Пошук книг
 
Всього Автори: 1427
Всього книг: 5295
На головну сторінку Карта сайта
Замовити книги Видавництво Навчальна книга – Богдан

На суму: 0,00 грн


Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!

Партнерські сайти





Instagram 

Он-лайн консультації з інтелектуальної власності для фізичних осіб

Он-лайн консультації з інтелектуальної власності для юридичних осіб

giva_biblioteka_240x350.gif

http://knugoman.org.ua

Книгобачення. Український видавничий портал

Видавництво Книжковий Клуб Каталоги Відео Співпраця Де придбати Контактні дані Електронні книги
ГоловнаКаталогХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРАФантастика. Фентезі

Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 1 : Дев’ять принців Амбера : роман

Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 1 : Дев’ять принців Амбера : роман

Серія: Горизонти фантастики

ISBN: 978-966-10-4280-2
Кількість сторінок: 280
Обкладинка: Тверда
Формат: 120х200
Вага: 273 г





Ціна: 85,00 грн
Кількість:
Покласти у кошик
Доставка
Нова пошта від 25 грн.
Укрпошта від 10 грн.
Кур'єр по Києву від 35 грн.
Кур'єр по Україні від 20 грн.
Оплата
При отриманні
Visa, MasterCard
WebMoney
       
       
«Дев’ять принців Амбера» — перша книга циклу романів «Хроніки Амбера» американського письменника-фантаста Роджера Желязни.
У приватній лікарні після автокатастрофи до головного героя роману — Корвіна, повернулась свідомість. Але він не пам’ятає, хто він. Від лікаря йому вдається дізнатися, що у нього є сестра Евелін. Корвін тікає з лікарні і приходить до неї додому. В домі сестри він натрапив на шокуючу знахідку — колоду карт Таро, на яких зображений він та члени його сім’ї… У нього попереду безліч пригод та небезпек. Чи подолає він їх?

Рецензія від Клубу любителів україномовної фантастики


Розділ перший 

Здавалося, минула ціла вічність, коли в кінці тунелю нарешті заясніло світло. 

Я спробував ворухнути пальцями ніг — мені це вдалось. Я лежав у шпитальному ліжку, мої ноги були хоч і в гіпсі, але все-таки при мені. 

Сильно замружив очі, тоді розплющив їх, і так тричі. 

Кімната заспокоїлася й більше не ходила ходором переді мною. 

Куди ж, чорт забирай, мене занесло? 

Туман помалу щезав, і те, що люди називають пам’яттю, почало повертатися до мене. У спогадах спливали ночі, медсестри, шприци. Щоразу, тільки-но в голові у мене світлішало, в мою палату хтось заходив і колов мені якусь гидоту. Отак усе й робилося. Саме так. І то тепер, коли я почувався не таким уже й хворим! Вони мусять це припинити. 

А от чи припинять? 

Нав’язливо пульсувала думка: мабуть, ні. 

Звідкись узялася цілковита невіра у чистоту людських поривань і важким тягарем опустилася мені на груди. Несподівано зрозумів: мене накачують снодійним! Судячи з того, як я почувавсь, якихось серйозних причин для цього не було, але ж вони не спиняться і колотимуть далі, бо хтось їм за це заплатив. Тому лежи спокійно й удавай, що спиш, підказав мені голос, який належав гіршій, проте мудрішій частці мого «я». 

Так я і зробив. 

Хвилин за десять двері відчинилися, в палату зазирнула медсестра. Звичайно, я заплющив очі, ніби ще не прокинувся. Вона пішла. 

До цього часу я відновив у пам’яті частину тих подій. 

Невиразно пригадав, що пережив якусь аварію чи щось подібне. Те, що сталося після аварії, досі було оповите туманом; про те, що відбувалося до неї, не мав і найменшого уявлення. Пригадав, що я потрапив до шпиталю, а вже після нього — сюди. Але чому? Цього я не знав. 

Хай там як, але ноги мої почувалися непогано. Цілком непогано, щоб тримати мене, хоч я й не знав, скільки часу минуло, відколи поламав їх; а в тому, що вони поламані, я був певен. 

Тоді я сів. Це вартувало чималих зусиль, адже м’язи мої були виснажені до краю. За вікном панувала темрява, тільки в небі моргала жменька голих зірок. Я підморгнув їм у відповідь і опустив ноги з ліжка. 

Голова пішла обертом, але невдовзі це минуло, і я підвівся, тримаючись за поруччя в узголів’ї, та зробив перший крок. 

Усе гаразд. Ноги тримають. 

Так, теоретично я був у достатній формі, аби вшитися звідси. 

Повернувшись у ліжко, розтягнувся на ньому і замислився. Мене то трусило, то кидало в піт. Приємні видива, і все таке інше... 

Підгнило щось у Данськім королівстві... 

Так, пригадалося, це була автомобільна аварія. Я сказав би навіть, м’ясорубка... 

А потім відчинилися двері, впустивши у палату трохи світла, і крізь прикриті віями очні шпарини я побачив медсестру зі шприцом у руці. 

Вона рушила до мого ліжка: широкі стегна, темне волосся, великі руки... 

Коли медсестра підійшла, я підвівсь і сів. 

— Доброго вечора! — сказав я. 

— Е-е... доброго! — відповіла вона. 

— Коли мене виписують? — поцікавивсь я. 

— Треба запитати лікаря. 

— То запитайте, — попросив я її. 

— Засукайте, будь ласка, рукав. 

— Дякую, але я не хочу. 

— Мушу дати вам укол. 

— Нічого ви не мусите. Він мені не потрібен. 

— Мені здається, це вирішує лікар, а не ви. 

— Приведіть його сюди, і нехай він це особисто мені скаже. А до його приходу я не дозволю вам колоти мене. 

— Але ж у мене наказ... 

— Ейхман теж виконував чужі накази, й пригадайте, що з ним сталось, — і я повільно похитав головою. 

— Чудово! — сказала вона. — Отже, я буду змушена доповісти про це... 

— Зробіть таку ласку, — погодився я з нею, — і не забудьте сказати йому, що вранці я виписуюся. Це моє рішення. 

— Але ж це неможливо! Ви не зможете навіть ходити... а крім того, у вас ушкодження внутрішніх органів... 

— А це ми ще побачимо, — мовив я. — На добраніч. 

Вона вийшла, не сказавши ні слова у відповідь. 

Тоді я знову ліг і продовжив міркувати. Дуже скидалося на те, що мене помістили до приватного закладу, а це означає, що хтось оплачує моє перебування тут. Але хто? Хтось із родичів? Ні. Друзі? Теж ні. Хто ж залишається? Вороги? 

Я ще трохи подумав. 

Безрезультатно. 

Я не знав таких благодійників. 

Раптом пригадалось, що я їхав гірською дорогою й опинився в озері разом з машиною. І це було все, що я пам’ятав. 

Я був... 

Напруживсь — і знову відчув, що пітнію. 

Зрозумів, що не знаю, хто я такий! 

Щоби не нудитися без діла, я сів і взявся розмотувати свої пов’язки. Під ними, схоже, все було гаразд, тому мене не полишала впевненість, що я роблю так, як треба. Я витягнув з узголів’я ліжка металевий прут і почав розламувати гіпс на правій нозі. Раптом виникло відчуття, що мушу чимскоріше забратися звідси і що на мене ще чекає якась справа. 

Перевірив праву ногу. Вона була здорова. 

Тоді розтрощив гіпс на лівій нозі, встав з ліжка та підійшов до вмонтованої у стіну шафи. 

Одягу там не було. 

У коридорі залунали кроки. Я повернувся до ліжка, прикрив уламки гіпсу й розмотані бинти. 

Двері в палату знову відчинилися. 

Навколо мене спалахнуло світло, і я побачив на порозі здорованя у білому халаті, який тримав руку на вимикачі. 

— Сестричка поскаржилася на вас. Як я маю це розуміти? — запитав чолов’яга. 

До мене дійшло, що далі вдавати сплячого — безглуздо. 

— Не знаю, — відповів йому я. — А в чому річ? 

Він на кілька секунд збентеживсь, а потім насупивсь і сердито сказав: 

— Пора робити укол. 

— А ви — лікар? — поцікавивсь я. 

— Ні, але мені наказано зробити вам укол. 

— А я від нього відмовляюсь, і це моє законне право. Хіба вам не однаково? 

— Ви цього не уникните, — він підвищив голос і, обігнувши ліжко, наблизився до мене зліва. Тільки тепер я побачив у нього в руці шприц. 

Дуже підступним ударом я вцілив дюймів на чотири нижче того місця, де мала бути пряжка ременя, і чолов’ягу так пройняло, що він гепнувся на коліна. 

— *** ******! — сказав здоровило по деякому часі. 

— Ще раз до мене підійдеш, — пригрозив я йому, — всі ребра тобі полічу. 

— Нічого, — прохрипів він, — з такими пацієнтами, як ви, ми теж уміємо давати раду. 

Мені стало зрозуміло, що пора діяти. 

— Де мій одяг? — запитав я. 

— *** ******! — повторив здоров’як. 

— Тоді, мабуть, скористаюся твоїм. Ану швид­­ко роздягайся! 

Коли він утретє вжив свою коронну фразу, я втратив терпець, кинув йому на голову простирадла і садонув через тканину металевим прутом. 

Через якихось дві хвилини я вже стояв у всьому білому, як Мобі Дік і ванільне морозиво разом. Одне слово, гидота. 

Запхавши чолов’ягу в шафу, виглянув у заґратоване вікно. Там, над шеренгою тополь, висів у небі старий місяць, колишучи на руках місяць-молодик. Блищала срібляста трава. Ніч іще сперечалась із сонцем, але день брав своє. Що ж то за місце? Жодної зачіпки, яка б допомог­ла відповісти на це запитання. Палата, в котрій мене тримали, була на третьому поверсі, а нижче та зліва, на першому поверсі, світився квадрат, що мав означати вікно, й за тим вікном ще досі хтось не спав. 

Вийшовши з палати, я оглянув коридор. Ліворуч він упирався в стінку з теж заґратованим вікном, а обабіч його було четверо дверей — двоє з кожного боку. За ними, напевне, такі самі палати, як моя. Наблизившись до вікна, я виглянув надвір. Той самий двір, такі самі дерева, та сама ніч — нічого нового. Тоді я пішов в інший бік. 

Двері, двері, двері — й хоч би з-під одних сяйнула смужка світла. Єдине, що порушувало тишу, — це звук моїх кроків у завеликому взутті, що вільно теліпалося на ногах. 

Наручний годинник нещасного здоровила показував п’яту годину сорок чотири хвилини. Металевий прут був запханий за пояс та прикритий медичним халатом, і при ходьбі боляче тер мені ногу. На стелі через кожних футів двадцять висіли плафони, з яких лилося світло либонь сорокаватних ламп. 

Повернувши праворуч, я опинився на сходах, що вели вниз. Пішов по них. Сходи мали килимове покриття, і я ступав тихо, наче миша. 

Другий поверх був точнісінькою копією третього — двері, двері без кінця й без краю, — і я став спускатися нижче. 

Зійшовши на перший поверх, повернув праворуч, намацуючи поглядом двері, з-під яких пробивалося б світло. 

Я знайшов їх майже в кінці коридору й, не постукавши, зайшов. 

Якийсь тип у розцяцькованому купальному халаті сидів за великим блискучим столом і вивчав величезний ґросбух, що лежав перед ним. То була не палата для хворих. Цей чоловік різко звів на мене очі, які сяйнули неприязним блиском, й округлив губи; він явно хотів закричати, але, побачивши рішучий вираз на моєму обличчі, раптом передумав. Зірвався на ноги. 

Зачинивши за собою двері, я підійшов до цього типа і сказав: 

— Доброго ранку! Маєте серйозні проблеми...

Мабуть, людей завжди цікавитиме все, що сто­сується небезпек: зачекавши три секунди, поки я перетну кімнату, він запитав: 

— Ви на що натякаєте? 

— На те, що вам доведеться відповідати перед судом за ізолювання мене від людей і утримання в цьому стані, а ще — за посадовий злочин, бо за вашим розпорядженням накачували снодійним людину, яка цього зовсім не потребувала. У мене вже, мабуть, абстинентний синдром, тож не ручаюся за себе... 

Чоловік розправив плечі. 

— Забирайтеся звідси! — гаркнув він. 

Побачивши на столі пачку цигарок, я взяв одну і сказав: 

— А зараз присядьте й замовкніть. У мене є до вас розмова. 

Він присів, але замовкати, схоже, й не думав. 

— Ви порушуєте кілька правил, — попередив мене. 

— От суд нехай і вирішує, хто з нас у чому винний, — відповів я. — Мені потрібні мої особисті речі та одяг. Я виписуюся. 

— Але ж у вашому стані... 

— Вас забули запитати! Або речі на бочку, або будете пояснювати це в суді. 

Він потягнувся до кнопки на столі, та я відкинув його руку. 

— Швидко! — напосідав на нього. — На кнопку треба було натискати відразу, тільки-но я сюди зайшов. А зараз уже пізно. 

— Містере Корі, ви були в надзвичайно важкому... 

Корі? 

— Я не лягав у вашу клініку — мене поклали, — сказав я, — а тепер хочу з неї виписатись, і побий мене грім, якщо я не вправі це зробити! От зараз ви мене й оформите... Ну, і чого ми чекаємо? 

— Послухайте, та ж ви не в тих кондиціях, щоб так узяти й піти, — пручався він. — Я не можу вас відпустити. Зараз викличу чергового, щоби він довів вас до палати і поклав у ліжко. 

— Навіть не намагайтеся! — попередив я. — Інакше відчуєте на собі мої кондиції. А зараз кілька запитань. Перше: хто поклав мене до вас і друге: хто оплачує рахунки за моє лікування? 

— Ну добре, — зітхнув чоловік, і його тоненькі рудуваті вуса опустились, як мишачі хвостики. 

Він відчинив шухляду стола, засунув туди руку — і я приготувався. 

Вибив з його рук ту штуку раніше, ніж він устиг зняти її із запобіжника: розкішний на вигляд автоматичний кольт 32-го калібру. Щодо зняття із запобіжника, то це зробив уже я, взявши пістолет. Наставив зброю на вусатого і сказав: 

— А зараз ви відповісте на ще кілька моїх запитань. Бачу, вважаєте мене небезпечним. І це може виявитися правдою. 

Він жалюгідно всміхнувсь, узяв цигарку, прикурив, хоча саме цього не слід було робити, якщо намагався зобразити впевненість. Його руки тремтіли. 

— Ну добре, Корі... якщо вам від того полегшає, — здався чолов’яга. — Сюди вас поклала ваша сестра. 

«?» — подумав я. І запитав: 

— Яка сестра? 

— Евеліна, — пояснив вусатий. 

Якась Евеліна. Ну що ж... 

— Це просто смішно. Ми з Евеліною не бачилися купу років, — розвів руками. — Вона навіть не знала, що я в цих краях. 

Він стенув плечима. 

— Усе-таки... 

— А де ж її шукати? Так хочеться до неї зателефонувати... — сказав я. 

— Не ношу при собі її адресу. 

— То подивіться. 

Він підвівся, перетнув кабінет, зупинився біля шафи з теками, відчинив її і, порившись, дістав потрібну карточку. 

На карточці я прочитав: «п. Евеліна Фломель»... Нью-йоркська адреса теж нічого мені не казала, однак я загнав її в пам’ять, так, про всяк випадок. Як випливло з карточки, мене звали Карл. Добре. Вже більше інформації. 

Потім за пояс, поряд із прутом, я засунув пістолет, звісно, поставивши його на запобіжник. 

— От і добре, — сказав я чоловікові. — То де мій одяг, і скільки ви мені заплатите? 

— Ваш одяг знищений в аварії... І ще мушу вам сказати, що ваші ноги були стовідсотково зламані... а ліва навіть у двох місцях. Чесно кажучи, не розумію, як вам узагалі вдається стояти на них. Адже минуло лише два тижні... 

— А на мені завжди все гоїться, як на собаці, — сказав я йому. — Так, а зараз про гроші... 

— Які гроші? 

— Відступні за те, що я не позиватимуся з вами за ваші протиправні дії і ще за дещо. 

— Послухайте, це смішно! 

— Що ж тут смішного? Тисяча готівкою, просто зараз, — і наша суперечка залагоджена. 

— Навіть слухати про це не хочу!

