Пошук книг
 
Всього Автори: 1440
Всього книг: 5633
На головну сторінку Карта сайта
Замовити книги Видавництво Навчальна книга – Богдан

На суму: 0,00 грн


Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!

Партнерські сайти





Instagram 

Он-лайн консультації з інтелектуальної власності для фізичних осіб

Он-лайн консультації з інтелектуальної власності для юридичних осіб

giva_biblioteka_240x350.gif

http://knugoman.org.ua

Книгобачення. Український видавничий портал

Видавництво Книжковий Клуб Каталоги Відео Співпраця Де придбати Контактні дані Електронні книги Foreing Rights
ГоловнаКаталогХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРАФантастика. Фентезі

Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 4 : Рука Оберона : роман

Хроніки Амбера : у 10 кн. Кн. 4 : Рука Оберона : роман

Серія: Горизонти фантастики

ISBN: 978-966-10-4676-3
Кількість сторінок: 240
Обкладинка: Тверда
Формат: 120х200
Вага: 265 г




Ціна: 85,00 грн
Кількість:
Покласти у кошик
     Доставка
Нова пошта — від 25 грн
Укрпошта — від 15 грн
Оплата
При отриманні
Visa, MasterCard
WebMoney
       
       

   «Рука Оберона» — четверта книга циклу романів «Хроніки Амбера» американського письменника-фантаста Роджера Желязни.
   Великий Лабіринт Амбера пошкоджено, темні сили загрожують неминучою загибеллю усьому живому… Дворкін розповідає про створення Амбера та його долю.
   Судний Камінь знову палахкотить, але хто тепер його володар? А в гру повертається той, кого вважали давно мертвим.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Яскравий спалах осяяння, домірний цьому дивному сонцю...

Ось яким він був... Я бачив при світлі дня те, що раніше відкривалося мені лише в оздобі ясного блиску посеред пітьми: Лабіринт, великий Лабіринт Амбера, викарбуваний на овальному скелястому виступі під/над дивовижним небомор’ям. 

...І я знав, завдяки внутрішньому образу, який пов’язував усіх нас, що цього разу він був справж­нім. А це означало, що Лабіринт Амбера був його першою тінню. Це означало...

Це означало, що сам Амбер ніколи не виходив за межі королівства Амбера, Ребми і Тір-на Ноґта. А отже, місцина, в яку ми прибули, за законом першості і конфігурації, була справжнім Амбером. 

Я повернувся до усміхненого Ґанелона. Його борода і скуйовджене волосся вогнисто палали в безжальному світлі.

— Звідки ти дізнався? — запитав у нього я. 

— Корвіне, ти ж знаєш: у мене хист до розгадування таємниць, — відказав побратим. — Я пригадав усе, що ти розповідав мені про функціонування природи Амбера: як його тіні та всі ваші війни відбиваються у світах. Я часто запитував себе, міркуючи про чорну дорогу: чи може щось відкидати тінь у сам Амбер. І мені спало на думку, що така річ мала би бути неймовірно базисною, потужною і таємною. — Він вказав на краєвид, що розгорнувся перед нами. — Як ось ця. 

— Продовжуй, — мовив я.

Вираз Ґанелонового обличчя змінився, і він знизав плечима.

— Отже, має бути шар реальності, глибший за твій Амбер, — пояснив він. — Саме там і було скоєно зло. Ваш звір-покровитель привів нас у місце, яке видається саме таким, а ця пляма на Лабіринті скидається на чиюсь брудну роботу. Ти згоден зі мною? 

Я кивнув.

— Мене радше не так сам висновок вразив, як твоя здогадливість, — відказав я.

— Ти випередив мене, — визнав Рендом, що стояв праворуч від мене, — але саме таке відчуття пройняло мене, м’яко кажучи, аж до кишок. Я вірю, що саме тут і закладений фундамент нашого світу. 

— Іноді чужинець може бачити речі краще, ніж той, хто є їхньою частиною, — зауважив Ґанелон. 

