КУПИТИ: Високий замок - Навчальна книга "Богдан"
Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Книжковий Клуб Каталоги Відео Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовленння:
(067) 350-18-70
Кошик
Книга дня -50%
знижка 50%
Футбол. Історія та статистика. Енциклопедичний довідник
Футбол. Історія та статистика... Легкий Л. М.
115,00 грн
57,50 грн
до кошика
Новини видавництва
10.10.2019
Був і такий — жіночий султанат
04.10.2019
Вітаємо педагогів з професійним святом!
27.09.2019
ІІІ книжковий фестиваль у Черкасах
27.09.2019
Запрошуємо на книжковий фестиваль "Open Book"
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень

 


Партнерські сайти



Instagram 

Telegram


pravo_avtor.png

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png

giva_biblioteka_240x350.gif

http://knugoman.org.ua

Книгобачення. Український видавничий портал


Високий замок

Високий замок

Ціна: 139,00 грн
Кількість:
ISBN: 978-966-10-4589-6
Кількість сторінок: 176
Обкладинка: Тверда
Формат: 130х200
Вага: 264 г
Доставка
Нова пошта — 60 грн
Укрпошта — від 20 грн
Оплата
При отриманні
Visa, MasterCard
       
       

   Презентуючи реалістичну книгу одного з найбільших фантастів і футурологів XX століття, одразу розставимо всі крапки над «і», аби не морочити майбутнього читача дешевими піарними трюками. «Високий Замок» Станіслава Лема — це не книжка про Львів, хоч вона, безперечно, потішить аматора Львова 20-30-х років і посяде гідне місце в книгозбірні кожного львів'янина — десь між Крип'якевичем і, скажімо, Мечиславом Опалеком. «Високий Замок» Станіслава Лема — це не тривіальні спогади дитинства й не чергові скандальні мемуари; ця книга розчарує охочих порпатися у спідній білизні класиків. «Високий Замок» Станіслава Лема — це високоякісний сплав белетристики, мемуаристики й есеїстики, своєрідна «філософія згадування», дослідження підмурівків людської свідомости, отих «найцінніших — бо ж найперших» зв'язків із матеріальним світом, «утаємничення дитини в конкретну форму культури».
   А втім, цю книгу можна читати й не обтяжуючись жодними рефлексіями, насолоджуючись легким і дотепним стилем найвідомішого львів'янина всіх часів і народів.
   «Високий Замок» перекладено англійською, болгарською, німецькою, російською, шведською, а відтепер і українською мовами.

   Рецензія на книгу: Станіслав Лем "Високий Замок" (авт. Станіслав Бондар)


Бачу тепер, яким невдалим виявився попередній за­дум, що з ним я брався до писання — довіритися пам’яті, слухняно рушити за її командою і, стримуючи рефлексії, висипати з неї на стіл, наче з горщика, усе, що тільки відбулось. Мав надію, що вона ревно зберегла усе скіль­ки-небудь важливе. Гадав, що цей розсип, немовби ко­льорові скельця з потрощеного калейдоскопа, скла­деться у який-небудь значущий візерунок. Може, й не в однозначний візерунок, а в їх взаємопроникну безліч, поміж якої можна буде віднайти розмаїті впорядку­вання, нехай і в уривчастому, фрагментарному, несмі­ливо алюзійному стані. Я сподівався, що повторю та­ким чином у скороченні слів своє дитинство, яке є нині лише абстрактним поняттям — нібито і мною, — але розмащеним по кільканадцяти календарях, по всіх їх­ніх чорних і червоних сторінках. Сподівався, що змалюю завдяки такому підходу портрет — чи пак механізм пам’яті, яка не є ані мною, ані цілковито чужим мені, абсолютно пасивним сховищем, місткою пусткою, бюр­ком душі з безліччю шпарин і сховків. Вона не є мною, бо є самодостатньою силою. Хапка аж ніяк не там, де я, й не там, де я, зворушена або байдужа. Адже вона не зберегла нічого з того, що мені дуже кортіло запам’я­тати, — й навпаки, нерідко зберігала те, на чому мені залежало якнайменше.

