Рецензія Володимира Рутківського на книгу "Літописи Семисвіття. Діти переступу"

   Розкривши книжку Наталі Савчук «Діти переступу», читач буде заскочений з перших же речень. «На жилі дороги в сув’язі стежок і шляхів нанизувалися малі та великі силянки». Стривай, подумає він, що це за «силянки»? Якщо йдеться про звичне село, то воно ж походять від дієслова «селитися»? А тут воно «насиляється» на нитку доріг. Та коли подумати, в цьому щось є, бо без доріг село — не село. Але ж якось це дуже незвично… Та доки читач так розмірковує, на очі трапляє нова мовна дивовижа: «Ніч добігала свого куцого краю, блискаючи срібними литками з-під зарошених спідниць» — немов дівчисько, що поспішає додому з побачення, аби мама не лаяли. А ще «десь приплямкував сухими губами висохлий зі старості ручай». Тож, коли читацький погляд зупиниться на останній сторінці, сприйняття все ще розкошує усім тим образним багатством.

   А між тим у Краї, що розкинувся межи Случем і Дніпрою (набагато пізніше чоловіки перейменували його на «Дніпро»), все йшло так, як і заведено з давніх давен. Роботяще і язикате жіноцтво нічим не відрізнялося від нашого сьогоднішнього, чоловіки полюбляли гарну компанію і розкішні форми своїх дружин, а діти з-за кущів підглядали за цим усім. От тільки прості іменники «врода», «ваба», «лихо», «лют» були ще іменами власними; старезній бабі нічого не вартувало час від часу перекидатися на красуню; мале хлоп’я з переляку здатне миттєво перевтілитися в мишу; товстелезний вуж зненацька постає дебелим вусатим дядьком, ласим до горівки й гарної розмови. Магія і буденність тут сплелися так щільно, органічно й переконливо, що мимоволі думаєш: іншим наш прадавній світ і бути не міг.

   В анотації до книжки мовиться, що Наталі Савчук вдалося зазирнути в таку глибінь, куди сягав лише Толкін. А може, ще глибше? Адже герої «Володаря перстенів» живуть в епоху розвиненого патріархату, а персонажі «Дітей переступу» непогано почуваються ще в часі застійного матріархату. І, як водиться в кожному матріархаті, першу скрипку там відіграє жіноцтво, в нашому випадку — місцеві богині та божі з божичами. На відміну від своїх колег з Олімпу, вони працюють так само, як усі мешканці Краю, й місцевий нектар закусюють хлібом із салом та цибулею. Жіноцтво намагається дати лад усьому: доглядає за своїми та чужими дітьми, місить тісто, варить борщі і взагалі почувається справжніми господарками всього і всьому. Найбільше клопотів має чуйна берегиня Краю Гаїна. «На те вона й берегиня, щоб за всім встигати. У малої Калинки кошеня в став упало, хто має рятувати? Берегиня. У старої Дроботки на хижі солома зітліла, хто має стелити? Берегиня… Зачіпка-сусідка з Роду ледача, як той Лежень, хто її діти годувати має? Берегиня, бо то діти, хоч і дурної матері». За тими клопотами вгору глянути ніколи. Їй часто суперечить («Гаїні так хотілося до Чаруні у двір, як жабі до бусла в пельку») — але й доповнює її — лярва Чаруня, виразниця жіночої чуттєвості. Адже проукраїнська жінка, дарма, богиня вона чи ні, має не лише давати лад у господарстві, а й піклуватися за збільшення народонаселення Краю. А ще зі сторінок постають мати вітрів Стрига, є Сварга, є мавки, огневиці, підростають мала берегиня Врода та лярвина донька Ваба, які, судячи з усього, мають перевершити своїх матерів.