Рендом зиркнув на мене, а тоді знову зосередив увагу на краєвиді.

— Гадаєш, усе ще більше зміниться, — запитав він, — якщо ми спустимося й поглянемо ближче?

— Є тільки один спосіб з’ясувати, — відказав я.

— Тоді гайда ключем, — постановив Рендом. — Я перший.

— Гаразд.

Рендом спрямував коня праворуч, ліворуч, знову праворуч, довгою низкою серпантинів, що зиґзаґами вели нас уздовж кручі. Зберігаючи той самий порядок, що й увесь день, я поїхав за ним — Ґанелон був останнім.

— Здається, наразі все стабільно, — гукнув нам Рендом.

— Поки що, — відказав на те я.

— Внизу між скелями якась розколина.

Я нахилився вперед. Праворуч, на рівні оваль­ної рівнини, зяяло жерло печери. Грот той роз­­ташувався так, що помітити його згори було неможливо. 

— Ми пройдемо доволі близько, — сказав я. 

— ...швидко, обережно і тихо, — додав Рендом, видобуваючи меча. 

Я витягнув з піхов Ґрейсвандір, а Ґанелон на один поворот позаду мене дістав свою зброю. 

До розколини ми потрапили не одразу — спершу повернули ліворуч і тільки тоді пройшли повз неї. Хоч до печери лишалося ще десять чи п’ятнадцять футів, але я почув з неї сморід, природу якого встановити не зміг. Коні або відразу допетрали, що й до чого, або ж були просто песимістами по життю: тварини притисли вуха до голови, роздули ніздрі й тривожно заіржали, не слухаючись віжок. Однак щойно ми повернули й рушили геть від того місця, вони заспокоїлися. Паніка охопила їх тільки в кінці узвозу, коли ми наблизилися до пошкодженого Лабіринту. Коні просто відмовилися підходити ближче.

Рендом зліз із коня. Він дійшов до краю візерунка й завмер, розглядаючи його. А тоді заговорив, не озираючись. 

— З усього, що нам відомо, — мовив він, — шкоди було завдано навмисне. 

— Здається, так, — погодився я.

— Очевидно також, що ми опинилися тут з певною метою. 

— Гадаю, так і є. 

— Тож, трішки напруживши уяву, можна виснувати, що ми опинилися тут, аби дізнатися, як було пошкоджено Лабіринт і що можна зробити, аби відновити його цілісність.

— Можливо. Який твій діагноз?

— Поки що жодного.

Він рушив по периметру Лабіринту праворуч — туди, де візерунок починав втрачати чіткість. Я вклав клинок у піхви і приготувався спішуватися. Ґанелон простягнув руку і схопив мене за плече. 

— Я сам можу зробити це... — почав було я.

— Але, Корвіне, — мовив він, не зважаючи на сказане мною, — здається, ближче до центру Лабіринту є маленька невідповідність. Щось, що не належить цьому місцю...

— Де? 

Він показав, і я простежив за його рукою.

Біля центру лежав якийсь чужинний предмет. Патичок? Камінь? Зіжмаканий аркуш паперу? Сказати точно з такої відстані було неможливо. 

— Бачу, — відповів я. 

Ми злізли з коней і рушили до Рендома, який до того часу вже встиг дійти до правого краю візерунка і тепер розглядав збляклу ділянку. 

— Ґанелон помітив щось ближче до центру, — сказав я. 

Рендом кивнув.

— Я також це помітив, — відказав він. — Просто намагався вирішити, з якого боку краще підійти, щоби було зручніше роздивлятися. Мене не приваблює ідея блукати розбитим Лабіринтом. З іншого боку, мені цікаво, на що я наражатиму себе, якщо спробую пройти зчорнілим краєм. Як гадаєш?

— Якщо блукатимемо тут рештками Лабірин­ту, можемо втратити чимало часу, — мовив я на те, — коли його опір домірний тому, що ми маємо вдома. А ще нас вчили: варто зійти зі шляху, як тебе спіткає смерть. План у мене такий: з Лабіринту доведеться піти, щойно я сягну плями. З іншого боку, торкнувшись чорноти, я можу послати сигнал тривоги нашим ворогам. Тож...

— Тож ніхто з вас цього не робитиме, — втрутився Ґанелон. — Я зроблю. 

А тоді, не чекаючи на відповідь, він стрибнув з розгону на чорну ділянку, пробіг аж до центру, доволі довго чекав, перш ніж підняти якусь дрібну річ, повернувся і рушив назад. За кілька секунд потому він уже стояв перед нами.

— То був ризикований вчинок, — мовив Рендом.

Ґанелон кивнув.

— Але ви двоє досі стояли б і сперечалися, якби я цього не зробив. 

Він підняв руку й простягнув її.

— Ну і що ви про це думаєте?

Ґанелон стискав кинджал, що пронизував прямокутний заплямований шматочок картону. Я забрав знахідку в друга.

— Скидається на Козир, — мовив Рендом.

— Так. 

Витягнувши карту, я розгладив зібгані краї. Чоловік, риси якого постали переді мною, здавався наполовину знайомим — і, звісно, наполовину чужим водночас. Світле, пряме волосся, дрібні, гострі риси, непомітна посмішка, тендітна статура.

Я похитав головою:

— Не знаю такого.

— Дайте-но поглянути, — Рендом забрав у мене карту й насупився. 

— Ні, — мовив він через певний час. — Я також не знаю. Мені майже здається, що я мав би впізнати його, але... Ні. 

Тієї миті коні знову взялися виражати невдоволення, ще й набагато гучніше. Нам треба було лишень трішки повернутися, щоби збагнути причину їхньої тривоги — адже воно вибрало саме ту мить, щоби виповзти з печери.

— Дідько, — сказав Рендом. І я з ним погодився.

Ґанелон прочистив горло, а тоді виставив поперед себе меча. 

— Хто-небудь знає, що це? — спокійно запитав він.

На перший погляд та почвара видалася мені змієподібною: через рухи і довгий товстий хвіст, який радше скидався на продовження довгого в’юнкого тулуба, а не на простий придаток. Вона пересувалася на чотирьох гнучких, наче гумових ногах, які, однак, завершувалися величезними стопами з лиховісними кігтями. Вузька голова із дзьобом похитувалася врізнобіч у ритмі рухів почвари, повертаючись до нас то одним, то іншим блякло-синім оком. Величезні крила, пурпурові і шкуркуваті, тулилися з боків. Істота та не мала ні пір’я, ні волосся, але на плечах, грудях, спині і хвості її шкіру вкривала луска. Від вістря дзьоба і до кінчика хвоста її довжина перевищувала три метри. Рух тварини відлунював тихим дзенькотом, а на її горлянці я зауважив яскравий спалах. 

— Найперше, що спадає мені на думку, — мовив Рендом, — це геральдичний звір, грифон. Ось тільки цей екземпляр лисий і багряний. 

— Точно не наш національний птах, — додав я, витягуючи Ґрейсвандір і затримуючи його вістря на рівні голови істоти.

Почвара викинула червоний, роздвоєний язик. Здійняла на кілька дюймів крила, а тоді опустила їх. Коли її голова хиталася праворуч, хвіст повертав ліворуч, тоді ліворуч і праворуч, праворуч і ліворуч, занурюючи нас своїми рухами у напівгіпнотичний транс. 

Здавалося, її значно більше цікавили коні, аніж ми: почвара прямувала повз нас до місця, де тремтіли і перебирали ногами наші скакуни. Коли я став у монстра на шляху, він заревів. 

Його крила здіймалися й опадали, майоріли, наче пара невеличких вітрил, захоплена поривом вітру. Тепер він звівся на задні лапи і височів над нами. Здавалося, що він у ту мить наче вчетверо побільшав. Відтак створіння заверещало — й у вухах задзеленчав навісний, во­­йов­ничий чи то вигук, чи то виклик. А тоді воно різко опустило крила і злетіло, ненадовго здійнявшись у повітря. 

Коні зірвалися й побігли. Тварюка опинилася поза зоною нашої досяжності. І тільки тоді я збагнув, звідки походило подзенькування і чим же була та яскрава штука на шиї у звіра. Монстр був прив’язаний, і довжелезний ланцюг зникав у печері. Точна його довжина негайно стала для нас чимось більшим, ніж питанням загальної ерудиції. 

Розмахуючи крилами, істота зашипіла, пролетіла над нами і впала. Щоби по-справжньому злетіти, почварі забракло простору для маневру. Повернувшись, я бачив, як Зірка і Вогнедишник відступали до дальнього краю овалу. Кінь Рендома Яґо кинувся в напрямку Лабіринту. 

Почвара знову зіп’ялася на ноги, розвернулася, неначе хотіла напасти на Яґо, знову поглянула на нас і заклякла. Цього разу вона опинилася значно ближче — за три-чотири метри від нас — схилила набік голову, повернувшись правим оком, а тоді розкрила дзьоб і тихо закрумкала.

— А якщо напасти зараз? — запропонував Рендом.

— Ні. Зачекай. Щось не так у її поведінці. 

Доки я говорив, звір нахилив голову й опустив крила. Він тричі вдарив дзьобом по землі та знову поглянув увись. Тоді склав крила за спиною. Хвіст двічі смикнувся, а відтак жваво захитався з боку на бік. Тварина розкрила дзьоб і знову закрумкала.

Та мить спантеличила нас. 

Яґо зайшов у Лабіринт з боку зчорнілої ділянки. Пройшов п’ять чи шість метрів навскоси, а тоді, опинившись на лініях сили, потрапив у пастку біля Запони — наче комаха, впіймана липучкою. Коли іскри охопили його, а грива здійнялася й стала дибки, кінь заіржав від болю.

Тієї ж миті небо над нами потемніло. Але жодні водяні хмари не з’явилися в небесах. Над нами зринуло бездоганно кругле утворення — всередині червоне, жовте біля краю, — що оберталося за годинниковою стрілкою. Пролунав мелодійний передзвін, а за ним — жахливе торохтіння черкітки. 

Яґо борсався далі: спершу він звільнив праву передню ногу, тоді опустив її знову, щоби витягнути ліву, й дико заіржав. Іскри вже сягнули його чубка΄, і кінь струшував їх із шиї і тіла, наче краплинки дощу. Весь його силует охопило м’яке олійне сяйво. 

Ревіння наростало, і маленькі блискавки заграли у серці червоної штуки над нами. Тієї миті мою увагу привернуло деренчання: багряний грифон прослизнув повз нас і став поміж нами й гучною червоною з’явою. Відвернувшись від нас, він скоцюрбився, наче ґарґулья, і взявся спостерігати за видовищем. 

Саме тоді Яґо звільнив обидві ноги і став дибки. Сяйво і водоспад іскор надали його обрисам ефемерності. Можливо, тієї миті він іржав, однак всі звуки поглинуло невпинне ревіння згори.

Із грімкої хмари з виттям спустився вир — яскравий, осяйний, неймовірно швидкий. Він торкнувся коня, що стояв дибки, і на мить обриси тварини стали надзвичайно великими — і так само нечіткими. А тоді кінь зник. Неначе бездоганно збалансована дзиґа, вир на мить застиг на місці, а тоді почав змовкати. 

Вир повільно піднявся над Лабіринтом на висоту людського зросту. А через мить увібрався всередину настільки ж швидко, як і з’явився. 

Виття змовкло, ревіння стихло. Крихітні блискавки зблякли в колі. Вся конструкція вичахла та сповільнилася. Наступної митті вона обернулася на згусток темряви, а ще за секунду — зникла геть. 

Куди б я не глянув, ніде не лишилося і сліду від Яґо.

— Не питай, — мовив я, коли Рендом повернувся до мене. — Я також нічого не знаю. 

Він кивнув, а тоді зосередив увагу на нашому багряному сусідові, який якраз задеренчав ланцюгом. 

— А з цим героєм що? — запитав він, торкнувшись до меча. 

— У мене склалося враження, ніби він намагається захистити нас, — сказав я, ступивши крок уперед. — Прикрий мене. Я хочу дещо спробувати. 

 — Ти впевнений, що можеш рухатися достатньо швидко? — запитав він. — З твоїм боком...

— Не хвилюйся, — сказав я в рази завзятіше, ніж треба було, і пішов далі. 

Він мав рацію щодо мого лівого боку, де досі гоїлася і тупо боліла у відповідь на рухи ножова рана. Але правиця продовжувала стискати Ґрейсвандір, і це був один із тих моментів, коли я щиро вірив у свої інстинкти. У минулому я вже довірявся своїм чуттям, і вони не зраджували мені. Просто іноді такий ризик видається цілком виправданим. 

Рендом рушив прямо і праворуч. Я повернувся боком і повільно випростав ліву руку так, неначе знайомився з чужим псом. Наш геральдичний друг підвівся і також повернувся.

Він знову повернувся мордою до нас, ретельно розглядаючи Ґанелона, що стояв ліворуч від мене. Потім звір поглянув на мою руку. Він опустив голову і знову вдарив дзьобом об землю, тихо, булькотливо крумкаючи, а тоді підвів голову і витягнув шию. Хитнув велетенським хвостом, торкнувся моїх пальців дзьобом, а тоді все повторив. Я обережно поклав руку йому на голову. Помахи хвостом посилилися, голова не рухалася. Я м’яко почухав йому шию — і звір повільно повернув голову, немовби насолоджувався моїми дотиками. Я прибрав руку й ступив крок назад. 

— Гадаю, ми друзі, — тихо мовив я. — Спробуй, Рендоме.

— Ти кепкуєш з мене?

— Ні, я певен, що тобі нічого не загрожує. Спробуй. 

— А що ти робитимеш, якщо помилишся?

— Вибачуся.

— Чудово.

Він ступив уперед і простягнув руку. Тварина лишалася привітною. 

— Гаразд, — мовив Рендом на півхвилини пізніше, гладячи його шию, — і що це нам доводить? 

— Це сторожовий пес.

— І що ж він стереже? 

— Вочевидь, Лабіринт. 

— Якийсь він недобросовісний, — мовив Рендом, відступаючи. — Я би сказав, що він мав би працювати краще. — Брат вказав на зчорнілу ділянку. — Що і зрозуміло, якщо він привітний до всіх, крім тих, хто їсть овес та ірже. 

— А я гадаю, що він дуже навіть вибірковий. Також можливо, що його посадили сюди після того, як було завдано шкоди, щоби захистити Лабіринт від подальших шкідницьких зазіхань. 

— Хто ж його посадив тут? 

— Сам би хотів знати. Вочевидь, цей хтось на нашому боці. 

— Ти можеш продовжити випробування своєї теорії, підпустивши Ґанелона ближче до грифона. 

Ґанелон не ворухнувся.

— Може, у вас є якийсь родинний запах, — зрештою сказав він. — А раптом він прихильний тільки до амберитів? Тож я свій хід пропускаю, дякую. 

— Гаразд, це не так уже й важливо. Дотепер ти висував доволі вдалі ідеї. Як же ти тепер витлумачиш події? 

— З двох фракцій, що претендують на трон, — сказав він, — та, що складалася з Бранда, Фіони та Блейза, як ви казали, краще зналася на природі сил, які впливають на долю Амбера. Бранд же не повідомив тобі подробиці — хіба що ти сам опустив у розповіді певні пов’язані з цим факти — однак мені здається, що пошкодження Лабіринту і є тим засобом, за допомогою якого його союзники отримали доступ до вашого королівства. Хтось один (або й не один) із них скоїв це лихо, відкривши чорну дорогу. Якщо сторожовий пес реагує на родинний запах або інший код, яким володієте ви, то він насправді міг весь час бути тут і нічого не заподіяти злочинцям. 

— Можливо, — зауважив Рендом. — Маєш ідеї, як це могло трапитися?

— Імовірно, — відказав Ґанелон. — Якщо захочете, я дам вам можливість подивитися на це.

— А що для цього потрібно? 

— Ходіть сюди, — він обернувся і рушив до краю Лабіринту. 

Я пішов за ним, Рендом також. Сторожовий грифон крався біля мене. Ґанелон повернувся і простягнув руку.

— Корвіне, чи міг би ти дати мені той кинджал, що я для нас роздобув?

— Тримай, — я витягнув зброю з-за пояса і передав її. 

— Повторюю, що для цього потрібно? — допитувався Рендом. 

— Амберська кров, — відказав Ґанелон. 

— Не певен, що ця ідея мені до вподоби, — відказав Рендом. 

— Тобі потрібно лишень проштрикнути палець, — відказав він, простягаючи лезо, — і нехай краплинка крові впаде на Лабіринт. 

— І що трапиться?

— Спробуй і побачиш.

Рендом зиркнув на мене:

— Що скажеш на таке?

— Вперед. Дізнаймося правду. Я заінтригований.

Він кивнув.

— Гаразд. 

Рендом взяв у Ґанелона лезо і штрикнув вістрям мізинець лівої руки. Тоді він стиснув палець, тримаючи його над Лабіринтом. З’явилася червона намистинка, збільшилася, затремтіла і впала. 

Тієї ж миті над плямою здійнявся ледь помітний дим, а разом з ним — гучний тріск.

— Бодай я скис! — вражено мовив Рендом.

— Ось тобі й на, — мовив Ґанелон. — Так це і робиться.

Виникла крихітна плямка, поступово збільшуючись до розміру півдоларової монети. 

Та крапочка була малесенькою копією величезної плями праворуч від нас. Сторожовий грифон тихо вискнув і відступив, швидко крутячи головою між нами. 

— Розслабся, друже. Спокійно, — я простягнув до нього руку і заспокоїв.

— Але що ж могло спричинити таку вели­ку... — почав було Рендом, а тоді повільно кивнув. 

— І все ж таки, що? — запитав Ґанелон. — Я ні сліду не бачу там, де зникла твоя кров.

— Амберська кров, — мовив Рендом. — Ти сьогодні просто повнишся прозріннями, чи не так? 

— Попроси в Корвіна розповісти тобі про Лоррейн, місцину, де я мешкав так довго, — мовив він. — Місце, де розширювалося чорне коло. Я дуже уважний щодо впливу таких сил, хоч і знаю їх лише з відстані. Ці питання ставали для мене все зрозумілішими завдяки тому, що я вивчав від вас. Так, тепер мене охоплюють прозріння, адже я знаюся на цих каверзах. Запитай Корвіна, що він думає про макітру свого генерала.

— Корвіне, — сказав Рендом, — дай мені проколотий Козир. 

Я витягнув його з кишені і розрівняв. Плями тепер здавалися ще лиховіснішими. Вразила мене й інша річ: не вірилося, що цей Козир виготовив мудрий чарівник Дворкін, колишній митець і наставник Оберонових дітей. До цієї миті мені не спадало на думку, що хтось інший міг би зробити таке. І хоча стиль видавався трохи знайомим, ця робота не належала йому. Де ж іще я бачив такі ретельно вивірені лінії, не спонтанні, як у майстра, а такі, неначе кожен рух ретельно обмірковувався, перш ніж ручка торкнеться паперу? Була тут ще якась хиба: рівень схематизації відрізнявся від наших Козирів, буцімто митець працював зі старими спогадами, просвітками й описами, а не з живою людиною. 

— Козир, Корвіне. Дай, будь ласка, — мовив Рендом. 

Було в його тоні щось таке, що змусило мене завагатися. Закралося відчуття, нібито він зміг обігнати мене у чомусь дуже важливому — а такі відчуття я геть не люблю. 

— Я тут заради тебе гладив ось того бридкого стариганя і навіть порізався для нашої справи, Корвіне. Дай мені його.

Я простягнув карту, і моє збентеження наростало, коли він взяв її до рук і насупився. Чому я раптом почав поводитися як бовдур? Невже ніч у Тір-на Ноґті сповільнює мозкову активність? Чому... 

І тут Рендом почав лаятися. Низка виголошених ним проклять перевершувала все чуте мною за довгу військову кар’єру. 

А тоді:

— Що це? — запитав я. — Не розумію. 

— Амберська кров, — нарешті мовив він. — Хто б це не зробив, він спершу пройшов Лабіринтом, розумієш? Потім вони стояли там, у центрі, й викликали його через Козир. Коли він відповів і було встановлено надійний зв’язок, вони вдарили його. Його кров, як і моя власна, пролилася на Лабіринт, знищуючи частину візерунку.

На кілька глибоких вдихів запала тиша.

— Пахне якимось ритуалом, — зауважив я. 

— Дідько забери ритуали! — вигукнув він. — Дідько їх усіх бери! Хтось із них помре, Корвіне. Я вб’ю його — або її.

— Я досі не..

— Я дурень, — відказав він, — тому що не побачив це одразу. Поглянь! Ближче поглянь!

Він тицьнув мені проколотий Козир. Я вдивлявся в нього — і досі нічого не бачив. 

— А тепер поглянь на мене! — продовжував він. — Глянь на мене!

Я послухався. Тоді знову глянув на карту. І збагнув, до чого він веде.

— Для нього я ніколи не був чимось більшим за шепіт життя у пітьмі. Але вони використали мого сина для цього, — мовив він. — Отже, це зображення Мартіна. 





  
  Вхід для користувачів
Логін/E-mail:
Пароль:

Реєстрація
Забули пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:
Книга дня
знижка 50%
Триста бочок із медами.Пізнавальні оповідки.

  Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com

SiteHeart

Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень


  Новини видавництва
20.09.2017
Топ-20 продажів видавництва «НК-Богдан» на львівському Форумі видавців
19.09.2017
«Українка» польськими очима
06.09.2017
Журналістка Олександра Шутко видала книжкою переклад листів легендарної Роксолани
31.08.2017
Програма видавництва на XXIV Форумі видавців
RSS стрічка новин видавництва Всі новини видавництва
 

 
   
| Видавництво | Книжковий Клуб | Каталоги | Відео | Співпраця | Де придбати | Контактні дані | Електронні книги | Foreing Rights |
   


Видавництво:
46002, м. Тернопіль, просп. Степана Бандери, 34а
Тел./факс (0352) 52-06-07, 52-05-48, 52-19-66, 43-42-62
e-mail: office@bohdan-books.com l Схема проїзду
Відділ гуртового продажу:
46008, м. Тернопіль, вул. Подільська, 44
Тел./факс (0352) 43-42-92, 43-42-82
e-mail: zbut@bohdan-books.com l Схема проїзду
Книга поштою:
46008, м. Тернопіль, А/С 529
Тел. (0352) 51-97-97, (067) 350-18-70
e-mail: mail@bohdan-books.com
     
Copyright © 1997-2017 Матеріали, що містяться на сайті, захищені законами про інтелектуальну власність та авторські права.
Будь-яке використання розміщеної на сайті інформації можливе лише за згоди законних правовласників.
Логін:      
Пароль:

Реєстрація    Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар