Розмова з Анною Багряною

Анна Багряна (справжнє ім’я Ганна Багрянцева) — письменниця, поетеса, драматургиня, перекладачка, мовознавиця. Авторка фентезійної книги «Вітрова гора», що перемогла в номінації «Література для підлітків» книжкової премії «Еспресо. Вибір читачів 2021». Письменниця не припинила працювати в стилі фентезі, і ось світ побачила її нова книга — «Годинник Аріадни», про яку ми й поговоримо.

— Як саме Київ спричинився до написання цієї історії? Яким він постає у вашій оповіді?

— Насправді на написання роману «Годинник Аріадни» мене надихнули мої сни. Про Київ. Але не зовсім той, який я знаю, а інший — таємничий, незнаний. Мені снилися всі ті місця, які описую в книзі: і обірваний міст через річку, і порослий дикими кущами берег, і таємничі підземні тунелі, і камінні храми, і химерний театр, і все інше. Але найпершим мені наснився саме міст. Причому снився він багато разів протягом десь п’ятнадцяти-двадцяти років. І щоразу, коли прокидалася, пам’ятала все до найдрібніших деталей і переживала дуже яскраві відчуття — страх, захоплення, цікавість, ніби все це було не уві сні, а наяву. Якось, після чергового такого сну, я сказала собі: «Якщо це місце мені вже вкотре сниться, значить, потрібно про нього написати». Згодом натрапила на інформацію про будівництво загадкового тунелю під Дніпром в 30-х роках минулого століття, який мав сполучити лівий і правий береги, та з початком Другої світової війни роботи призупинили. А ще я згадала про ті тунелі під Києвом, що зв’язують стратегічні споруди. Якось, іще під час Помаранчевої революції, коли працювала репортеркою на Національному радіо, мені довелося вибиратися із Верховної Ради таким тунелем, бо виходи із приміщення були заблоковані. Досі пам’ятаю ті підземні лабіринти, якими нас, журналістів, тоді виводили… Власне, мені хотілося написати про той таємничий і містичний Київ, якого ми не бачимо, але який, імовірно, існує — десь під землею, над рікою, у паралельному вимірі або ж просто у наших фантазіях.

Годинник Аріадни

299,00 грн

239,00 грн

Переглянути

— Із якими підлітковими труднощами стикаються герої, перед тим як поринають у вир фентезійних пригод?

— Це ті проблеми, з якими зіштовхується більшість сучасних підлітків: нерозділене перше кохання, конфлікти з однолітками, нерідко — і з дорослими. Елі подобається старшокласник Славко, але вона не знає, як привернути його увагу. Власне, тому і вирішує поїхати до своєї бабусі Аріадни за порадою, адже вважає її своєю найкращою подругою.

— Кохання в підліткових книгах та цій історії зокрема… Як вдало описати почуття героїв?

— Моя героїня веде щоденник, в якому занотовує власні міркування на різні теми, зокрема й на тему кохання. Наприклад, чи варто змінювати себе заради людини, яка тобі подобається — аби лишень сподобатися їй; чи все ж таки краще залишатися собою? Чи щастя — це лише щасливе кохання; чи все ж таки для справжнього щастя потрібно ще щось, наприклад, реалізувати себе в тій професії, про яку мрієш, стати корисним для інших людей і т.д.? Я впевнена, що однолітки Елі теж ставлять собі подібні запитання. Мені хотілося трохи розвіяти оті казкові міфи про принців і принцес, які живуть «довго і щасливо до сивої старості». Насправді життя підкидає нам дуже багато різних несподіванок. Тож не варто квапитися називати звичайну підліткову симпатію чи навіть захоплення «найбільшим коханням життя». Найбільше кохання може прийти і в значно зрілішому віці, а от закоханостей може бути багато. Ось, наприклад, Еля. Опинившись у Місті з Діром, вона відчуває до нього те, чого досі не відчувала до жодного хлопця, навіть до Славка, в якого нібито була закохана. Думаю, це саме той випадок, коли кохання зароджується з довіри. Особливо, якщо є загроза життю. Опинившись у небезпеці, Еля довіряє Дірові. А Дір, своєю чергою, докладає усіх зусиль, щоб дівчина почувалася з ним безпечно. Це зближує їх, робить ріднішими, і, відповідно, між ними спалахують почуття. Проте коли перед дівчиною постає вибір: залишитися з коханим чи повернутися до рідного світу, вона обирає друге. І її бабуся колись вчинила так само, ставши у своєму світі відомою актрисою… А взагалі писати про кохання для дітей і підлітків важко, бо весь час маєш пильнувати, щоб не перейти тієї делікатної межі, за якою починається література для дорослих. Є певні психологічні нюанси. А ще важливо писати без повчань, настанов та осуду. Бо цього ні діти, ні підлітки не люблять.

— Які поради дала б своїм одноліткам головна героїня Еля?

— Мабуть, основна її порада — не боятися. Не боятися бути собою, шукати себе, відкривати нові світи, самовиражатися, помилятися і навіть — помирати. Так, тема смерті в моєму романі також присутня. Думаю, про це не менш важливо говорити з підлітками, ніж про кохання, особливо зараз, під час війни. Хоча свій роман я писала за рік до повномасштабного вторгнення росії.

— Що можуть дорослі почерпнути для себе з цієї книги?

— Мені б хотілося, щоб дорослі, прочитавши цю книжку, почали краще розуміти підлітків і спробували знайти з ними спільну мову. Можливо, хтось згадає себе в такому віці. Можливо, хтось нарешті зацікавиться захопленнями своїх дітей, онуків або учнів, почне підтримувати їх, допомагатиме розвивати їхні таланти. Моїй доньці зараз 10 років, але вона вже вважає себе підлітком. Роман прочитала, і він їй навіть сподобався, проте і дала мені кілька слушних порад. Прислухаюся до них. Для мене дуже важливо контактувати зі своїми читачами, а моя донька Оксана — одна з моїх постійних читачок.

— Чи плануєте в подальшому працювати над творами для підлітків?

— «Годинник Аріадни» — це мій другий роман для підлітків. Перший — «Вітрова гора» — вийшов 2021-го й посів перше місце у конкурсі від «Еспресо. ТВ». Це висока оцінка моїх читачів, тож вона означає для мене багато. Ще на початку минулого року почала писати новий роман для підлітків, теж у жанрі фентезі, проте повномасштабна війна перервала моє писання — я почала займатися волонтерством та іншими, далекими від літератури, справами. Зараз роблю спроби повернутися до того тексту, тому дуже сподіваюся завершити роман вже наступного року.

Розмовляла Олена Буда