим попереживати й подумати. Або ж відчує ті підтексти на підсвідомому рівні й колись, можливо, розшифрує їх для себе.

Книга завжди мала чимало теплих відгуків.
Іноді мене просто на вулиці спиняють і питають: «Це, часом, не ви — письменниця, яка написала «Миколчині історії»?»

Хоча було й не без курйозів. То мені закидали «нецензурність» слова «чікса» (як можна таке — в дитячому творі?). То якась читачка взагалі у всіх освітніх групах опублікувала повний ненависті відгук, який починався сердитим: «Що курить Марина Павленко, коли пише такі твори?..». То спершу посипались хейтерські коментарі з циклу «не читав, але теж палко засуджую», але потім, коли я вже допивала другу цеберку валер’янки (не буду лукавити, мені було дуже страшно), горизонт «розвиднився»: підключилися, спасибі їм, фанати цієї книжки й понаписували таких чудових теплих слів про «Миколчині історії», про які ніколи б і не підозрювала, якби не ця ситуація.
Упевнена, що тепер, коли книга вийшла у такому розкішному форматі, вона матиме ще більше прихильників. Знаю вже кількох людей, які мають колекцію всіх видань — із найновішим включно.

Розмовляла Оксамитка Блажевська