Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Новини Електронні книги Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
Нова Пошта Укрпошта basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Лексикон демона. Книга 1
Лексикон демона. Книга 1 Бреннан С. Р.
199,00 грн
99,00 грн
crt до кошика
Новини видавництва
new-news 26.02.2024
Події тижня (26 лютого - 3 березня)
new-news 26.02.2024
«Планета мавп» – книга, що стала топовим фільмом
new-news 21.02.2024
Розмова з Олександрою ШУТКО
new-news 14.02.2024
Розмова з перекладачкою Іриною Бондаренко
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Ми у соц. мережах



ГоловнаseparatorНовини видавництваseparatorРозмова із Григорієм Яременком

calendar 30.01.2024
view192
Час читання: 20хв.

Розмова із Григорієм Яременком

Розмова із Григорієм Яременком

«Мені захотілося показати, що діаспора — це ті ж українці, українські патріоти, яких війна та переслідування з боку НКВС та КДБ розкидали по всьому світові»

Григорій Яременко нещодавно видав свою першу прозаїчну книгу — «Молитва за Україну». Ми поговорили з ним про долі українських емігрантів за кордоном, національну боротьбу та важливість духовності в житті українців. Про все це читайте в інтерв’ю.

Що, власне, надихнуло вас до написання цього роману, адже у нього чималий обсяг — аж 640 сторінок?

За понад тридцятирічне перебування у Сполучених Штатах мені пощастило познайомитися з цілою плеядою українців, котрі потрапили до діаспори після Другої світової війни. Ці люди, дуже різні та з дуже різними долями, щедро ділилися своїми спогадами, думками, почуттями про далеку Батьківщину, проте всіх їх єднала любов до України. Розповіді українців у діаспорі залишали у мене стійке відчуття: усе найважливіше та найцінніше, що відбувалося в їхньому житті, трапилося з ними саме в Україні. Звичайно, це можна пояснити ностальгією за молодими роками, що, мабуть, типово для усіх літніх людей. Але це, безперечно, була й ностальгія за Україною. Не випадково вони вчили своїх дітей, які народилися вже в діаспорі, що саме там живуть найчесніші, найдобріші, найталановитіші та найвродливіші люди на світі.
Їхні розповіді були невичерпним джерелом інформації про Україну перед Другою світовою війною та в часи війни. А оскільки радянська та й частково пострадянська історіографія соромливо замовчувала факти, які стали мені відомі з тих розповідей, то захотілося донести їх до українських читачів. Крім того, бажано було ще й ознайомити українських читачів з життям української діаспори. Бо в Україні згадували час од часу «американських українців», а хто вони такі, як та чим живуть — мало хто знав. От мені й захотілося показати, що діаспора — це ті ж українці, українські патріоти, яких війна та переслідування з боку НКВС та КДБ розкидали по всьому світові.

Які роки охоплюють події, описані в книзі?

Я зосередив свою увагу на повоєнній хвилі еміграції як на найбільшому та найбільш організованому прошарку діаспори. Але щоб писати про тих людей, треба згадувати й часи Другої світової, а також ті обставини, що занесли їх на протилежний бік світу. З іншого боку, стислість людського життя викликала обмеження в часі, описаному в романі, бо людям, яким було 20 років наприкінці Другої світової війни, в дев’яностих, коли постала незалежна держава Україна, було вже за 60. Тому й роман фактично починається в 1941-му, а завершується десь у 1993-му. В свою чергу, про часи тієї війни, про Український спротив, Українське підпілля не можна писати, не згадуючи ОУН і УПА. А писати про ОУН не можна, не згадуючи часи Української Народної Республіки, бо саме офіцери Української петлюрівської армії заснували ОУН.

Хто є головними героями? Чи є в них прототипи?

Як я вже зазначав, на написання цієї книги мене надихнули розповіді людей, з якими познайомився, потрапивши в американську діаспору. Найцікавішими і найдоладнішими мені здалися розповіді Віталія Шумакова, котрий став прототипом головного героя роману і чиє прізвище я трохи змінив на Шумаченка. Його спомини про участь у молодіжному Українському підпіллі, про переховування від гестапо у військових частинах кубанських козаків 15-го Кавалерійського корпусу, про подорож з козацькими родинами через половину Європи, про подальші пригоди в Аргентині та США і про відвідання вже вільної України власне і надихнули мене на написання цього роману. Захопливими мені здалися і пригоди його батька, «людини з тисячею облич», у позитивному сенсі, котрому довелося бути і завучем школи, і директором драматичного театру, і в’язнем НКВС, і головою заготскоту, і священником православної Української церкви в США. Я просто не міг не ввести таку людину до когорти головних героїв роману.
Прототипом однієї з дійових осіб роману став і пан Василь Олійник, чиє ім’я я навіть не змінював. Під час німецької окупації він був коректором криворізької газети «Дзвін», а після війни — диктором Українського відділу «Голосу Америки».
В романі діють і люди, про яких мені розповідали прототипи моїх персонажів, але яких я особисто не зустрічав, скажімо, голова міської управи Кривого Рогу Шерстюк або поет Михайло Пронченко; і люди, з якими я був особисто знайомим, наприклад, декан Тихоокеанського регіону православної Української церкви в США отець Степан Голютяк або голова Криворізького відділку товариства «Просвіта» Сергій Леонідович Зінченко.

Чи має книга реальне історичне підґрунтя?

