Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 3 : Знак Єдинорога : роман

   «Знак Єдинорога» — третя книга циклу романів «Хроніки Амбера» американського письменника-фантаста Роджера Желязни.
   Захопити трон короля Амбера Корвіну стало так легко, але чи потрібен він йому тепер?
   Вперше за багато років принци та принцеси Справжнього міста збираються разом, щоб боротись із темними силами, але серед них є зрадник… Та й чи один?
   А водночас перед Корвіном з’являється Єдиноріг…

Для Ядавіна та його Деміурга,
що не забув про Кікаху.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я не зважав на запитальний погляд в очах ко­­нюха, коли знімав моторошний вантаж і заганяв коня в стійло, щоби про нього подбали. Перекинувши жмут кишок через плече, рушив до чорного входу пала3цу — плащ не міг приховати свого наповнення. Скоро пéкло вимагатиме розплати. 

Обійшовши плац, я рушив до стежини, що вела до південного краю палацових садів: уздовж манівця менше цікавих очей. Мене все одно помітять, однак вдасться уникнути недоладностей, неминучих на центральній дорозі, де завжди ба­гато метушні. Чорти б його взяли. 

І знову, чорти б узяли. Здавалося, що клопотів я і так маю по горло. Та як отримаєш чашу гірку, то пий її до дна. Певно, це духовний аналог складних відсотків. 

У дальньому кутку саду біля фонтана вешталося кілька лайдаків. А ще двоє охоронців блукали кущами край стежини. Вони помітили, що я наближаюся, перекинулися кількома словами, а тоді поглянули в інший бік. Обережні. 

Я повернувся менш ніж тиждень тому. Більшість проблем досі не розв’язано. Двір Амбера повнився підозрами та неспокоєм. А тепер і це: смерть, яка ще більше ускладнить нетривке й нещасливе допрестольне панування Корвіна І — моє панування. 

Настав час зробити те, що варто було впорядкувати негайно. Але від самісінького почину знайшлося так багато проблем, які потребували втручання. Не те щоб я дрімав, споглядаючи таку дійсність. Я встановив пріоритети та діяв відповідно до них. І все ж, тепер...

Перетнувши сад, я вийшов із тіні під скісні сонячні промені. Піднявся широкими крученими сходами. Охоронець виструнчився, щойно я зайшов до палацу. Рушивши до задніх сходів, я піднявся на другий поверх. Потім на третій. 

Праворуч мій брат Рендом вийшов зі своїх покоїв у коридор. 

— Корвіне! — вигукнув він, розглядаючи моє обличчя. — Що трапилось? Я побачив тебе з балкона і ...

— Усередині, — жестом я вказав йому напрямок. — Проведемо особисту нараду. Просто зараз. 

Він завагався, розглядаючи мою ношу. 

— Ходімо за дві кімнати звідси, — мовив Рендом. — Гаразд? Тут Віалла. 

— Звісно.

Він повів мене і відчинив двері. Я зайшов до маленької вітальні й, відшукавши потрібну місцину, кинув туди тіло.

Рендом витріщався на згорток.

— І що ж мені з цим робити? — запитав він.

— Розпакувати подаруночки, — відказав я. — І поглянути. 

Він став навколішки і розв’язав плащ. А тоді згорнув його назад. 

— Він мертвіший за мертвого, — зауважив брат. — У чому проблема?

— Ти не надто ретельно роздивився, — відповів на те я. — Підніми його повіки. Розкрий рота й поглянь на зуби. Намацай відростки на тильному боці долонь. Перерахуй суглоби пальців. А тоді сам поясни мені, у чому проблема. 

Рендом заходився виконувати сказане. Щойно він поглянув на руки, як завмер і кивнув.

— Гаразд, — мовив він. — Я пригадую. 

— Пригадуй уголос.

— Це трапилося в будинку Флори...

— Саме тоді я вперше побачив когось такого, — зауважив я. — Однак вони переслідували тебе. Я так і не збагнув, чому. 

— Саме так, — відповів брат. — Ніколи не випадала нагода розповісти тобі про це. Давненько ми не бачилися. Дивно... Звідкіля він узявся?

Я завагався: чи варто витягнути з нього його історію, чи ж розповісти свою? Вирішив розпочати зі своєї, адже вона нагальніша і, як уже на те, моя. 

Зітхнувши, я вмостився на стілець.

— Ми щойно втратили ще одного брата, — почав я. — Каїн мертвий. Я дістався туди запізно. Ця почвара — істота — вбила його. З очевидних причин я хотів захопити її живою. Але вона сама лізла в бійку. У мене не було вибору.