Отже, я хотів радше її, аніж себе, схилити до най­вищого ступеня відвертості, щоб постав її начерк, за який я, урешті-решт, був готовий узяти відповідаль­ність, хоча ніколи не панував над нею і не паную. Я пла­нував експеримент, результат якого й справді мене ці­кавив, нібито йшлося не про мене, начебто це не з мене мали виходити образи та оповіді, а з уст когось такого, ким я не є. Утім, так уже склалося, що цей хтось чаївся в мені віддавна, достеменно, як внутрішні кільця дерева часів його дитинства й молодості ховаються під числен­ними нашаруваннями зрілого віку. У цьому сенсі можна майже дослівно визнати, що молоде деревце впродовж де­сятків років перебуває в такому потужному прихистку. Щиро кажучи, я не пам’ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я — є. А заразом, мабуть, трохи настрахався, що мене могло не бути взагалі, або я міг би бути якимсь патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем. Деколи мені здається, що це відбулося ще до війни, тобто в описаний тут час, однак я у цьому не впевнений. У кожному разі це здивування уже не полишало мене, хоча й не перетворилося на монома­нію. Згодом я підступав до нього з різних боків, добирався до нього на різні лади, а подекуди визнавав його повним абсурдом, чимось таким, чого належить соромитися, не­мов фізичної вади. Проте потім запитання поверталося знову: чому, власне, думки посуваються в голові в тому чи тому напрямку, що ними керує й диригує? Колись я свято вірив у те, що душа, — а радше свідомість — це ділянка приблизно в чотири або п’ять сантиметрів за­вбільшки посеред обличчя — позаду носа, трохи нижче, ніж очі. Поняття не маю, чому я так вирішив.

Це, либонь, була «підфілософія», так само, як колись, іще давніше, замість мислення було якесь «під-» або «надмислення». І це я також сподівався витрусити з пам’яті разом з усім супутнім інвентарем. Це мусило відбутися само собою, обмежитися самими лише спогадами, потрясанням отим метафоричним горщиком. Однак не вдалося. Бачу, що згадуючи, я мимохіть упорядковував спогади. Унаслідок цього вони склались у сліди, які доволі виразно ведуть у мій бік, у бік мене сьогоднішнього — так званого літератора, тобто представника одного з найменш поважаних і найбільш ганебних фахів. Адже хліб літератора — це шаленство бурхливого фантазу­вання, переснованого всілякими зарозумілими чи безглу­здими означеннями на кшталт «письменницької кухні». Стосовно мене, то я жодної такої кухні не мав. У кож­ному разі, досі її не зауважував. Отож усе, що я висипав із лантуха пам’яті, одразу, ще на льоту, було легко ске­рувати. Не йдеться про якісь там обурливі брехні чи пе­рекручування. Це сталося само собою, в кожному разі — незумисне. Врешті-решт, я й не виправдовуюсь.

Я немов детектив, котрий повторно йде слідами скоєного злочину, який полягав у штукарському впоряд­куванні навіть того, що аж ніяк не було впорядковане, коли відбувалось, і не вказувало в мій теперішній бік. Бачу в отій кінцевій цілості стрілку, спрямовану в мене, на чверть віку старшого. Це тим дивовижніше, бо я ніколи не вважав, що «народився письменником», що hoc erat in votis. Зрештою, я й надалі так не вважаю. Це означає, що в отому дитинстві й у звалищі, яке залишилося по ньому, мусило зберегтися чимало заплутаних слідів, напрямків для прочитання, для викриття, переважно безладних, глухих та обірваних. А може, це навіть не сліди, а лише занадто багато простору й поодиноких острівців. Ні, це не абсолютний хаос, хоча б тому, що були дім, школа, батьки, що спершу я був геть малий і приліпляв собі до носа зелене «крильце», а потім був старший, у мундир­чику. Вже лише це створювало доволі чіткий порядок. Одначе це був порядок порожньої шахівниці, де чорно-білі смуги можна бачити уздовж, упоперек або по діагоналі. Досить вкласти у погляд дрібку зусилля, щоб перекон- струювати усе, як заманеться. Тим часом шахівниця надалі лишається шахівницею, і ми не побачимо нічого поза тим, що є на ній насправді — навпереміну чорні та білі квадрати. Змінюються лише порядок, напрямок, ди­ректива погляду. Щось дуже схоже сталося з розкладе­ною тут шахівницею пам’яті. Я нічого не додавав, але з багатьох можливих порядків один переакцентував. Можливо, тому, що мимохіть шукав лейтмотиву, осі ко­ординат, послідовності життя? Аби не зізнатися навіть самому собі, що безліч напрямків порушено, загублено, змарновано? Чи навіть єдине тому, що ми завжди праг­немо, щоб і теперішнє, й минуле мали якийсь впорядкова­ний і виразний сенс, хоча насправді так бути не мусило б? Начебто нам замало просто жити, вже не кажучи про зрілий вік, коли інертність і нестача виразних сенсів не припустимі — однак у дитинстві? Я хотів ґречно надати голос дітвакові, не заважати йому, якщо таке можливе. А сам використав його, сплюндрував його кишені, шух­ляди, зошити, щоб похвалитися перед старшими: ось як гарно все заповідалося від самого початку, ось, мов­ляв, якими личинками майбутніх чеснот були навіть його грішки. Щоб якось виправдати цей грабунок, я пе­ретворив його на гарний дороговказ, ледве не на цілісну систему. Таким чином написав іще одну книжку — ніби від початку не знав, не здогадувався, що інакше й бути не могло, що будь-яка спроба протоколювання спога­дів є ілюзією, отим суворим обмеженням, — аби нічого не додавати від себе. Я додавав аж занадто часто, ко­ментував, інтерпретував. Із чужих секретів та ігра­шок — ну ж бо не зі своїх, я їх уже не маю, вони не існу­ють — збудував тому малюкові гробівця й замкнув його в ньому — сумлінний, відсторонений і діловитий. Наче писав про когось вигаданого, про когось, хто ніколи не жив, кого можна виліпити за естетичними канонами, згідно з волею та планом. Це не було гідно. Так з дітва­ком не чинять.

І

Ви пригадуєте перелік загадкових речей, які лапутяни знайшли в Ґулліверових кишенях? Таких таємничих і фантастичних предметів, як гребінь-гострокіл, веле­тенський годинник із ритмічним цоканням і чимало ін­ших дивовиж, уже цілком незрозумілого призначення? Я також був колись лапутянином. Знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою, й нишпорив по тих кишенях його чорного костюма, пропахлого тютюном і лікарнею, до яких він мене допускав. Батько тримав у лівій кишеньці камізельки металевий циліндр, який нагадував мислив­ський набій на великого звіра. Його можна було розкру­тити й побачити всередині маленьку пірамідку з нікельо­ваних лієчок, насаджених одна на одну. Кожна наступна мала менший діаметр, аніж попередня. Це були ото­скопи — їх використовують для прослуховування вуха. У сусідній кишені ховався олівчик, який у час моїх перших досліджень списався майже до решти. Олівчик був у зо­лотій оправі, яка, коли натиснути (однак це потребувало більшої сили, ніж моя), клацала й висувала грифельний недогризок. У сюртуку була металева коробочка, висте­лена оксамитом, яка клацала доволі грізно. У ній лежав малесенький гаманчик — не для монет, бо він не містив нічого, крім замшевого клаптика, який розкладався сам собою, варто було розстібнути ґудзика. Була там іще ма­ленька срібна коробочка з кнопкою на вічку, в якій ле­жало щось на кшталт срібної пластинки із припасованою зісподу пласкою темно-фіолетовою гумкою. Однак до неї не можна було пхати пальців, бо вони одразу ставали чорнильними. А на протилежному боці, теж у сюртуку — кругле дзеркальце з діркою посередині, тріснуте, на чор­ній тасьмі з пряжкою. Це дзеркальце охоче збільшувало мою бузю, перетворюючи око на величезний ставок, у якому, немов кругла риба, плавала кара райдужка. За очерет навколо ставка правили грубезні вії. Знов-таки на камізельці висів на золотому ланцюжку плаский го­динник, теж золотий, із трьома кришками. Годинник мав цифри, що звалися римськими, й маленьку секундну стрілку. Я не вмів самотужки відкривати кришки в нього на споді, й це не завжди мені дозволяли. Там жили ма­ленькі коліщатка з рубіновими оченятами, які світились і ходили.

Так я знайомився з батьком, зблизька. Він носив білі сорочки в тонку чорну смужку, з манжетами, припну­тими за допомогою ґудзиків, і гарним комірцем, який теж був припнутий, але не шпильками. Чимало таких, уже зношених комірців лежало по шухлядах білизнярки. Вони були приємні на дотик завдяки своїй еластичній цупкості, й мені завжди здавалося, що з них можна зро­бити щось цікаве та корисне. Втім, я так і не дошоло- пав, що то могло би бути. Батькова краватка була м’яка, чорна, нагадувала шарф і зав’язувалася на бант. Його капелюх мав широкі м’які криси та гумку, яка ідеально натягувалася. Ціпків було два, один із них іноді десь гу­бився. Це були доволі звичайні ціпки. Куди цікавішого мав мій дядько — зі срібною кінською головою. А якась неймовірно стара особа, що ледве пересувалась і деколи нас відвідувала, послуговувалася ще іншим ціпком — з голівкою зі слонячої кістки. Проте я ніколи не бачив його зблизька, бо ховався від того гостя. Він страхітливо сопів, а я ж бо не знав, що він не намагається таким чи­ном мене налякати. Це був хтось на кшталт іще одного дядька чи двоюрідного діда, але, на мою думку, він ані­трохи не скидався на дядька.

Ми мешкали на вулиці Браєрівській, під четвертим номером, на другому поверсі. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського саду або алеєю Міцкевича вгору, в напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько брав зі собою ціпка, бо він на нього тоді не спи­рався. Зимовими пообіддями, коли в саду було ще заба­гато снігу, ми прогулювалися Маршалковською, повз Університет Яна Казимира, де я, задерши голову, міг розглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудер­нацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розгорнуту книжку, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, отож я переважно роз­глядав батька, який крокував обіч мене — до висоти ко­лін, не набагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені не­знайомі — гладкі, без жодної застібки. Щезли також і гамаші, з якими він був нерозлучний. «Де ти взяв такі черевики?» — спантеличено запитав я, а тоді почув з висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!»

Це був узагалі не батько, а якийсь цілковито чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на декілька кроків позаду.

Я напудився. Це було надзвичайно неприємне від­чуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати.




  
  Вхід
Логін/E-mail:
Пароль:

Реєстрація
Забули пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:
Книга дня
знижка 50%
Футбол. Історія та статистика. Енциклопедичний довідник
Футбол. Історія та статистика... Легкий Л. М.
115,00 грн
57,50 грн
До кошика

  Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com

Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень


 
1

  Новини видавництва
10.10.2019
Був і такий — жіночий султанат
04.10.2019
Вітаємо педагогів з професійним святом!
27.09.2019
ІІІ книжковий фестиваль у Черкасах
27.09.2019
Запрошуємо на книжковий фестиваль "Open Book"
RSS стрічка новин видавництва Всі новини видавництва
 

Логін:      
Пароль:

Реєстрація    Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар