Повернення із зірок : роман

   «Повернення з зірок» — науково-фантастичний роман Станіслава Лема.
   Роман оповідає історію астронавта Халя Брега. Він повернувся з космічної експедиції на Фомальгаут, котра через релятивістське уповільнення часу тривала близько 10 років. А на Землі за цей час минуло 127 років.
   Халь виявляє, що поки він подорожував на Землі склалось утопічне, незвичне для астронавта з минулого суспільство, без насильства і воєн.
   Незабаром Халь дізнається, що в основі нової цивілізації лежить процедура бетризації, яка нейтралізує всі агресивні імпульси в мозку людини й підсилює інстинкт самозбереження. Однак у цієї процедури є і побічні ефекти, принаймні з точки зору Халя. Людство не схильне до ризику, зокрема, космічні польоти розглядаються як невиправданий авантюризм. Він та інші космонавти стають для суспільства чужими і навіть небезпечними, оскільки не були бетризовані. Перед головним героєм постає вибір: прийняти цінності нового суспільства чи стати вигнанцем...

   Рецензія на книгу: “Повернення із зірок” Станіслава Лема: Чи можливий світ без страху? (авт. Мар’яна Зеленюк)

   Переклали з польської Ігор Бречак, Анатолій Кисіль і Софія Скирта
   Ілюстрації Ростислава Крамара

   Я не мав із собою ніяких речей, навіть плаща. Мені сказали, що не потрібно. Дозволили взяти тільки чорний светр: мовляв, нехай уже! А сорочку я таки відвоював. Сказав, що відвикатиму поступово. Уже безпосередньо в проході, під черевом корабля, серед найбільшої штовханини, де ми зупинилися, Абс подав мені руку і багатозначно посміхнувся:

   —   Тільки обережно...

   Я пам’ятав про це і не сплющив йому пальців. Був зовсім спокійний. Він хотів сказати ще щось, але я не дав йому вимовити й слова. Відвернувся, ніби нічого не помітив, і піднявся східцями всередину. Стюардеса повела мене поміж рядами м’яких крісел на самий перед. Я не замовляв окремого купе, але не знав, чи її про це попередили. Крісло безшумно розсунулося. Вона поправила спинку, всміхнулася до мене й пішла. Я сів. Подушки бездонно м’які, як і скрізь. Спинки такі високі, що з-за них майже не видно пасажирів. Барвистість жіночого одягу вже не викликала у мене протесту, але чоловіків я все ще, хай безпідставно, підозрював у маскараді та все ще плекав надію побачити нормально одягнутих людей. Марно! Всідалися швидко, ніхто не мав багажу. На­віть портфеля чи пакунка. Жінки теж. їх було наче більше. Переді мною — дві мулатки в пір’ясто на­стовбурчених, наче у папужих, шубках. Видно, па­нувала така пташина мода. Далі — якесь подружжя з дитиною. Після яскравих селенофонів на пероні та в тунелях, після нестерпно крикливої люмінесцентної рослинності на вулицях здавалося, що світло вгнутої стелі ледь жевріло.

   Я поклав руки на коліна, бо вони мені якось ніби заважали. Усі пасажири вже сиділи. Вісім рядів сірих крісел, запах хвої, стихаючі розмови... Я очікував оголошення старту, якихось сигналів, наказу прикрі­питися ременями, але нічого подібного не було. По матовій стелі спереду назад побігли невиразні тіні, неначе силуети вирізаних з паперу птахів. «Що це, в біса, за птахи? — подумав я розгублено. — Це щось означає?» Я мало не дерев’янів од надмірної уваж­ності, викликаної постійним побоюванням зробити щось недоречне.

   І так уже протягом чотирьох днів. З першої ж хви­лини. Я марно силкувався збагнути все те, що діялося навколо; від постійного намагання вловити зміст роз­мов стомлювався так, що інколи мною оволодівало неприємне почуття, подібне до розпачу. Я був пере­конаний, що і мої товариші відчувають те саме, але ми не говорили про це, навіть коли залишалися самі. Тільки кепкували зі своєї сили, з надміру нашої енер­гії. І справді, треба було стежити за собою.

   Спочатку я не міг керувати своїми рухами: коли намагався встати, то підскакував аж до стелі, а взявши в руку якусь річ, майже не відчував її — вона здавалася мені такою легкою, наче паперовою, порожньою. Але я швидко навчився координувати рухи свого тіла. Вітаючись, нікому вже не стискав пальців до болю. Та це було, на жаль, не найголовніше.

   Мій сусід зліва, огрядний, засмаглий чоловік з надто блискучими очима (може, від контактних лінз), раптом зник: боки його м’якого крісла роз­ширилися, піднялися й зійшлися, утворивши кабіну, немов яйцеподібний кокон або розбухлий саркофаг. Ще кілька осіб опинилося в таких самих кабінах. Що вони там робили? Але з такими незвичайними яви­щами я зустрічався тут часто і вже не дивувався з них. Принаймні тоді, коли це мене не стосувалося. Цікаво, що до людей, які, довідавшись, хто ми такі, витріщали на нас очі, я ставився майже байдуже.

   Їх подив мене мало обходив, я сприймав його як цілком природний. Обурення викликали радше наші опікуни — працівники Адапту. Певне, найбільше — доктор Абс, бо ставився до мене як лікар-психіатр до ненормального пацієнта, вдаючи при цьому, зреш­тою, досить уміло, що має справу з цілком нормаль­ною людиною. А коли ж це стало неможливим, він перейшов на дотепи. Я був уже по горло ситий його безпосередністю і добросердям. Якби запитати про нас першого зустрічного, — так мені, принаймні, зда­валося, — то він визнав би мене чи Олафа таким же, як сам. Подив викликало у нього хіба що наше минуле: це воно було незвичайним. Та доктор Абс, як і кожен працівник Адапту, добре знав, що ми й справді інші. Наша відмінність шкодила нам навіть у найпрості­шому — ми не могли з ними як слід порозумітися, об­мінятися думками, та що там! Не могли призвичаїтися відчиняти їхніх дверей, адже дверні ручки, до яких ми звикли колись, вийшли тут з ужитку ще п’ятдесят чи шістдесят років тому.

   Старт відбувся несподівано. Тяжіння не змінилося й на волосинку, в герметичне нутро корабля не про­никали жодні звуки, по стелі повільно пливли тіні — може, лише багаторічний досвід та інстинкт в одну мить підказали мені, що ми вже у просторі, й це була впевненість, а не припущення.

   Але мене цікавило інше. Я спокійно відпочивав напівлежачи, випроставши ноги. Надто вже легко мені вдалося домогтися свого. Навіть Освам не дуже пе­речив моєму намірові. Контраргументи, що я чув від них, були не дуже переконливими — сам спромігся б на ліпші. Вони обидва наполягали лише на одному: кожен з нас має летіти окремо. Не ставили мені за провину і того, що збунтував Олафа (бо якби не я, він напевне б погодився залишитися довше). Тут було над чим задуматись. Я чекав ускладнень, чогось такого, що раптом розладнає мій план, але нічого не сталося, і ось уже лечу. Ця остання подорож мала закінчитися через п’ятнадцять хвилин.

   Стало зрозумілим: моя вигадка, а також моя бо­ротьба за передчасний від’їзд не були для них неспо­діванкою. Реакція такого типу, очевидно, вже значи­лася в їхньому каталозі. Це була звичайна поведінка, властива таким зухам, як я, позначена в їхніх психо­технічних таблицях відповідним порядковим номе­ром. Вони дозволили мені летіти — але чому? Може, з досвіду вже знали, що сам я не дам собі ради? Але як таке могло статись, якщо вся моя самостійна подо­рож полягала в перельоті з одного вокзалу на інший, де мене мав чекати хтось із земного Адапту і де я мав усього-на-всього зустрітися з тією людиною в домов­леному місці?

   Щось трапилося. Почулися збуджені голоси. Я ви­зирнув із крісла. За кілька рядів переді мною якась жінка відштовхнула стюардесу, котра повільно, ав­томатично (ніби від того, зрештою, не такого вже й сильного поштовху) позадкувала поміж кріслами. А та сама жінка репетувала: «Я не дозволю! Хай воно мене не торкається!» Обличчя тієї крикливої паса­жирки я не бачив. Якийсь чоловік тримав її за руку і пропонував щось заспокійливе. Що означала ця сцена? Ніхто з пасажирів не звернув на неї уваги. Мною знову заволоділо почуття неймовірної відчу­женості. Я підвів очі на стюардесу, яка зупинилася біля мене й усміхалася, як і раніше. Це не була по­смішка обов’язкової зовнішньої люб’язності, котрою прикривають роздратування. Вона не вдавала із себе спокійну, а справді була нею.

   —   Може, хочете чогось випити? Прум, екстран, мор, сидр? — почувся мелодійний голос. Я запереч­ливо хитнув головою. Хотів сказати їй щось приємне, але спромігся лише на стереотипне запитання:

   —   Коли прибуваємо?

   —   За шість хвилин. А може б, ви з’їли що-небудь? Не мусите поспішати. Можна залишитися тут і після приземлення.

   —   Дякую, не хочу.

   Вона відійшла. У повітрі, перед самим моїм об­личчям, коло спинки переднього крісла, засвітився, наче виписуваний кінцем запаленої сигарети, напис: СТРАТО. Я нахилився, щоби розгледіти, звідки він узявся, і здригнувся. Спинка крісла подалася вперед разом з моїми плечима, м’яко облягаючи їх. Уже знав, що меблі реагують на кожну зміну положення тіла, але раз у раз забував про це. То було не дуже приємно — ніби хтось стежив за кожним моїм рухом. Я спробував повернутися в попередню позу, але зробив це, мабуть, надто енергійно. Крісло погано мене «зрозуміло» й розсунулося майже як ліжко. Я схопився. Що за біс! Більше витримки! Нарешті всівся. Літери рожевого СТРАТО затремтіли, й на їхньому місці проступили інші: ТЕРМІНАЛЬ. Ніякого струсу, попередження, свисту. Нічого. Почувся далекий звук — наче хтось засурмив, подаючи сигнал, четверо овальних дверей у кінці проходів поміж сидіннями розчинилися, і до­середини корабля увірвався глухий всепоглинаючий шум, схожий на шум моря. Голоси пасажирів, які підводилися зі своїх місць, танули в ньому безслідно. Я все ще сидів, а люди виходили, їхні силуети миго­тіли на тлі зовнішніх вогнів зелено, бузково, пурпу­рово — мовби на костюмованому балу.

   Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я огля­нувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не тор­каючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згор­татися, складатися, наче якісь м’ясисті квіти, — одні швидше, інші трохи повільніше — то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. «Хай воно мене не торкається!» Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, мовив:

   —   До побачення...

   —   До ваших послуг.