Валентин Терлецький — український письменник, поет, журналіст, літературний критик, телеведучий, музикант, актор і режисер. Народився в Запоріжжі. Є лідером рок-гурту «Декаданс», автором пісень і виконавцем. Має у творчому доробку тринадцять виданих книг — серед яких серія історичних романів «Книга Сили», що розкриває таємниці українського козацтва. Перша частина — «Книга Сили. Воля», друга — «Книга Сили. Віра».
1. Чому саме «Віра» стала ключовим поняттям другої книги? Що ви вкладаєте в це слово в українському контексті?
Вільний спосіб життя здавна був єдиною світоглядною концепцією, буттєвим стрижнем і основоположним сенсом існування українського народу. Спираючись на Рід і Звичай, українці самостійно і цілком природно створили власну унікальну парадигму буття — Кон, де ключовими духовними концептами були Воля, Віра і Гідність. Але, географічно перебуваючи у зоні постійної загрози від ласих до українських ресурсів ворогів, українці змушені були збройно захищати усі ці цінності, як і самі життя, побут, майно, культуру, всі свої надбання. Такий надійний захист могло гарантувати лише Військо, яким у силу обставин мусив стати весь український народ. Недарма ж уже в козацькі часи українська держава називалася Військо Запорозьке, і це було продовженням тих предковічних традицій і нагальної необхідності.
А віра у цій світоглядній концепції українців мала першочергове значення, бо давала не лише духовне опертя та обґрунтування самого людського існування, а й об’єднувала українців у націю, що постала на принципах вільного співжиття вільних людей. Віра — це стан упевненості у своїх морально-духовних цінностях, у своєму праві бути вільними від народження і бути господарями на своїй землі, у своїй справі і своєму призначенні на цій землі. З віри постає до-віра до інших людей, побратимів і посестер, які разом виконують спільну місію. З віри проростає надія на щасливе майбутнє — власне, свого роду і всього народу. Віра дає знання, що все ЦЕ — недарма.
2. Хотинська битва стала історичним тлом для книги. Чому саме вона? Що ця перемога значить для нас сьогодні, через 400 років?
Участь Війська Запорозького у фінальному епізоді війни між Османською імперією та Річчю Посполитою — Хотинській битві — стала переломним моментом в європейській історії. Адже турки твердо вирішили підкорити спершу Польщу, а затим і всю Європу. І, реалізуючи ці плани, султан Осман ІІ вирушив у похід з велетенською армією. А уряд і король Речі Посполитої розуміли, що єдиною силою, яка може порятувати країну від цієї навали, є козаки. Тому, попри попередні намагання упокорити козацтво, тепер благали їх про допомогу. І козаки допомогли — стали живим щитом на шляху османів. Зрештою, саме відчайдушні, нестандартні й новаторські дії Війська Запорозького на полі бою під Хотином дозволили зупинити і відкинути турків назад. Вони фактично врятували всю Європу від мусульманського поневолення. Будемо відверті: якби тоді не запорожці — невідомо, якою б тепер була та Європа і чи була б взагалі.
Ситуація повторюється і нині — лише ворог змінився. Знову українські козаки, сучасні воїни, затуляють собою весь демократичний світ від нашестя сил Зла. Знову Україна стала тим рятівним щитом, за яким усі поховалися й чекають. Але така вже наша доля — від цієї місії ніяк не ухилитися, а географію ніяк не змінити. Ну, а військовими подвигами на Хотинському полі, що ще тоді, 400 років тому, прогриміли славою на весь світ, українці мають пишатися повсякчас — це золоті сторінки військової і державотворчої історії України.
3. Ваш головний герой — не отаман і не гетьман, а писар Олексій Попович. Чому саме писар став носієм «Книги Сили»? Що він символізує?
Особа запорозького писаря Олексія Поповича вельми цікава і неординарна, при цьому — реальна, як і всі інші персонажі книги, бо це один з основних принципів усієї серії — всі змальовані герої існували в реальності, тут немає жодної вигаданої людини. Готуючись до написання першої частини серії, я наполегливо шукав, хто ж врешті «потягне» на образ головного хранителя Книги Сили, якого ще й бажано провести кількома частинами серії. І майже містичним чином (як взагалі багато чого трапилося під час роботи над книгою) такий герой знайшовся — я нібито випадково відкрив на потрібній сторінці стару збірку козацьких дум, переказів і легенд. І одразу натрапив на потрібну персону — ось він, ось той, хто треба! Олексій Попович фігурує в одному з найстаріших творів козацького епосу — відповідній думі, а також у кількох старовинних переказах. Якраз на основі цих оповідей про Поповича я побудував конкретні сюжетні ходи, що будуть ключовими протягом усієї серії романів, а ще узяв звідти деякі магічні козацькі ритуали, власне — і саму Книгу Сили, якою, згідно з переказами, володів цей писар. Це вже за моїм задумом Книга переходить до нього від попередніх хранителів, розкривається її попередня історія. Сам образ хранителя — символічний, таким чином забезпечується не лише сюжетний зв’язок усіх частин серії, а й спадковість тих сакральних речей, які закладені в цих творах.
4. У книзі поєднується історичний фактаж, козацька містика, пригодницький сюжет і політична інтрига. Як вам вдається тримати цю рівновагу?
Це вже ми торкаємось питань творчої кухні. У кожного письменника є власні секрети, особливі прийоми, характерні стилі подачі матеріалу і способи побудови фабули, драматургії. За жанром серія «Книги Сили» — це історичні пригодницькі романи з елементами містики. І хоча сюжет в них рухається здебільшого за авторською вигадкою, особливого шарму всім текстам надає той факт, що в книгах немає жодного вигаданого персонажа, історичної події чи явища. Все це було насправді, відбувалося в реальності, наскільки ми готові довіряти тим джерелам, які про цю реальність говорять. Аби витягнути на світло Боже і використати в загальному сюжеті якісь маловідомі, але страшенно цікаві факти, я користувався першоджерелами — обклався ними зусібіч і читав, шукав, виловлював звідти найцікавіше. Це і офіційна документація того часу, і листування, і матеріали допитів, і літописи, і, особливо, щоденники та спогади учасників і очевидців подій. На мою думку, такий підхід має спонукати читача бути більш уважним до прочитаного, аналізувати, співставляти, шукати паралелі в сьогоденні, думати, робити висновки і, зрештою, повертатися до книги згодом. Ну, а хтось навіть називає ці твори «козацьким фентезі» — я не проти і такого визначення, аби, як то кажуть, «заходило».
Я сам, як читач, полюбляю книги, які тримають в напруженні до останнього речення, неймовірним накручуванням інтриги буквально не дозволяють відірватися від читання, наснажують, бентежать, зачіпають найтонші струни всередині, змушують замислюватися над своїм життям і призначенням. І, звісно, розважають, відволікають від похмурих буднів, дають розраду і перепочинок. Здавалося б, важке завдання — так збалансувати оповідь, щоб всього цього було вдосталь, і водночас не перегнути, не переграти, не переситити. Це як винайти авторський рецепт вишуканої, «високої» і одночасно з цим поживної та смачної кухні. І це неймовірна насолода — поєднувати, створювати, експериментувати, шукати і, врешті, знаходити. Оцей-от процес — найголовніший для мене в усьому цьому. Коли я пишу, все інше втрачає значення, тьмяніє, іржавіє. Я ніби з головою поринаю у цей океан, починаю жити в тій добі, про яку пишу, бо мушу відповідати за кожне написане мною слово. Це ніби така-собі машина часу, яка переносить мене туди, де я одразу розчиняюся, стаю своїм. Коли я пишу, я воістину щасливий. І при цьому намагаюся досягти того, аби разом зі мною був щасливий і мій читач. А як саме — то вже секрет).
5. Чим для вас є «Книги Сили» — у сюжетному й символічному сенсі? Це артефакт, знання, код, сила духу?
Козацький кахтир, тобто сакральна книга сили, якою володіють хранителі і за якою полюють різноманітні «сили зла», — це, передусім, концептуальна сюжетна ланка, яка багато в чому тримає докупи всю оповідь, але, звісно, не єдина. Взагалі, ця Книга сили — збірний образ, подібних кахтирів тоді було багато, практично у кожного козацького характерника (бойового мага) був власний діаріуш — щоденник, куди він записував власні спостереження, різні замовляння, молитви, перекази, легенди, ритуали і таке інше. Згодом ці кахтирі стали вважатися священними, але при цьому таємними книгами всього українського народу, де була зібрана вся мудрість від початку світу. Після зруйнування Запорозької Січі за ними жорстоко полювала російська влада, ці книги вилучалися і знищувалися, або вивозилися до Московії.
У символічному плані головна Книга сили серії — це той артефакт, в якому зберігається таємниця козацької сили і непереможності, а відтак — секрет буття всієї козацької нації. Тому на неї і на її хранителя полюють різні впливові «сили зла» — магнати і герцоги, хани і султани, королі і царі, Папи Римські і могутні чорнокнижники. Хоча всі вони не здогадуються, що ця Книга — всього лише інструмент, а щоби користуватися нею, потрібно розуміння самої суті українського лицарського духу, де головними джерелами сили є Воля, Віра, Гідність.
6. Черкащина, Чигиринщина, Холодний Яр — ці місця мають особливу роль у романі. Як ви вибирали географію подій?
Географія подій Книги дуже широка — це не лише майже вся Україна, а й багато країн Європи, Московія, Туреччина, дія одного розділу «Віри» відбувається навіть в Африці (у Магрибі). Що ж до знакових козацьких місць на території нашої країни, то, безумовно, тут ніяк не обійтися без Хортиці і Великого Лугу, Великого Степу, Черкащини, Холодного Яру, Києва. В кожному з цих місць присутній козацький дух і пам’ять, вони є культовими для українського лицарства, там відбувалися доленосні події в житті всього народу і держави.
Дія Книги стрімко переносить читача з одного місця в інше, з однієї країни в іншу, однак всі ці «перельоти» є важливими складовими спільного сюжету. В цьому і полягає його динаміка, це теж художній прийом.
7. Сили, які переслідують козаків — Ватикан, Москва, європейські чорнокнижники — виглядають дуже символічно. Яку ідею ви закладали в цю «всесвітню» погоню за українською таємницею?
Протягом багатьох століть, а може й тисячоліть, українські землі вабили і приманювали різноманітних загарбників, бо тут є все, що треба для щасливого і багатого життя — родючий Степ, Дніпро і Буг, два моря, Хортиця, Великий Луг, велетенські масиви лісів, гори. Одним словом, ласо! Але вибити звідси автохтонів — українців, чи принаймні асимілювати їх, нікому не вдалося. Які б біди, які б нашестя, які б катаклізми не траплялися, українці продовжують тут жити, творити власну унікальну культуру і вперто обороняти її та свою землю зі зброєю в руках. В чому ж тут загадка, у чому полягає їхня таємниця?
Чому вони такі сильні, нездоланні і невмирущі?
Ось цей секрет і намагалися, та прагнуть і зараз розгадати оті всі — їм конче потрібні наші ресурси, наші багатства, наші знання і наш багатющий унікальний спадок, та й наш працьовитий і талановитий народ їм теж потрібен — у якості рабів-виконавців. Але не виходить. Важко. Не дається. Оця незрозуміла для них Сила, що живить і постійно відроджує українську націю, — вона безцінна. І вони намагаються знищити цей дух, якщо вже не можна його вкрасти. А наші козаки не дозволяють. Оте Військо, про яке я казав вище, завжди на перепоні, воно зі століття в століття, з епохи в епоху відроджується, ніби птах Фенікс з попелу. І дає по зубах ворогам.
8. Ви згадували, що це історія не лише про минуле, а й про нас сьогодні. Які головні уроки з «Книги Сили. Віра» мають винести сучасні українці?
Серія «Книга сили» — це, взагалі, семикнижжя. І фінальна, сьома частина, яку я нещодавно почав писати, буде якраз «сучасна», тобто, про сьогодення. Я покажу, що ця українська лицарська традиція ніколи не переривалася, як не припинялася ніколи і вся ця боротьба українців за своє існування, свою землю і свою волю. Все це триває і нині, вороги — ті ж самі, мета у них не змінилася, і наше завдання — теж, просто замість шабель і мушкетів у сучасних козаків є автомати і гранатомети, замість кольчуг вони захищені бронежилетами, а замість коней їздять на танках.
Війна за саме збереження української нації, за право нашого народу вільно, щасливо і багато жити на власній землі продовжується. Чи буде наша перемога? А чому вчить нас історія? Що козацькому роду — нема переводу. Українців не знищили ані тисячі років тому, ані п’ятсот, ані сто років тому, не знищать і зараз. Просто треба тверезо оцінювати ситуацію і знати поіменно усіх своїх ворогів — зовнішніх і внутрішніх.
Потрібно всім народом концентрувати зусилля на найбільш важливих речах для оборони країни. Слід хоча б тимчасово припинити чвари і срачі всередині держави, бо саме ця національна вада неодноразово нищила найбільш світлі замисли і навіть призводила до занепаду нашої держави. Треба сильно вдарити по руках тих, хто краде у власного народу і країни, особливо в такий драматичний час. Потрібно перемогти власні страхи і сумніви.
Треба зрозуміти, нарешті, сенс козацького заповіту: «Воля або смерть!». Про все це вдумливий читач прочитає на сторінках «Книги сили. Віра». А не вдумливому там знайдеться своя розвага, бо пригоди, погоні, бійки, битви, зради, інтриги, змови та інший карколомний гостросюжетний «екшн» ніхто не скасовував).
9. Коли читач дочитує «Віру» до останньої сторінки — з яким відчуттям, на вашу думку, він має залишитися?
По-перше, він має знову повернутися до попередньої книги — «Волі» — і знайти видимі й приховані зв’язки з «Вірою» (або, якщо не читав першої частини, то прочитати її). Багато чого в цій серії настільки нерозривно поєднано, що цілісну картину доведеться збирати як своєрідний пазл, принаймні, в духовних і філософсько-сакральних сенсах. Хоча варто зауважити, що всі книги серії можуть запросто читатися автономно, бо крім загальної ідеї та спільної концепції в них все ж таки зображені абсолютно різні епохи, герої, перипетії, сюжетні повороти тощоПо-друге, читач просто мусить очікувати продовження і рахувати дні до виходу наступної книги).
А якщо серйозно, то ці ж Книги — непрості. Вони недарма так і називаються, вони дійсно сильні, заряджені мною на волю, віру, перемогу. Я хотів би, щоб вони були присутніми в кожній українській родині, були настільними життєвими путівниками і дороговказами. Там багато чого закладено — це не просто історія чи розвага.
Тому я хочу, аби читачі отримували від Книги потрібні знання: пам’ятали минуле, розуміли сьогодення і чітко бачили майбутнє. А ще — пишалися героїчною історією і лицарською славою свого народу. І, головне, вірили в себе, свої сили, свою справу і своє призначення в цьому короткочасному, але такому фантастично цікавому житті.
(067) 350-18-70
Кошик
28.07.2025 
1886
Повернутись до списку новин
