Олександра Черепан — українська письменниця, японістка за фахом. Її дебютний фентезі-роман «Жнець без коси» відкрив першу частину трилогії, а друга книга — «Загроза без обличчя» — продовжує історію Рувей і Ксандера у ще більш темному й небезпечному світі. Сьогодні ми поговоримо про особливості обох частин, розвиток героїв і всесвіт, який створила авторка.
«Загроза без обличчя» продовжує історію Рувей і Ксандера. Що для вас було найскладнішим у перенесенні героїв із першої книги у темніший і небезпечніший світ другої?
Найскладніше було вирішити, що мені це все ж треба робити. «Женцю» передувала моя затяжна творча криза, і десь із тих пір мені властиво думати про кожен свій текст як про останній. Отож, коли зібралася з духом знову почати писати, «Женця» для себе окреслила радше як лебедину пісню, аж ніяк не трилогію. Хай як багато для мене значили ці персонажі, я не могла нічого обіцяти навіть собі. І, звісно, дуже зраділа, коли діло пішло — я опинилася вдома. Але як колись сказала моя мама, все добре, що закінчується, тож план передбачав десь там і зупинитися — заради загального блага.
Одного мій план не врахував — без цієї історії мені стало дуже сумно. Отак я ходила й сумувала тижнів зо два, поки не зрозуміла, що сама себе загнала у якісь дивні рамки. Отож, далі! Але що далі? Діапазон задумок варіювався від не пов’язаного з попередніми подіями розслідування років за п’ять до Рувей-антагоністки. Все-таки артефакт, що опинився в її руках, то не жарти. Той іще мастак навіювати хибні міркування. Але гадаю, з такою історією мені було б теж сумно, а перестрибування через великі проміжки часу я не люблю, тож якось спросоння написала кілька реплік про суп із тарганів, і пішло як по маслу.
Як змінилася психологія Рувей у другій книзі, коли темрява і небезпека стають ще більш постійними супутниками її життя?
Можу послатися на клубне обговорення — Рувей доволі сформована особистість, і не те щоб їй треба було мінятися. Але особистість вона травмована, їй складно довіряти іншим, складно вірити, що її можуть любити. І все ж вона робить успіхи й навіть потроху починає любити себе сама. Темрява приносить їй нові страхи, а насамперед втрату контролю. Втрачати вона боялася завжди, а тепер має поступово усвідомлювати, як багато в неї можуть забрати. І неодмінно спробують це зробити (дивлюсь у бік третьої книги).
У першій книзі японсько-український сетинг і культурні елементи були дуже важливі. Чи з’явилися у другій частині нові культури, місця або традиції, що впливають на сюжет?
Нових культур бути не могло, все ж герої живуть на ізольованому острові, вплив материка на який відбувся століття зо два тому. Що встигло повпливати, те і їхнє, а так вони навіть не певні, чи існує десь та велика земля. Але нові локації справді розблокувалися! Перша — сексистське селище, де пропадали люди. Не скажу, що надихалася чимось конкретним. Просто спробувала викрутити на максимум загальну несправедливість. Ми й так живемо у світі, де що б не відбувалося, зрештою завжди винна жінка. У цьому селищі жінки — порожнє місце, і навіть так в усьому обвинуватити й відправити на багаття примудряються їх.
З менш прикрого згадується давній обряд ініціації у тій місцині — протриматися ніч у лісі. Певна, колись наслухалася про таке від моєї улюбленої викладачки.
Під кінець Рувей опиняється на крижаному острові, про існування якого ми раніше тільки чули. Шахти, рабовласництво, дивні ритуали… не надто привітна місцина.
У другій книзі ми зустрічаємо нових ворогів і загадкові події. Як вам вдавалося балансувати між екшном, містикою та психологічною напругою?
На той час я мала кілька бета-читачок, яким радісно йшла написувати, закінчивши розділ. Але що це, я посмикаю людей, а в розділі ми тільки плачемо чи кудись біжимо? Ну ні, з нього треба отримати повний спектр емоцій, бажано ще й покусати лікті наприкінці, бо що ж там буде далі. Може, така схема й допомогла.
Чи є сцени, де ви навмисно ускладнили завдання для героїв, щоб перевірити їхні стосунки та командну динаміку?
Якщо вони самі собі не ускладнювали завдання достатньо, то звісно, я робила це на кожному кроці. Стабільно як команда діють лише Рувей і Ксандер, інші персонажі подекуди до них доєднуються, а чи стає від того краще… Так основну сюжетну загадку вони розгадували разом із вчителями Рувей, які до того ж єдина її сім’я. Але сім’я доволі дисфункціональна, тож починається: то Ксандера вже вбивають, то ще ні, то за собачу честь битися пора ну й таке інше, таке інше. Але ж урешті все розгадали! Молодці. Так і не з’ясували, коли в Рувей день народження, але то вже дрібниці.
Гучні заяви про команду робив Хігата, удвох он цілу армію розкидають! Це вже про те, що рідко ті гучні заяви дійсності відповідають. Краще не починати покладатися в усьому на сутність незрозумілого походження, навіть якщо вона розказує ну дуже смішні анекдоти.
У «Загрозі без обличчя» з’являється ще більше магічних істот і чарівних елементів. Як вам вдавалося інтегрувати їх у сюжет, не порушуючи логіку світу?
А це доволі цікаво, бо на цій частині я відчула себе першовідкривачкою. Світ опинився на рівні, де добудовував себе сам, а мені лишалося тільки простежити за найцікавішим і занотувати. З логікою проблем не виникало, бо я завжди спираюся на вже написане. Якщо не розумію, до чого все йде, можу сісти креслити схемку з тим, що вже маємо, і десь у процесі воно неодмінно саме вигулькує. Для мене важлива послідовність написання, і, відповідно, потім майже не буває такого, що я вирізаю епізоди — з великою імовірністю на них уже будується щось інше. Або набудується потім. Так локація, яку я змалювала у другій книзі, бо прикольно, зрештою зіграла вирішальну роль у розв’язці всієї трилогії.
Рувей і Ксандер у другій книзі ще більше зближуються. Чи з’явилися нові виклики для їхніх стосунків, і як вони впливають на розвиток романтичної лінії?
Я ніколи не хотіла будувати головну драму навколо стосунків. А ще я не хотіла, щоб їхній шлях мав такий вигляд: поцілувалися — кінець, чи почали жити разом — кінець, чи одружилися — кінець, чи дитину народили — ну тепер точно кінець… Не кажу, що таке є в сюжеті, але ж примарне «бути разом» аж ніяк не може виступати кінцевою ціллю — це все шлях, а всякий шлях тернистий, навіть якщо ви певні, що одне одного любите, готові пробачати й маєте схожі моральні орієнтири. Певно, мені було таки непросто окреслити виклики, з якими вони можуть і мають стикнутися, але без них би не обійшлося.
З принципово нового, мені здається, тут поради інших персонажів про знову ж таки дітей, яких пора народжувати, чи весілля, які саме час відгуляти, чи, заради різноманіття, чому б вам не розійтись, як у морі кораблі? Заразом когось убивши, так, між іншим. У попередній частині Рувей і Ксандер були занадто зайняті вирішуванням того, чого хочуть вони самі, щоб чути ще й чиїсь дуже цінні коментарі.
Що для вас особисто було найзахопливішим або найнеочікуванішим у процесі написання другої книги, і що читачам варто очікувати без спойлерів?
Чекайте набагато більше чарівного, більше моїх улюблених діалогів про виховування собак і будьте готові, що персонажі з попередньої частини ще вас здивують. Мене он здивували. Не секрет, я мала сподівання, що з цього може вийти дилогія… А потім мій улюблений балакучий меч викинув таке, що довелося писати ще одну книгу. На самому початку другої я подумала, що теоретично таке могло б статися, але як? Не мала жодного уявлення. Тож так, побачити, як до подібного все ж дійшло, було справді захопливо. До речі, якщо в цій частині ви ще не зрозумієте, що меч і лисиця — ідеальна пара, то в наступній уже точно!
Розмовляла Софія Савчук
(067) 350-18-70
Кошик
27.01.2026 
252
Повернутись до списку новин
