Денис Дьомін — український перекладач і редактор, відомий перекладами англомовної фантастики та фентезі українською мовою. Він працює з творами провідних світових авторів жанрової літератури, зокрема перекладав книги Роджера Желязни.
Як ви вперше відкрили для себе роман «Снотворець» і що спонукало перекладати його українською?
Желязни — мій улюблений фантаст, ба й загалом письменник. Варто, напевно, сказати, що в дитинстві, коли я «підсів» на фантастику, мені й пощастило, і ні: не пощастило, бо саме Желязни чомусь мені майже не дарували (мав лише кілька оповідань і «Джека Тіньового», та й то не окремою книжкою, а в товаристві з Андре Нортон і Гайнлайном). А пощастило, бо мене оминули російські переклади, й повноцінне знайомство діждалося дорослого віку, коли я вже знав англійську й мав досить життєвого досвіду, щоб сприймати Желязни як слід. Тоді, зокрема, і «Снотворця» для себе відкрив. Спершу я прочитав коротшу, журнальну версію (повість «Той, що формує»), а власне роман — за кілька років. Й одразу двічі перечитав.
Що спонукало перекладати? Ну, я хотів би, щоб українською вийшли всі знакові твори Желязни, і планомірно роблю в це свій внесок. «Снотворець» — доволі складна, але й дуже цікава перекладацька задача, тож додамо задоволення від процесу й прагнення взяти нову вершину. А взявши, трохи погрітися у промінчиках слави фантаста :)
Чи були у вас попередні спроби перекласти текст або його уривки, і як вони вплинули на роботу над повним романом?
Трохи було. Читаючи-перечитуючи роман, я вже усвідомив, що рано чи пізно спробую й перекласти. Тож наперед створив робочий файлик. Одразу писав туди варіанти назви, чернетки складних пасажів і каламбурів, авторські загадки, лейтмотиви. Коли зрештою взявся перекладати, щось не пройшло перевірки часом, а щось таки стало в пригоді.
Як вам вдалося передати у перекладі холодну, трагічно-романтичну атмосферу та філософський нуар оригіналу?
Чи вдалося, судити не мені, але я дослуха́вся до автора й намагався триматися його задуму. Похмура атмосфера «прошита» в структурі твору, її створюють авторські натяки (із самого початку ми відчуваємо: щось лихе насуває — узяти хоча б оту сцену із самогубством), філософські алюзії, ба й ретрофутуристичні побутові деталі, як-от опис самокерованих автомобілів. Фатальна рудоволоса жінка («Ви часом не відьма?») додає моторошної романтики, а від регулярного снігу та скандинавських ноток так і хочеться одягнутись тепліше й погрітися біля вогню. Тож повернуся до запитання: особливо старатися не довелося. Атмосфера передалася сама.
Чи були сцени снів або підсвідомого, які стали особливо складними для перекладу, і як ви з цим справлялися?
Я — людина переважно текстова, а візуальна частина уяви розвинута в мене гірше. Тому мені загалом найважче даються сцени з абстрактними зоровими враженнями. У «Снотворці» доволі складним був опис «сотворіння світу»: Рендер приєднався до розуму сліпої пацієнтки (де, звісно, було темно) й почав закладати основи — барви та форми, прив’язуючи їх до звуків, тактильних відчуттів і запахів… Спадає на думку й той епізод, що відтворює «Пісню про себе» Волта Вітмена: розмаїття вражень ускладнювала й потреба враховувати цитати з першоджерела.
Як ви передавали психологічну напругу між Чарльзом Рендером і його пацієнтами?
Знову-таки, напруга, як і атмосфера, передавалася сама; її ж бо створив автор — діалогами, натяками, описами обстановки. Мені залишалося просто за ним іти й не збиватися на манівці. Добирати належні слова, уловлювати тон розмов, щоб українською вони звучали в аналогічному ключі.
Чи зустрічалися терміни чи слова, які важко було перекласти, не втративши точності та художньої виразності?
Звісно. Желязни любив каламбури й багатозначність. Візьмімо хоча б назву: The Dream Master. Master англійською — слово багатоманітне. Це й повелитель чогось, і чийсь господар, і просто майстер якоїсь справи… На жаль, усякий переклад пов’язаний з певними втратами: не всяку художню виразність можна віддати «один в один». Тож довелося вибрати основний аспект: майстерності, творення. А втім, варіант «Снотворець» додатково резонує з «божим комплексом» Рендера, тому, хоч назва щось і втратила в перекладі, але, сподіваюся, щось і здобула.
Загалом беручи, найбільше довелося поміркувати над вигаданими фаховими термінами. Такі слова, як автопсихомімезис чи нейропія — відносно прості, бо потребують простої транслітерації. А от назва професії neuroparticipant або shaper змусила трохи подумати. Мій варіант для першого терміна — нейропричетник (бо йдеться про безпосередню причетність терапевта до того, що відбувається в розумі пацієнта). Щодо другого сумнівів було більше; от як його назвати? Снувальник (він-бо снує ілюзії)? Формувальник? Та ні, це ж не державний класифікатор робітничих професій. Образотворець? Надто широко. Зрештою зупинився на формотворці.
Окремо зазначу, що у творах Желязни дуже цікаво (і складно) працювати з грою слів у нібито банальних діалогах. Наприклад, Рендер говорить коханці: You always score with me, honey. Формально — це безневинна відповідь на її попередню репліку (вона скаржиться, що сьогодні він особливо впертий, теж уживаючи слово score), але також і масний натяк (score with, зокрема, означає «з кимось переспати»). У цих позірно простих випадках, буває, доводиться довго сушити голову.
Траплялися й формальні каламбури, а не змістовні. Наприклад, жінка вимагає їхати на лижний курорт St. Moritz. А чоловік на те: too ritzy («надто пафосно»). Рефрен …ritz/ritz… у цих словах — не випадковість, а штришок. Тож я старався (хоча б частково, на рівні алітерації/асонансу) підлаштувати під нього й українську версію: «Санкт-Мо́ріц? Занадто модно».
Або ще один випадок, граматичний: зустрілися пес-мутант, наділений хоч і простеньким, але інтелектом, і звичайний бездомний собака. Автор виразно їх розмежовує: розумний пес у нього — he, він (ви, звісно, пам’ятаєте, що для англійської мови загалом не дуже властиво персоніфікувати тварин). Ну а звичайний собака — стандартно безособовий (it). Це свідоме розмежування: один — уже не тварина, а другий — звичайний звір. Але як бути нам? Українською ж навіть тварини мають родові займенники. Тому довелося йти на компроміс: пес — він, а другий собака — дворняга, вона.
У романі є алюзії на скандинавські міфи, Артуріану, грецькі трагедії. Як ви передавали ці культурні та філософські нюанси українському читачеві?
Завважу, що набагато простіше працювати з алюзіями конкретними (наприклад, вовк Фенрір і лицар Трістан названі прямим текстом), аніж із загальними, абстрактними, що не сформульовані, але є. Візьмімо грецькі трагедії: конкретно їх Желязни навіть не цитує (лише побіжно згадує Софокла, «Царя Едіпа»). Він переважно цитує Шекспіра, опери Ваґнера, античні міфи й легенди. Але ж саме на давньогрецький трагічний канон значною мірою спирається вся ця історія: обдарований чоловік із фатальною вадою кидає виклик долі (хай навіть безнадійність задуму відразу зрозуміла всім: і глядачам/читачам, і хору/оповідачу, та й навіть самому герою). Желязни любив чогось не назвати, лишити за кадром, але мати це на увазі, щоб пильний читач міг помітити. Ланселота Озерного, Лицаря Воза автор ні разу не згадує напряму, проте натякає на нього неодноразово.
Варто розуміти, що Желязни можна читати на різних рівнях, як ото чистимо цибулину — наприклад, цибулю-шалот. Тому алюзійне багатство не означає, що спершу потрібно розширити ерудицію, перечитати всі твори, що надихнули автора, й тільки тоді шанобливо підходити до «Снотворця». Ні, аж ніяк: якщо вам таке читво до вподоби, роман вас потішить сам по собі. Але він має додаткові шари, можна сказати, бонусні. Тож відповідь на запитання: алюзії здебільшого прокоментовані. Ми з паном Михайлом Назаренком, шановним співавтором приміток, доклали зусиль, щоб надати допитливим читачам такі собі дороговкази, які, у разі цікавості, можуть повести далі. Буде бажання — тягніть за ці ниточки, розмотуйте авторське плетиво (на щастя, майже всі першоджерела видані українською). Не буде — просто насолодіться романом, а виноски вам допоможуть не розгубитись.
Як ви працювали над образом Чарльза Рендера та інших ключових героїв? Чи були моменти, де характер персонажа вимагав особливої уваги при перекладі?
Працював, як завжди: сідав за комп’ютер і перекладав. А якщо серйозно — намагався добирати слова так, щоб вони відповідали лексикону зверхнього, трохи знудженого багатого психіатра (у випадку з Рендером) чи його ще багатшої колеги (у випадку з Ейлін). Це справа техніки. А ось особливої уваги потребував, напевно, персонаж уже згаданого модифікованого собаки, Зиґмунда. Йдеться не зовсім про характер, хоча… Коротше, у тексті згадано, що говорити йому важче, аніж аналогічним удосконаленим тваринам (чи не боляче). Тому в Желязни його репліки — з односкладових слів (а рідкісні довші розділені дефісами). Українські слова переважно довші за англійські, тому важливо було не розслабитись і не проґавити цю особливість: доводилося систематично розбивати слова на склади. А от в епізоді, де пес не говорить, а думає, це було зайве.
Він, той епізод, теж потребував неабиякої уваги: свого роду потік свідомості, що допоміг розкрити характер собаки, зрозуміти його мотиви. Ще один цікавий другорядний персонаж — це Пітер, син Чарльза Рендера. Він теж дуже начитаний, зарозумілий і саркастичний; це відбивається в його мові, насамперед у листах до батька. Але настає момент, коли хлопець відчув щирий захват, загорівся ідеєю — і мова під кінець чергового листа міняється: він перестає кепкувати й висловлює серйозне прохання.
Чи доводилося адаптовувати сцени завершення або фінальні епізоди, щоб вони звучали природно українською та зберегли драматичну силу оригіналу?
Якщо під адаптацією ви розумієте доместикацію (Святий Миколай замість Санта-Клауса), вона була б тут переважно недоречна. Тому довелося робити багато приміток. Загалом я вважаю: коли справді можна обійтися без коментаря й викрутитись інакше, робити це варто (текст має сприйматися якнайприродніше). Але у «Снотворці» подібних нагод було мало.
З того, що пам’ятаю: замінив у фінальній сцені Трістрама на Трістана, щоб не применшувати ефекту черговою виноскою про взаємозамінність цих двох імен. Ну і, звісно, були якісь дрібні, суто технічні випадки адаптації — коректніше назвати їх локалізацією (метри замість футів тощо).
Якщо ж ми говоримо про адаптацію як про спрощення, то, звісно, ні, це не той випадок. Варто зазначити, що в завершальних сценах роману герой ніби занурюється в минуле, у лицарсько-оперний антураж, у світ Томаса Мелорі й Ріхарда Ваґнера. Це помітно й у мові: вона місцями стає архаїзованою, стиль підвищується. Тож доводилося шукати українських відповідників: якщо в оригіналі конструкція не повсякденна, то український читач теж достатньо кмітливий, щоб сприйняти її аналог рідною мовою. Сподіваюся, вийшло.
Які теми, психологічні або філософські, через героїв і їхні завершення ви вважаєте найактуальнішими для сучасного читача?
Що ж саме сказати? Говорити тут можна довго… Постараюся виділити найважливіше. Мені здається, що «Снотворець», як дороге вино, з роками стає лише кращим, тому майже всі теми зберігають актуальність. Вісь твору — так звана людська ситуація. Це широке філософське й психологічне поняття; дуже спрощено — унікальне становище людини розумної, яка, зокрема, усвідомлює свою смертність (на відміну від звірів). Дозвольте процитувати інший роман Желязни, «Володар Світла»: «людина — істота багатоманітна… Розум у неї нерідко воює із почуттями, а воля — з бажаннями… Ідеали її суперечать оточенню: якщо піде за ними, то гостро пізна́є втрату старого життя, але як не піде — відчує біль, бо зрадить свою мрію, нову та шляхетну. Будь-який людський учинок — це й перемога, й поразка, й початок, і кінець дороги. Людина завжди оплакує те, чого вже нема; почасти боїться того, що тільки з’являється». Як на мене, чудова характеристика. Недарма ж у Желязни символ Їнь/Ян обертається й робиться з чорно-білого сірим. Протилежності переходять одна в одну.
У «Снотворці» людська ситуація розглядається в контексті повсюдної автоматизації. Жити стало фізично легше, але чи краще загалом, чи здоровіше в психічному плані? Знову цитата: «…з’явилася потреба в численних абсолютно нелюдських засобах контролю… Щодня такі засоби прогризають дорогу в нові й нові сфери: керують нашими автомобілями й літаками, беруть у нас інтерв’ю, діагностують наші хвороби». Актуально звучить, чи не так? ChatGPT, ти згоден?
На відміну від «Термінатора», про повстання розумних машин у романі не йдеться. Радше про «бунт мас, охоплених нудьгою»: людина стала гвинтиком машини, страждає в натовпі від самоти — і не витримує. Бунт проявляється не в луддизмі, а в саморуйнації. Чи то фізичної (як у випадку безіменного чоловіка на магістралі), чи то психічної (як у випадку Рендера).
Водночас людина й надалі прагне безсмертя, хай символічного: увічнюється в надгробках, ревно береже своїх мерців. Але починаються філософські хащі: якщо комусь цікаво там поблукати, можна почитати Фромма (зокрема, «Мистецтво любові») чи Унамуно. Хоча, повторюся, для належного сприйняття роману це не обов’язково.
«Снотворець» також нагадує, що чужа душа — темний ліс. Прислів’я пасує сюди досконало: і буквально, через сліпоту пацієнтки, і фігурально, з огляду на любов Желязни до Данте («…я трапив у похмурий ліс густий» — а потім спуск у пекло). А ще роман підкреслює: хто високо літає, той низько падає. Як ото син Дедала. То що ж, прийняти слова Проповідника, мовляв, усе — марно́та? Тихенько сидіти на грішній землі? Або таки варто прагнути в небо, як Ікар, Фаетон чи Пітер? А хто його зна.
Дам лише іншу цитату — з повісті «Троянда для Еклезіяста» (вважайте за тизер): «…попри те, що один проповідник виніс найпоетичніший вирок усьому життю, людство йшло далі… … марнолюбство — любов до того, з чого він насміхався — спонукало нас досягти Небес».
Звісно, варто розуміти, що навіть у похмурому «Снотворці» не обійшлося без дещо наївних прогнозів. З тим, що людство, мовляв, подолає глобальні проблеми (і голод, і війни), Желязни дав маху. Для українського читача це нині звучить чи не як знущання. Справді, ми досі живемо в недосконалому світі, де «…біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство…» Справді, ми відчуваємо страшну несправедливість. Але ж не все залежить від нас.
«Всесвіт справедливості не винаходив. Це зробила людина. На жаль, людям доводиться жити у всесвіті». Тож раджу звернути увагу на ще один мотив: бігти в минуле непродуктивно, бо його годі змінити, хоч лусни. Острах перед майбутнім рівною мірою непродуктивний; як каже Конрад у «Цьому безсмертному», «поки ми ще живі, є ціле віяло ймовірностей — мовби хвіст павича, що росте із наступної миті». Сам Рендер, звісно, лукавить, коли бадьоро запевняє, ніби «щасливий тут і тепер». Але таки вірить, що «людська воля, підперта здоровою психікою, здатна певною мірою контролювати події». І це цілком резонно й актуально.
Розмовляла Софія Савчук
(067) 350-18-70
Кошик
13.03.2026 
348
Повернутись до списку новин
