Рецензія на "Книгу судного дня". Лідер літа "Книжка року 2016"

   СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ПОМІЖ НАС? (авт. Костянтин Родик)

   Радянська ідеологія мала цікаві стосунки з літературою, що маркувалася як «фантастична». Їх можна означити традиційною фрейдівською антитезою «любов/ненависть».  З одного боку, ідеологи соцреалізму справедливо вважали читацьку аудиторію фантастики молодіжно-марґінально-аполітичною (що підтверджує тодішня соціологія). Тож усіляко її підгодовували новими книжками, щоправда, створюючи штучний дефіцит і слушно розраховуючи, що герметичне середовище фендому знайде шляхи дістатися тих новинок. З іншого, розширення читацького кола фантастики не було бажаним, бо ж із молоді мусили рекрутувати ще й самовідданих носіїв «соціалізму». Тому відлам радянської ідеології — Спілка письменників — всіляко таврувала фантастику як недолітературу. Тавро закарбувалося глибоко: сучасні українські видавці, схоже, й досі тримають фантастику поза літературним мейнстрімом.  

   Попри спорадичні спроби щось таки видавати, які здійснювали переважно слабосильні видавництва, фантастика в асортименті нашого книжкового ринку була, фактично, відсутня. Аж ось 2011-го міцне видавництво «Богдан» започаткувало серію «Горизонти фантастики». Спочатку друкували вічнозеленого Бредбері, та оце з’явився твір, несподіваний для вітчизняного читача: Конні Вілліс. Книга Судного дня.

   Ясна річ, несподіваний для читача, інфікованого недовірою до фантастики взагалі. Для фендому (спільноти читачів Ф-літератури), гадаю, авторка добре відома. Володарка безлічі американських фантастичних премій (приблизно, як Марина та Сергій Дяченки — відзнак пострадянських); кілька років тому визнана 28-м Маґістром фантастики усіх часів і народів. В анотації читаємо: про те, як історики Оксфордського університету опанували 2054-го року машину часу й заслали студентку-третьокурсницю до Середньовіччя, але помилилися у технічних обчисленнях, і та потрапила у розпал «Чорної смерті» — пандемії чуми, котра у XIV столітті забрала до половини населення Європи.  

  Все так, і не так. «Книга Судного дня» — це не традиційна для НФ мандрівка у часі. Авторку взагалі мало цікавить «наукове» обґрунтування такої можливості; змальовуючи побут другої половини ХХІ століття, вона навіть — роман написано 1992 року — не надто переймається технічною прогностикою. Приміром, чип-диктофон, уживлений посланниці в минуле, розрахований лише на 2,5 ГБ; мобільний телефонний зв’язок не передбачений — навіть пейджерів не вигадано (директор історичного факультету з Оксфорду має щасливу можливість зникнути на різдвяні канікули з поля зору своїх підлеглих, котрим, як знати, завжди потрібен начальник). 

   Детальніше тут: Україна молода, 17.08.2016