Соляріс : роман

   Рецензія на книгу: «Соляріс» Станіслава Лема: Хвилястий океан під нами й моральний закон усередині нас (авт. Ігор Ярославський)

Переклав з польської Дмитро Андрухів
Ілюстрації Ростислава Крамара

ПРИБУТТЯ

   Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я прой­шов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й мета­левим трапом спустився у капсулу. Вона була такою тісною, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав зі стінки капсули, і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Стояв, точніше — висів у повітряному ложі, злившись в одне ціле з мета­левою шкаралупою.

   Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни коло­дязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. за мить воно щезло, і в капсулі стало темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, що затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я вже розрізняв ясно-зелені об­риси табло — єдиного в кабіні.

   —  Ти готовий, Кельвіне? — пролунало в навушни­ках.

   —  Готовий, Моддарде, — відповів я.

   —  Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме, — сказав він. — Щасливої дороги!

   Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але більше нічого вже не відчув.

   —  Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.

   —  Ти вже летиш, Кельвіне. Бувай здоров! — десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.

   Важко було в це повірити, але просто перед моїм лицем відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Намагався відшукати Альфу Водолія, до якої летів «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Та так і не дочекався — зорі зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруді­лому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками так, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки вперед. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетен­ською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину залило руде світло. У скронях лунко гупала кров, моє обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонера; я пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відчинив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, поза межами видимості.

   Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні обо­лонки, повітряні подушки й проникала углиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував ані найменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.

   —  Станція Соляріс! — закричав я. — Станція Соляріс! Станція Соляріс! Зробіть що-небудь. Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.

   І знову я проґавив важливий момент — появу пла­нети. Вона раптом виникла переді мною, — величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визна­чити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав.

   І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.

   Почекавши ще кілька десятків секунд, почав знову викликати Станцію. Але й цього разу не отримав жод­ної відповіді. В навушниках залпами тріщали атмос­ферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, на­скільки мені дали змогу зробити це пневматичні по­душки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору — і щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то у тіні; капсула оберталася довкола вертикаль­ної осі, й величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск мені у вухо заторохтів далекий голос:

   —  Станція Соляріс — Кельвіну, Станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем Станції. Стан­ція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім...

   Між окремими словами лунало уривчасте попис­кування — очевидно, говорив автомат. Це було при­наймні дивно. Звичайно, коли на Станцію прибував хтось новий, та ще й прямо із землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, щу саме це могло б означати, в мене не було, бо велетен­ське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намага­ючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій брудно-ліловими та чорнува­тими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир Станції. Тієї ж миті від верху капсули щось із тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло... В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.

   Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з ря­дами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я по­мітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися; зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж устиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в чітко вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, помчали над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко та плавно загойдалась, як це завжди буває у штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповер­хову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною від­чинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.

   —  Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кі­нець, — почув я мертвий голос контрольного пристрою.

   Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потягнув на себе важелі, які перебували на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.

   І тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, пові­тря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.