Розмова з перекладачем Романом Гардашуком

Сьогоднішнім нашим співрозмовником є Роман Гардашук — перекладач, літературознавець, сходознавець. Для видавництва «НК-Богдан» він переклав нове доросле фентезі Нори К. Джемісін «П’ята пора». Про те, чому ця книга є феміністичною, яким чином вона відходить від канону фентезійних історій та які суспільні проблеми порушує, читайте в інтерв’ю.

— Готуючись до розмови з вами, довідалася, що у вашому перекладацькому доробку переважали твори інших жанрів. То чому ж тепер обрали саме фентезі та чому саме книга «П’ята пора»?

— Я люблю цей жанр, бо змалку захоплювався «Гаррі Поттером», «Володарем перснів», «Темними матеріями» та іншими творами в цього типу. І завжди хотілося до фентезі дістатися як перекладач і зробити щось якісне. Справді, до цього часу мені не доводилося перекладати фентезі-книжки. Співпрацюючи з однією локалізаційною спілкою (ми адаптовували ігри до українського ринку), отримав загальне уявлення, як перекладати цей жанр та які можуть бути тут «підводні камені». А історія перекладу «П’ятої пори» почалася майже випадково: запропонував свою кандидатуру на переклад — і мені дали конкретний твір. А незабаром побачить світ вже друга книга цієї трилогії.

— Тож чим ця книга вирізняється серед інших?

— Це насправді дуже незвична історія — як ковток свіжого повітря. Вона поєднує кілька, здавалося б, непоєднуваних жанрів і підходів. Це не фентезі меча і магії, не високе середньовічне фентезі й не наукова фантастика, а щось посередині. При цьому з чіткими імплікаціями щодо світобудови, певної соціальної проблематики. Це, мабуть, той випадок, коли можна сказати, що це постмодерне фентезі, яке переосмислює кліше та канони свого жанру, щоб сказати щось нове і щось засадничо інакше. А ще зазначу, що «П’ята пора» — це й жіноче/феміністичне фентезі. Адже ми говоримо про авторку, Нору Джемісін, яка має власний, своєрідний стиль. І ми говоримо про головну героїню, навколо якої розгортається сюжет. Ця фентезійна історія має певні аспекти, питання, які резонують саме в цьому контексті — проблеми місця жінки у несправедливому світі зокрема. Та я б не сказав, що ця книга розрахована лише на дівчат чи жінок. Проте це однозначно новий тип історії.

Розламана земля. П’ята пора : роман : Кн. 1

549,00 грн

439,00 грн

Переглянути

— Тож ви вважаєте це фентезі феміністичним, жіночим. А яка доцільність звернення до такого визначення?

— Так чи інакше до такого поняття доведеться звертатися. У цій історії представлено справді новий тип головної героїні. Адже зараз назріло це запитання у жанрі: яку ми можемо запропонувати сильну головну героїню, щоб вона не наслідувала просто чоловічий сильний архетип і не відрізнялася нічим, окрім одягу, форми тіла тощо. І це той випадок, коли головна персонажка є дуже сильною, фактурною, притягальною. Вона і володіє агентністю, і залишається самою собою. Проходить певні випробування, перетворення. Змінює у силу своїх можливостей цей світ. Але залишається жінкою. І певні виклики для неї є винятково жіночими — вони обумовлені унікальністю її досвіду як жінки. Тому Нора Джемісін і відповідає на запитання, якою може бути головна героїня — цікавою та сильною, котра не скочується ні у шаблон сильного головного героя, ні в архетип «damsel in distress», тобто панянки, яку постійно потрібно рятувати й опікувати.

— Чи може й чи має фентезі порушувати суспільні проблеми та пропонувати шляхи їх розв’язання? Що в цьому контексті робить текст Джемісін?

— Мені здається, що фентезі від самого свого початку цим і займалося — просто змінювався характер суспільних проблем і рівні, на яких воно з цим працювало. І література так чи інакше робить це навмисне, висвітлюючи питання, що усіх хвилюють. Наприклад, багато хто останнім часом згадує Толкіна, шукаючи архетипові сюжети боротьби добра і зла. «П’ята пора» — інакша. Можливо, це те, чого слід чекати від постмодерного фентезі — воно відмовляється від очевидності. З іншого боку — воно нагадує, що є добро і зло; що цей світ не казковий, тому постійно потрібно приймати рішення, що саме вважати добром, а що — злом; і світ може бути засадничо несправедливим за своєю системою, а зло — менш очевидно подоланим, ніж у класичному фентезі. Повертаючись більш конкретно до соціальної проблематики, одразу скажу, що це доволі важкуватий текст. Тут є глобальна природна катастрофа, спричинена людиною, але по суті своїй — природна. Відбувається кінець світу, вимирання людей як виду. Разом із тим з перших сторінок — убивство та викрадення дітей, біженці, постійні смерті й випробування. Це все речі, які дуже тригерні, про них треба говорити, не заводячи солодкавих тез про те, що всім треба жити дружно й мирно. Тут є суспільна проблематика і є розуміння того, що світ і стан суспільства може бути засадничо несправедливим, і є потреба цей світ змінити.

— Як ви б описали героїв цієї історії? Чим вони вас вразили?

— Сильні, виразні, глибоко травмовані, глибоко розбиті. Взагалі «П’ята пора» — це дуже геотектонічний твір. Основною його засадничою рисою є наявність підвиду людей, які мають здатність застосовувати тектонічні сили — руйнувати гори, грубо кажучи. Такий собі особливий вид магії чи суперздібності. І світ «П’ятої пори», який перебуває на межі постійної глобальної катастрофи, дуже зав’язаний на сейсмічних і тектонічних метафорах. Черпаючи з цього, я б хотів сказати, що герої дуже міцні, але надзвичайно тріснуті зсередини. Перша книга, мабуть, найцікавіша в трилогії саме тим, що ми дуже глибоко дізнаємося про головну героїню, про всі її можливі злами, зрощення та сейсмічні процеси, що сформували і виплавили її як людину, якою ми її, врешті-решт, зустрічаємо та за якою будемо слідкувати в подальших книгах.

— Чи хотілося б вам жити у світі «П’ятої пори»?

— Однозначно ні. Це не той фентезійний світ з магією та драконами, які дають відчуття розширених можливостей. Це дуже-дуже суворий, прикрий і несправедливий світ, де потрібно бути надзвичайно сильним, щоб продовжувати жити далі. Безумовно, українці зараз є такими, тому я не думаю, що будуть проблеми із читанням цього тексту. Але перенестися у цей світ не хотів би. Це насправді не унікальна річ: наприклад, «Відьмак», світ якого теж достатньо суворий, несправедливий, дає змогу зачепитися за кількох персонажів, які, застосовуючи свої персональні якості, можуть якось цьому світу протистояти. Насправді із «Відьмаком» можна проводити ще якісь паралелі: школа для суперлюдей, наприклад. Тут велика різниця в тому, що суперздібність не дає безпеки — вона, навпаки, робить цю людину «загроженішою». І немає чогось, на що можна спертися, крім власне самого себе і тієї купки близьких людей, яких можна надбати за життя. Але їх дуже легко втратити.

— Чи є стиль Нори Джемісін унікальним серед ряду інших авторів? І чи, на вашу думку, вдалось вам його передати?

— Безумовно, стиль авторки є унікальним. Це було досить нове і непросте завдання для мене. Мені здається, що цикл про Нью-Йорк, який почав виходити у видавництві «НК-Богдан», буде більш фактурним, виразним, гротесковим — з нього можна скласти екстремальніші уявлення про Нору Джемісін. У «П’ятій порі» я ж можу виділити вісцеральність. Тобто гострість переживання і фізичного, і емоційного, і екзистенційно-досвідового. Часом це був просто складний синтаксис. Але його можна було виконати — просто зробити інший смисл. Загалом це був цікавий виклик — передати систематичність культури цього світу, який дуже заземлений і ґрунтовний, зв’язаний на камені, породах каменю, на певній метафориці, світобаченні. Також була внутрішня термінологія. Хоча я б не сказав, що вона була надто складною чи розвиненою. Але це теж було одним із завдань, яке потребувало розв’язання. У цілому це був однозначно непростий твір, але, мені здається, що здоланний і здоланий.

— Як саме підшукували вдалі варіанти для перекладу термінів цього фентезійного світу?

— Просто перебирав і пробував, як воно пасує і як лягає, розуміючи, що термінологія має бути цілісною і системною. З кількома речами вийшло трошки складніше. Наприклад, є ця орогенійна здатність — вміння зрушувати гори, маніпулювати енергією. В оригіналі, окрім того, що є орогенія як активна здатність, є ще таке шосте чуття, яке в оригіналі називається «sesune». У початковому варіанті мало бути «сязання», тому що тут є слово «to sess». Воно фонило російським «осязанием». Тому у фінальному варіанті ми трішки поміняли, і стало «сягання» — осягнення, сягання в глиб породи. Мені здається, що воно має спрацювати. Так, трішки більше локалізував, ніж хотілося б в ідеалі, але це як приклад пошуку відповідника.
Ще скажу про топоніміку й ономастику, тобто імена та назви цього світу. Вони вибрані авторкою максимально віддалено від англійської мови. І взагалі «П’ята пора» — це багатокультурний світ, який відходить від того стереотипного європейського середньовіччя, яке ми зазвичай асоціюємо із фентезі, чи більш такого центральноєвропейського середньовіччя, як-от світ «Відьмака». Це дуже абстрактний світ, з одного боку. А з іншого — він у кожнім разі інакший. Тому імена і назви, як мені здалося, мали бути віддаленими від цього англоцентричного золотого стандарту. Тож я намагався уникати калькувань англіцизмів чи латинізмів, добираючи якісь інші відповідники. Мені складно оцінити, чи зібралося воно у якусь цілісну картину і чи не ріже вухо. Але дуже хотілося представити світ книги як чистий аркуш та вийняти його із цього шаблону.
Деякі імена просто етимологізуються англійською, тому тут я намагався перекладати плюс-мінус дослівно. Наприклад, тут є персонажка, яку звати Hearsmith. Я вирішив це ім’я етимологізувати. Тож в українському перекладі вона — Ковачет. Такий трошки вульгаризм вийшов. У принципі, це теж неочевидно для українського вуха: коли людина читатиме, то не буде про це задумуватися. З іншого боку — це на якомусь глибшому рівні лягає у візуальну впізнаваність і мовну інтуїцію і працюватиме в контексті цього світу. Буду чекати на відгуки, адже багато чого для мене тут було насправді новим. І в багатьох випадках це був proof of concept — випробування, чи зможе воно запрацювати.

— Скільки часу ви працювали над перекладом цієї книги?

— Це найболючіше запитання. Почав перекладати в лютому чи ще навіть січні 2022 року. Проте після повномасштабного вторгнення працювати над перекладом стало складніше зі зрозумілих причин, тож процес загальмувався. Але, на щастя, я отримав невеличку перекладацьку резиденцію в кінці минулого літа. І зміг дуже швидко — буквально 100 сторінок А4 за два тижні — «добити» переклад. У цілому виходить півтора року від початку роботи над книжкою.

— Чи плануєте у подальшому перекладати фентезі? Можливо, уже є якісь варіанти книг у планах?

— Зараз у роботі друга частина трилогії. Я чекаю на редактуру. Та поза цим хотів би рухатися далі, пробувати щось нове та докладатися до якихось світів іншого штибу. Як з’ясувалося, переклад фентезі та переклад цілісних світів — це виклик і для перекладачів, і для перекладацьких спільнот. Тож мені здається, що ще багато чого можна зробити для того, аби українські читачі й користувачі не боялися перекладів фентезі чи тієї ж фантастики українською. З іншого боку, потрібно, щоб перекладачі знали, як це зробити краще, та щоб їхні переклади не були спробами, не першими млинцями, а впевненими та вдалими роботами. Та й особисто мені це цікаво, адже переклад — одна з форм читання книжок. А я, на жаль, як і багато хто тепер, читати став менше останнім часом. І це для мене теж нагода відкривати якісь нові світи для себе — а відтак відкривати їх і ще комусь.

Розмовляла Олена Буда