Українські читачі цьогоріч нарешті можуть прочитати ваш дебютний твір «Впусти того, хто потрібен» та одразу ще й книгу «Ні живі, ні мертві». Поговоримо спершу про ваш найперший роман. Чи задумувалася історія «Впусти того, хто потрібен» як психологічна драма з елементами горору, чи саме горор у ній — вихідна точка? Як виникла ідея поєднати вампіризм, самотність, булінг і дорослішання в одному сюжеті?
— Я хотів зобразити власне дитинство в передмісті Блекеберг, неподалік Стокгольма. Моя дуже проста основна ідея полягала в появі спершу там якогось монстра, а потім подивитися, що буде далі. Коли я вирішив, що головний герой Оскар буде тогочасною версією мене самого й подружиться з монстром, вампір став очевидним вибором. Хочу зазначити, що на той час «Сутінки» ще не вийшли. Натомість була «Кармілла» Шерідана Ле Фаню, і вона стала джерелом натхнення.
Герої Елі та Оскар. Яка головна емоція, на вашу думку, пов’язує цих двох: потреба, дружба, співчуття, любов чи страх? Як ви ставитеся до того, що читачі по-різному трактують їхню взаємодію — від дружби до романтичної прив’язаності?
— Як і багато моїх книг, ця книга про наше ставлення до Іншого. Того, до чого ми не маємо інструкцій, але що дає нам можливість трансцендентності, звільнення від наших земних передумов. Це може означати спасіння, загибель, дружбу чи кохання, але суть у тому, що це саме щось інше. На що ми ніколи не очікували. Можливість.
Який відгук або інтерпретація читача здивували вас найдужче? Чи змінилася ваша інтерпретація книги за роки після її написання?
— Попередження про спойлери. Мене здивувала та кількість людей, які вважають, що Елі лише грумить — готує — Оскара, щоб той став новим Гоканом. Це ніколи не було моїм наміром. Попри весь жах і насильство для мене це в основному класичне «кохання з перешкодами», якщо висловитися просто. Як «Ромео і Джульєтта», на яку книга також посилається кілька разів. Просто складна історія кохання, нічого іншого. Так було, коли я писав її 25 років тому, і так тепер. Мрія про кохання — і я досі її люблю.
Не можемо не запитати про ваше ставлення до екранізацій книги «Впусти того, хто потрібен». Яка адаптація (шведська, американська, серіали) найточніше передає ваш задум?
— Я вважаю, що шведський фільм один з найкращих шведських фільмів, які коли-небудь знімалися, а також один з найкращих фільмів жахів. Американський фільм, на мою думку, один з найкращих американських фільмів жахів 2000-х років. Тож мені дуже пощастило. Шведський фільм, з природних причин, ближчий до атмосфери книги. Американська ж версія більш-менш підтверджує, що Елі грумить Оскара (див. попереднє запитання), і так по-іншому тлумачить їхнє кохання. Цілком зрозуміле тлумачення, але не моє.
Ваш роман «Ні живі, ні мертві» став другою книгою, з якої українські читачі знайомитимуться з вашим творчим доробком. Чи хотіли ви переосмислити традиційний образ «зомбі» як щось більш людське та трагічне?
— Так. І тут також моя основна ідея була дуже простою. Написати історію про не агресивних зомбі, яка в підсумку перетвориться на історію про війну. Ми проти них. Уявити, як кілька мертвих прокинулися з одним-єдиним основним людським інстинктом — повернутися додому. Вони, по суті, практично безмозкі, і це, звичайно, ускладнює справу. Якщо «Впусти того, хто потрібен» — це історія про кохання, то ця — історія про горе. Мій батько потонув багато років тому. І моя найсильніша думка тоді була: «Цього не сталося. Нехай він повернеться». «Ні живі, ні мертві» досліджує, що сталося б, якби таке бажання справді здійснилося.
У книзі «Ні живі, ні мертві» дуже сильні мотиви горя й заперечення смерті, які зараз так відгукуються українцям. Чи бачите ви в романі хоч якусь надію, чи це історія про прийняття неминучого?
— Мені неможливо уявити, як така історія може сприйматися в ситуації, яку зараз переживає Україна. Але так, вона про прийняття реальності смерті. Про відпущення. Це не просто — знаю з власного досвіду. Ти чекаєш, що мертві повернуться, але врешті-решт усе зводиться до банального усвідомлення, що життя належить живим. Так просто й водночас так складно.
У Карла Густава Юнга є така ідея, що колективне несвідоме, якщо воно в стані агресії, нетерпимості, викликає специфічні мистецькі художні тенденції. Як ви думаєте, сучасний психологічний стан людства якимось чином корелює із зацікавленістю читачів горором? Чи зростає зацікавлення горором, і як це пов’язано з психологічними травмами наших сучасників?
— Я не знаю. Потребу жахів можна пояснити тим, що все так чудово, аж виникає потреба читати про темряву. Або тим, що все дуже жахливо, і потрібні історії, які серйозно сприймають це почуття й трансформують його в альтернативні образи. Я схиляюся до останнього, тож, можливо, мої історії спрацюють у сучасній Україні. Але я не знаю.
Як ви ставитеся до твердження, що ваші книги — це радше історії про людей, ніж про монстрів? Чиї літературні твори вплинули на те, як ви пишете і як структуруєте твори, змішуючи жанри?
— Зрештою, усе зводиться до того, щоб писати про людей, які тобі небайдужі, інакше навіщо тобі перейматися, схоплять їх монстри чи ні? Щодо стилю, на мене, мабуть, найбільше вплинули Семюел Бекет і Хуліо Кортасар, а щодо техніки розповіді — Сельма Лагерлеф. Щодо жаху — Клайв Баркер. І, звісно ж, я не можу уникнути Стівена Кінга, хай як би намагався.
Реалізовується за підтримки програми «Креативна Європа»
в рамках проєкту «Література Європи: інші часи, інші світи»
(067) 350-18-70
Кошик
16.12.2025 
532
Повернутись до списку новин
