Інтерв’ю з Вікторією Ярош

Вікторія Ярош: «Пірнач» — це своєрідна «книга виживання», щоб діти та підлітки знали, що потрібно робити, якщо, наприклад, заблукав у лісі, чи потрапив у грозу, чи в болотяну трясовину, де брати воду в лісі, як визначити, де північ, як орієнтуватися за зорями, де знайти їжу, як розпалити багаття, відлякати хижих звірів…

Чого у ваших героях більше — вигадки чи правди? Чи траплялося вам «позичати» риси характеру або вчинки в знайомих, створюючи образи Яринки, Максима чи навіть злочинця Лиска та депутата Гарбуза?

У кожного з героїв повісті «Пірнач» є щось від реального прототипу, а є й щось таке, що домалювала моя уява, але це теж цілком могло б бути. Але «позиченого» — більше. Навіть історія з безіменним песиком відбулася насправді.
Образи Яринки та Максима списані зі справжніх підлітків, злочинець Лиско — з нешановного проросійського політика, а депутат Гарбуз — це взагалі окрема історія. Колись я працювала ведучою новин на українському телебаченні і мала виголосити новину, у якій фігурував чиновник пан Гарбуз. Але головна редакторка попередила, що він вимагає вимовляти його прізвище з наголосом на перший склад, тобто ГАрбуз, на французький манер, бо йому дуже не подобається, коли до нього звертаються по-українському — «ГарбУз». А якраз за кілька днів до того на курсах підвищення кваліфікації видатна мовознавиця Ніна Марчук розповіла про те, як ми, телеведучі, маємо реагувати на вимоги власників прізвищ «Козел», «Баран», «Блоха» змінювати українські норми і вимовляти їх як «КОзел», «БАран»… Досі пам’ятаю її фразу — «Не несіть безкультур’я у маси». Що я і зробила. А коли писала повість, народився образ такого собі зрадливого боягуза-манкурта Гарбуза, що соромиться всього українського.

Коли читаєш повість, немов опиняєшся у справжньому селі, де літо пахне пригодами. Чи село Заудайка на Чернігівщині якось пов’язане з вашим особистим життям? Можливо, там справді було горище з запискою про місцезнаходження пірнача?

Мальовниче село Заудайка справді існує, і це те місце, де я провела дитинство. Мапу на горищі закинутої хати ми не шукали, але було багато чого іншого цікавого, про що, можливо, напишу в наступній повісті. До речі, легенда з затонулим біля Заудайки судном, на якому була шабля, яку намагався вивезти з України самодур Петро Перший, — теж не є вигадкою.

У «Пірначі» йдеться про артефакт, який пов’язаний із запорозьким козацтвом, і водночас згадується Голодомор, радянські переслідування, УПА. Як ви вирішували, які історичні події вписати в дитячу повість?

У нашого народу є багато славних сторінок історії та героїв, які росія намагалася стерти, щоб позбавити нас самоповаги та національного стержня, і, на жаль, є багато болючих сторінок, які так само навмисно замовчувалися російським режимом, аби ми не могли робити правильні висновки про їхні наміри та підступність. Якщо ми не знатимемо своєї історії (це стосується і дорослих, і дітей), то знову й знову наступатимемо на ті ж самі граблі. Історичні події, що ви перерахували, якось самі попросилися в повість, а я намагалася лише тонко й делікатно написати про це.

Пірнач : повість

449,00 грн

Переглянути

«Пірнач» — це захоплива пригодницька повість із елементами детективу. Чи були у вас улюблені книжки чи фільми в жанрі пригод і детективів, які вплинули на стиль і сюжет «Пірнача»?

Я багато читала в дитинстві та підлітковому віці, зокрема й детективів, але найбільший вплив на мій стиль написання справила моя шкільна вчителька української мови. Ми так любили, коли деякі уроки вона проводила, читаючи захопливі історії про пошуки скарбів, у які органічно вплітала правила та класні завдання. І наприкінці щось було на кшталт: «Діти вийняли записку зі старовинної пляшки, розрівняли її і прочитали:… “Домашнє завдання”». Це було так цікаво! Урок пролітав, як мить, і завжди було прикро, що він закінчувався на найцікавішому місці.

Ваші герої сміливо беруться за розгадування загадки, але й потрапляють у справжню небезпеку. Як ви відчуваєте межу між «цікаво страшно» і «надто страшно» для дитини?

Я вважаю, що кожен описаний страх має бути виправданий. У цьому світі діти, на жаль, можуть зустрічатися з багатьма реальними небезпеками. Часом дуже небезпечними. Тому я задумала написати своєрідну книгу виживання, щоб діти та підлітки знали, що потрібно робити, якщо, наприклад, заблукав у лісі, чи потрапив у грозу, чи в болотяну трясовину, де брати воду в лісі, як визначити, де північ, як орієнтуватися за зорями, де знайти їжу, як розпалити багаття, відлякати хижих звірів… Я прагнула описати те, що може знадобитися в певних екстремальних ситуаціях та уберегти від можливої трагедії. Досі пам’ятаю, як до написання повісті мене підштовхнула новина про те, що на полонині під час грози блискавка вбила кількох чабанів. І це сталося лише через те, що вони не вимкнули свої мобільні телефони. Дай Боже, щоб нікому не знадобилися поради, описані в «Пірначі», але якщо це кому допоможе в реальній ситуації, то книжка написана недаремно.

Ви самостійно проілюстрували свою книжку. Обличчя героїв на ілюстраціях дуже виразні й живі. Чи малювали ви з когось конкретного? Можливо, персонажі мають реальні прообрази?

Коли я писала повість, я не просто уявляла, а бачила перед собою кожного героя, навіть чотирилапого. Деяких мені треба було просто перемалювати, як, наприклад, Яринку чи Лиска, а декого мені потрібно було певний час пошукати в просторах інтернету, щоб потім змалювати. Приміром, песика Тимка. Я вводила у пошук «невеличкий кудлатий песик з висолопленим язичком», і інтернет видавав мені безліч песиків, але жодного, схожого на «мого» Тимка, не було. Аж поки, нарешті, на другий день я не побачила його — маленького чотирилапого героя моєї повісті «Пірнач».

Розмовляла Альона Рудько