Так, має. Окрім розповідей очевидців подій, описаних в романі, мені довелося вивчати багато історичних та документальних матеріалів, чимало детальних описів історії української діаспори в Аргентині, історію православної автокефальної Української церкви в США, історію 15-го Кавалерійського корпусу, козаки якого виступили проти радянської політики розкозачування, та опис козацького стану в Італії, які я знайшов онлайн, а також студіювати книгу Миколи Краснова, онука начальника Головного управління козачих військ фашистської Німеччини генерала Краснова «Незабутнє», книгу генерала 15-го Кавалерійського корпусу Науменка «Велика зрада», книгу самого генерала Петра Краснова «Від двоголового орла до червоного прапора».
Найважче було знаходити матеріали про українське підпілля в Кривому Розі, бо буквально до останнього десятиріччя в інтернеті згадувалося лише про радянське підпілля в тому місті за часів німецької окупації. Перші документальні дані про українське підпілля мені вдалося знайти в 2006 році у товаристві «Просвіта». Цікаві публікації по тій темі, в яких згадується й Українська молодіжна група «Орлята», членом якої був і Віталій Шумаков, мені дав мій давній приятель — криворізький письменник і журналіст Григорій Гусейнов. Зрештою, кілька років тому побачило світ дослідження криворізьких істориків, в якому досить докладно описана історія українського підпілля під час німецької окупації, а також діяльність Українського драматичного театру і газети «Дзвін». Таким чином, я писав свій роман на тлі усіх вищезгаданих матеріалів.

Який глибинний сенс несе в собі назва книги «Молитва за Україну»?

У романі словосполучення «Молитва за Україну» має трояке значення. По-перше, парафіяни Української церкви в США щонеділі, а також на кожне церковне свято молилися і моляться за світле майбутнє України, а сьогодні — за її перемогу у війні з російськими фашистами та за успіхи на економічному та політичному тлі. По-друге, в більшості церков Української діаспори кожна церковна служба, як правило, закінчується піснею композитора Миколи Лисенка на слова поета Олександра Кониського «Молитва за Україну»: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни…». По-третє, ця ж пісня асоціюється з молодіжною групою Українського опору, до якої під час Другої світової війни належали головні герої роману.

Як висвітлюється роль духовності, церкви в підтримці людей у складні часи?

Важливість ролі церкви в романі закладена вже в самій його назві. В діаспорі Українська церква притягує земляків тим, що це офіційна установа, діяльність якої відбувається українською мовою, а також тим, що вона регулярно функціонує в означені години, там завжди знайдеться, з ким поспілкуватися рідною мовою, поговорити на цікаві для українців теми. Церква відкрита для всіх. Усі парафіяни беруть участь у хрещеннях, одруженнях та похованнях земляків. Як священнослужителі, так і парафіяни завжди готові допомогти землякам. Їх усіх об’єднують загальні турботи й зацікавлення. Так, усі парафіяни безмежно радіють, святкуючи створення незалежної Української держави і вбачають у цьому здійснення їхньої загальної мрії. Церква організовує збори грошей для України, утворює фонди допомоги дитячим будинкам, дітям Чорнобиля і т. ін. Ті, хто відвідав Україну, діляться на загальних церковних зборах з усіма парафіянами своїми враженнями і планами, яким чином можна бути корисними для їхньої далекої Батьківщини.

Як тема еміграції розкривається в книзі?

У кожного емігранта власна історія, власна біда, що закинула його далеко від рідної землі. Але тут, у діаспорі, усіх об’єднала не лише загальна ностальгія, а й загальне бажання вижити, загальний намір допомагати матінці-Україні. Тому вони значно більше згуртовані в порівнянні зі своїми земляками, що перебувають в Україні. Серед українських емігрантів нема зіткнень між патріотами-незалежниками та проросійськими «малоросами», тому що «малороси» не ходять до української церкви і нічим не пов’язані з українськими патріотами. У ставленні до східного сусіда України у діаспори одностайна недовіра, нелюбов до його імперських амбіцій та очікування різноманітних підступів з його боку.

Якій аудиторії адресуєте свою книгу?

Ця книга написана для будь-якої україномовної аудиторії. Молодших читачів, можливо, захоплять пригоди її героїв. Для старших є про що подумати, особливо в останньому розділі книги, пов’язаному з поточними проблемами України. Я, як автор, намагався зробити цей роман якомога динамічнішим, і сподіваюся, що він зацікавить усіх читачів, можливо, й не тільки українських.

Розкажіть кілька слів про «любов, що міцніша за час та обставини».

Про кохання говорили вже безліч людей і безліч речей. Гадаю, що всі погодяться — це справа дуже індивідуальна. Можливо, що за аналогією з висловом «Скільки людей — стільки й характерів» можна сказати: «Скільки людей — стільки й відтінків кохання». Проте існують і такі поняття, як «перше кохання», «найміцніше кохання». Іноді між цими концепціями можна поставити знак тотожності. Таке кохання описане в моєму романі. Річ у тім, що перше кохання — незабутнє. Скільки б чого не трапилося в житті людини, багато чого може забутися, а от перше кохання — ні. Тому, коли герої цієї книги, вже давно переживши на своєму віку і радощі, і драми сімейного життя, раптом знов опиняються поруч одне з одним, через п’ятдесят років після останнього побачення, перше кохання оживає у їхніх серцях, неначе Фенікс. І воно для них єдине. І це робить їх щасливими.

Про автора
Григорій Іванович Яременко — філолог, перекладач, педагог. Випускник Київського лінгвістичного університету, кандидат педагогічних наук. Був доцентом Криворізького національного університету, завідувачем кафедри іноземних мов; професором Інституту іноземних мов Міністерства оборони США.
Тепер пенсіонер. Мешкає в місті Сан-Антоніо штату Техас (США).
У 1992 році видавництво «Бібліотечка “Саксагані”», м. Кривий Ріг, опублікувало збірку його поезій.
«Молитва за Україну» — це перший прозаїчний твір Г.І. Яременка.

Розмовляла Олена Буда

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue