Волтерові А. Бредбері — не дядькові,
не двоюрідному братові,
але, поза всяким сумнівом, видавцеві
й другові
Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите темрявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося літо, і вітрець віяв по-літньому, і все навколо повільно й розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліжка й визирнути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок справжнього вільного життя, перший ранок літа.
Дванадцятирічний Дуґлас Сполдінґ, щойно прокинувшись, залюбки віддався неквапному плинові літнього ранку. Він лежав у склепінчастій кімнатці на третьому поверсі, відчуваючи, як ця найвища в містечку вежа, линучи у високості за червневим вітерцем, наснажує його незмірною силою. Увечері, коли в’язи, дуби й клени зливалися в суцільну масу, він, мов променем маяка, обводив поглядом те колихливе темне море. А тепер...
— Ох ти ж!.. — прошепотів Дуґлас.
Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні, як ніч, сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами...
А тепер на нього чекало звичне діло.
Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, разом з батьком, матір’ю та меншим братом Томом, а вибиратися темними крученими сходами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія серед громовиць і примар, щоби прокинутись удосвіта, поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і взятися до свого заповітного чаклування.
Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув.
Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки на шоколадному торті до дня народження. Він дмухнув ще й ще раз, і в небі почали зникати зірки.
Дуґлас усміхнувся. Тоді показав пальцем.
Отам і отам. А тепер отут і отут...
На оповитій вранішнім серпанком вулиці прорізалися жовті прямокутники — люди вмикали світло в будинках. І ось уже на цілі милі довкруг засвітилися незліченні вікна.
— Усі позіхніть! Усі вставайте!
Внизу прокинувся до життя великий будинок.
— Дідусю, виймай зі склянки свої зуби! — Дуґлас почекав, даючи дідові час. — Бабусю й прабабусю, смажте млинці!
Легенький протяг поніс по коридорах теплий дух смаженого тіста, і в кімнатах будинку заворушились усі його тимчасові пожильці — тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, що з’їхалися на літо.
— Вулице Старих Людей, прокидайся! Міс Гелен Луміс, полковнику Фрійлі, місіс Бентлі! Прокашляйтесь, уставайте, приймайте свої таблетки, не баріться! Містере Джонас, запрягайте конячину, вивозьте свій фургон і гайда по мотлох!
По той бік яру, що врізався в містечко, розплющили свої драконячі очі похмурі особняки. Невдовзі на ранкові вулиці виїдуть своєю електричною Зеленою машиною дві бабусі, махаючи руками до кожного зустрічного собаки.
— Містере Трідден, ану, бігом до трамвайного депо!
І незабаром річищами брукованих вулиць попливе трамвай, розкидаючи над собою гарячі блакитні іскри.
— Джоне Гафф і Чарлі Вудмен, ви готові? — пошепки спитав Дуґлас, звертаючись до вулиці Дітей. — Готові? — Це вже до бейсбольних м’ячів, намоклих у густій траві на зарошених лужках, до мотузяних гойдалок, що нерухомо звисали з дерев.
— Мамо, тату, Томе, прокидайтеся!
Тихенько задзвонили будильники. Лунко забамкав годинник на міській ратуші. Немов від помаху Дуґласової руки, з дерев із щебетанням пурхнуло птаство. А він, диригуючи своїм оркестром, показав на східний небокрай.
І з-за обрію з’явилося сонце.
Дуґлас склав руки на грудях і всміхнувся, мов справжній чудодій. «Отож-бо, — подумав він. — Досить було мені звеліти — і всі підхопилися, всі забігали. Літо буде чудове».
І він наостанок клацнув пальцями до містечка.
Рвучко розчинилися двері будинків — люди виходили надвір.
Літо 1928 року почалося.