Він тихо присвиснув, а тоді сів на стілець навпроти мене. 

— Розумію, — ледь не пошепки мовив він. 

Я розглядав братове обличчя. Чи ж не ховалося в кутиках його очей відлуння осміху, ладне проявитися щомиті, якщо тільки я теж усміхнуся? Цілком імовірно.

— Ні, — категорично відказав я. — Інакше я б улаштував усе так, щоб лишалося значно менше сумнівів щодо моєї непричетності. Я розповідаю, що трапилося насправді. 

— Гаразд, — погодився Рендом. — Де Каїн?

— Під шаром дернини край Гаю Єдинорога. 

— Це місце видається підозрілим, — зауважив він. — Або видаватиметься. Для інших. 

Я кивнув.

— Знаю. І все ж мені потрібно було сховати тіло та ненадовго вкрити його. Не міг же я просто принести його назад і відбиватися від запитань. Не тоді, коли на мене чекала важлива інформація у твоїй голові.

— Гаразд, — сказав брат. — Не знаю, наскільки вона є важливою, але я тобі все розповім. Тільки не залишай мене у підвішеному стані, гаразд? Як це трапилося? 

— Усе відбулося одразу по обіді, — почав я. — Ми з Джерардом їли у гавані. Потім Бенедикт через Козир забрав мене на корабель. Тоді я повернувся у свої покої, де знайшов записку, яку, вочевидь, підкинули під двері. Йшлося про особисту зустріч, після полудня, в Гаю Єдинорога. Підписано — «Каїн». 

— Та записка досі в тебе?

— Так, — я витягнув з кишені папірець і простягнув його братові. — Ось. 

Він оглянув аркуш і похитав головою. 

— Не знаю, — мовив Рендом. — Можливо, це його почерк — якщо він поспішав — але гадаю, що все ж таки ні. 

Я знизав плечима. Забравши записку, згорнув її і заховав. 

— У будь-якому разі я намагався достукатися до нього через Козир, щоб марно не їхати. Однак він не відповідав. Я подумав, що це він так зберігає в таємниці місце свого перебування, раз усе настільки важливо. Тож я скочив на коня і рушив у дорогу. 

— Чи казав ти хоч комусь, куди прямуєш?

— Жодній душі. Я вирішив дати коневі змогу розім’ятися, тому мчав швидко. Не бачив, як усе трапилося, але щойно зайшовши у гай, знайшов його тіло. Каїнові перерізали горло, а в чагарниках неподалік щось метушилось. Я наздогнав того типа, перехопив його, побився і змушений був порішити його. Доки це все відбувалося, ми не вступали у розмову. 

— Ти певен, що натрапив саме на такого типа? 

— Певен настільки, наскільки це взагалі було можливо за цих обставин. Його слід вів до Каїна. На одязі виблискувала свіжа кров. 

— Може, то його власна.

— Поглянь іще раз. Жодних поранень. Я зламав йому шию. Звісно ж, я пригадав, коли вже бачив схожого на нього, тому приніс мерця прямісінько до тебе. І перш ніж ти мені про нього розкажеш, додам маленьку заувагу, — я витягнув другу записку і передав її Рендому. — Почвара зберігала її при собі. Гадаю, витягла її в Каїна.

Рендом прочитав, кивнув, а тоді віддав аркушик назад. 

— Від тебе — Каїну. З проханням про зустріч. Так, розумію. Нíчого й сказати...

— Справді, нема чого й сказати, — завершив я. — І слова трохи скидаються на мій почерк — принаймні, на перший погляд. 

— Цікаво, а що трапилося б, якби першим туди дістався ти?

— Певно, нічого, — відказав я. — Здається, вони хотіли бачити мене живим, але заплямованим. Штука полягала в тому, що ми мали приїхати на місце по черзі. А я мав не поспішати рівно настільки, наскільки це необхідно для спланованої розв’язки. 

Він кивнув. 

— Так ретельно розпланували час, — сказав він. — Має ще бути зрадник тут, у палаці. Є ідеї?

Я гигикнув і потягнувся за цигаркою. Запаливши її, знову гигикнув.

— Я щойно повернувся. А ти вже давненько тут сидиш, — мовив я. — І хто ж мене зараз найбільше ненавидить?

— Це делікатне питання, Корвіне, — зауважив брат. — Кожен за щось має на тебе зуба. Звісно, я поставив би на Джуліана. Однак така версія не тримається купи. 

— Чом би й ні? 

— У них з Каїном були чудові стосунки. І то багато років. Вони дбали одне про одного, завжди вешталися разом. Нерозлийвода. Джуліан досі такий холодний та дріб’язковий, як ти і сам пригадуєш. Але якщо він когось і любив, то це був Каїн. Не думаю, що Джуліан міг би так вчинити з ним, навіть щоб насолити тобі. Зрештою, якби йому треба було лише це, то він точно зміг би відшукати сотню інших способів дошкулити тобі. 

Я зітхнув.

— Хто наступний?

— Не знаю. Я просто не знаю. 

— Гаразд. Як, на твою думку, зреагують усі?

— Ти потрапив у пастку, Корвіне. Всі подумають, що це зробив ти, байдуже, що казатимеш.

Я кивнув на мерця. Рендом похитав головою.

— Це може бути просто-напросто якийсь бідолашний бевзь, котрою ти витягнув з Тіні, щоб перекинути провину на нього. 

— Знаю, — відказав я. — Дивно, але я повернувся в Амбер у найкращу пору, аби показати себе з найпоряднішого боку. 

— Бездоганна пора, — погодився Рендом. — Тобі навіть не довелося вбивати Еріка, щоби здобути бажане. Подарунок долі. 

— Так. І все ж, ні для кого не таємниця, що саме це я і мав намір зробити. І то лишень питання часу, коли мої війська — чужинці з див­­ною зброєю, які розташувалися тут — почнуть викликати роздратування. Наразі мене від цього вберігає лише зовнішня загроза. А є ж іще й вчинки, в яких мене підозрювали навіть до повернення, — на кшталт убивства Бенедиктових слуг. Тепер ще й це...

— Так, — відказав Рендом. — Я відчував, що до цього йде, щойно ти почав говорити. Коли ви з Блейзом атакували, Джерард розташував частину флотилії так, щоб не ставати вам поперек дороги. А Каїн, навпаки, напав на вас зі своїми кораблями і розбив вас на морі. Тепер, коли його не стало, підозрюю, ти поставиш Джерарда командувати всім флотом. 

— А кого ж іще? Він єдиний придатний для такої служби. 

— І все ж таки...

— І все ж таки. Визнаю. Якби я і вбивав когось, щоби зміцнити свій статус, то за логікою обрав би Каїна. І це, чорти б його взяли, правда. 

— І як ти плануєш усе владнати?

— Розповідатиму всім, що трапилося насправ­ді, й силкуватимуся довідатися, хто ж за цим усім стоїть. Маєш кращі ідеї? 

— Намагався вигадати, як би забезпечити тобі алібі, але поки нічого не спадає на думку. 

Я похитав головою.

— Ми з тобою надто близькі. Байдуже, наскільки все переконливо звучатиме, — можемо досягнути протилежного ефекту. 

— А тобі не спадало на думку визнати вбивство?

— Спадало, але самозахист відпадає. Перерізане горло свідчить про напад знишка. І я не палаю бажанням вигадувати альтернативні версії: вишукувати сумнівні докази, ніби він замислив щось лихе, а тоді стверджувати, буцімто я вбив його на благо Амбера. За таких обставин категорично відмовляюся перебирати провину. Та й запашок гнилявий лишиться. 

— Зате репутацію заробиш залізну.

— Не така репутація потрібна мені для шоу, яке збираюся поставити. Ні, це неможливо. 

— Тоді це вирішує все — ну майже.

— Тобто — «ну майже»?

Крізь щілинки примружених очей Рендом розглядав великий палець лівої ноги.

— Ну, мені щойно спало на гадку, що коли тобі потрібно прибрати когось зі сцени, то зараз саме час скористатися нагодою і змінити розклад сил. 

Обдумуючи це, я допалив цигарку.

— Непогано, але наразі не можу більше роз­­кидатися братами. Навіть Джуліаном. Та й, у будь-якому разі, його так просто не прибереш. 

— Не обов’язково чіпати когось із родини, — уточнив Рендом. — Навколо безліч шляхетних амберитів з імовірними мотивами. Скажімо, сер Реджинальд...

— Забудь про це, Рендоме! Жодних зачисток не буде. 

— Гаразд. Тоді мої маленькі сірі клітини виснажені. 

— Сподіваюся, не ті, що відповідають за пам’ять. 

— Звісно. 

Зітхнувши, Рендом випростався. Зіп’явся на ноги, переступив через іншого присутнього в кімнаті, а тоді підійшов до вікна. Розсунув портьєри і довгенько вдивлявся у далечінь. 

— Звісно, — повторив він. — Я маю багато чого розповісти...

Відтак Рендом узявся пригадувати вголос.