Постапокаліптична оповідь про світ після ядерної катастрофи, занепад, темні століття і про те, яку роль може відіграти віра – світло в океані пітьми. Дійсно, причому тут знання) – подумала я, читаючи анотацію, але автор мене розвеселив, коли запросив споглянути ченця, який знайшов схему креслень (креслюнків) і вирішив її копіювати понад десять років, золотом примальовуючи ніби цінну реліквію, сувій священних таємниць...
Тут настільки в’їдливо і влучно описано людське глупство і те, з яким завзяттям людське марнославство здатне підтасовувати, підминати дійсність під власну «правду», точніше уявлення, що мимоволі всміхаєшся й захоплюєшся талантом автора, його сарказмом, іронією, інтелектом. Як він тонко висміює запопадливість і марновірство, майже непомітно глузує зі здавалося б важливих речей, на межі святотатства, роздягає людську дурість, легко доводячи очевидне – навіть те, що віками оберігається з пієтетом, приречене на спотворення й зміну свого сенсу, якщо потрапляє до рук побожного довбня; навіть найпростіша істина здатна обрости мільйоном здогадів та перетворитися в незвідану таємницю, потрапивши в уми невігласів; навіть факт, підтверджений свідками, може перетворитися на примару, вигадку божевільного, й тисячу разів названий брехнею, таки стати нею, бо брехня завжди переконливіша.
«– ….Вам нічого насправді не відомо. Нічогісінько. Ми не можемо заперечувати лиш одного: колись на цьому материку процвітала набагато розвинутіша в порівнянні з нами нинішніми цивілізація. Просто подивіться на кам’яні руїни та зогнилий метал, і самі в цьому переконаєтеся. Можна копнути під розвіяний вітром бархан і натрапити на їхні понівечені дороги. Але де ж свідчення того, що існували машини, про які нам зараз торочать ваші історики? Де рештки екіпажів-самобігів або летючих апаратів?
– Їх перекували на орала та мотики.
– Якщо вони взагалі існували.
– Коли ви настільки недовірливі, то навіщо морочити собі голову лейбовіцівськими документами?
– Бо недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра – могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії».
Книгу складено пазлами з трьох частин, але десь її досить важко читати: токсично, депресивно, забагато теології й філософії, як на мене....текст може завести у непролазні хащі.
Тут також «…про здорове бажання докопатися до секретів Природи, що ховалися під замком відтоді, як людство спалило в огні свою колективну пам’ять та прирекло себе на понад тисячолітню культурну амнезію»
Автор спонукає замислитися, чому людина мусить завжди служити…натякаючи на попередню расу, яка мовляв створила «на свій образ» пращурів сучасного людства, як вид для прислужування собі... – невже людина покликана бути рабом?
Чи розставляючи непомітно гачки: «Ви змусили Бога поступитися місцем прогресу» (коли повісили лампу замість розп’яття);
«Так дивно, що Господь промовляв із палаючого куща, а Людина символ Небес перетворила на знак Пекла» – про стереотипне упереджене мислення.
Настроєво це читається, як радіація, але дуже очищує....
«Величезні хмари люті ковтали ліси й поля, спопеляючи дерева і знищуючи посіви. Там, де вирувало життя, тепер простягалися безмежні пустелі, а ті місця, де ще лишалися люди, заразив отруйний вітер, тож навіть ті, хто уникнув смерті, не були здоровими, і багато хто загинув від токсичного повітря навіть там, куди зброя не поцілила».
Автор: Руслана Курах
Джерело: ВРАЖЕННЯ UA
(067) 350-18-70
Кошик
12.03.2024 
198
Повернутись до списку новин