— Раджу вам усе добре обміркувати. Виграєте ви чи програєте, подумайте, якої слави заживе ваш заклад, якщо матеріали досудового розслідування — авжеж, не без моєї допомоги, — стануть загальним надбанням. Я неодмінно зв’яжуся з Асоціацією лікарів, редакціями газет, і ще... 

— Шантаж, — махнув рукою вусатий. — Тільки дарма стараєтесь, я вам так просто не під­­дамся. 

— Або платіть тепер, або заплатите згодом, за рішенням суду, — сказав я. — Мені однаково. Але тепер вам було б дешевше. 

Якщо вусань розкошелиться, тоді я знатиму напевне: мій здогад правильний і щось у цій справі нечисто. 

Він витріщався на мене... навіть не знаю, скіль­­ки часу. 

Нарешті... 

— Не маю тут тисячі, — сказав він. 

— Ваша сума? — уточнив я. 

Чергова пауза. 

— Це грабіж серед білого дня, — витиснув він. 

— Ні, чоловіче, це звичайна оборудка, я продаю — ви платите. Ваша сума? 

— Думаю, у мене в сейфі набереться сотень п’ять. 

— Діставайте. 

Обстеживши нутро маленького стінного сей­­фа, вусатий повідомив мені, що там є чотириста тридцять; я його не перевіряв, бо не хотілося залишати відбитки пальців. Він передав мені банк­ноти, і я запхнув їх у бокову кишеню. 

— А зараз я хочу замовити таксі. В яку компанію тут легше дотелефонуватися? 

Він назвав, я перевірив цей номер за довідником, а заодно і з’ясував, що ми — десь на півночі штату Нью-Йорк. 

Наказав йому набрати номер і замовити таксі: як називалося це місце, я не знав, а показувати перед ним, що у мене прогалини в пам’яті, мені аж ніяк не хотілося. До слова, коли зривав із себе пов’язки ще там, у палаті, голова моя теж була забинтована. 

Під час розмови вусатого телефоном я зауважив, як він називає це місце: то була Ґрінвудська приватна клініка. 

Я загасив сигарету, дістав з пачки іншу й опустивсь у коричневе шкіряне крісло біля книжкової шафи, чим зменшив навантаження на ноги, мабуть, на кілька сотень фунтів. 

— Зараз ми чекаємо тут, а потім проведете мене до дверей, — сказав я чолов’язі. 

Більше від нього я не почув жодного слова. 





  
  Вхід для користувачів
Логін/E-mail:
Пароль:

Реєстрація
Забули пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:
Книга дня
знижка 50%
Граvіtація: Коктейль-казка. У 4 кн. Книга 3
Граvіtація: Коктейль-казка. У ... Романчук Л. І.
45,00 грн
22,50 грн
до кошика

  Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com

SiteHeart

Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень


  Новини видавництва
23.03.2017
Відбулись «Казкові читання» у Тернопільській обласній дитячій бібліотеці
22.03.2017
Запрошуємо на презентацію книги Ярослава Бензи «Абомовня»
21.03.2017
Відбулась зустріч із сучасною українською письменницею Ніною Фіалко
21.03.2017
Підручники для 9 класу
RSS стрічка новин видавництва Всі новини видавництва
 

 
   
| Видавництво | Книжковий Клуб | Каталоги | Відео | Співпраця | Де придбати | Контактні дані | Електронні книги |
   
Яндекс.Метрика


Видавництво:
46002, м. Тернопіль, просп. Степана Бандери, 34а
Тел./факс (0352) 52-06-07, 52-05-48, 52-19-66, 43-42-62
e-mail: office@bohdan-books.com l Схема проїзду
Відділ гуртових продажів:
46008, м. Тернопіль, вул. Подільська, 44
Тел./факс. (0352) 43-42-92, 43-42-82
e-mail: zbut@bohdan-books.com l Схема проїзду
Книга поштою:
46008, м. Тернопіль, А/С 529
Тел. (0352) 28-74-89, 51-11-41, (067) 350-18-70
e-mail: mail@bohdan-books.com
     
Copyright © 1997-2017 Матеріали, що містяться на сайті, захищені законами про інтелектуальну власність та авторські права.
Будь-яке використання розміщеної на сайті інформації можливе лише за згоди законних правовласників.
Логін:      
Пароль:

Реєстрація    Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар