Літературні спогади — жанр герметичний.
Потенційних читачів у нього, можливо, ще менше, ніж у поезії.
Бо — скільки тих, хто мав стосунок до літпроцесу, аби цікавитися мемуарами про його перебіг?
Здається, Тарас Федюк — чи не найсильніший поет першої чверти ХХІ століття — це усвідомлює, а тому пускається на хитрість: можете й не читати мої «Спогади» (Тернопіль: Богдан, 2024), мовляв, не ображуся.
І водночас не подає формально обов’язкового для такого жанру іменного покажчика наприкінці.
Відтак, усі причетні до трансформацій українського письменства від кінця брежневського «застою» до нині мусять уважно перечитувати сторінка за сторінкою 500-сторінковий том. І вони будуть винагородженні, навіть якщо їх там не згадано.
Винагородженні блискучою історією повсякдення. Досі настільки яскравої, емоційної й водночас аналітичної картини з теми «поети і режим» (про останні совєтські та подальші роки) не було.
У вартій увазі рецензії на цю книжку В’ячеслав Левицький значить: «Неможливо не підкреслити: у «Спогадах» удосталь свободи, авантюрности, іронії, люти й щирости. Достеменний рок! Точніше, жорстка й водночас зворушлива балада про покоління. Погоджуватися з кожним рядком і акордом у ній не обов’язково, але прослухати дуже важливо» (Український тиждень // 15.11.2024).
Борис Нечерда — стрижнева постать Федюкових спогадів. Як і ще двоє його друзів-поетів, Римарук і Герасим’юк. Звісно, там іще чимало імен із сучасного іконостасу: Андрухович, Забужко, Малкович — багато.
Та про поезію колег не дізнаємося майже нічого. Лише ієрархія: непоганий поет, добрий поет, великий, геніальний. Ще є позначки нижче ватерлінії: «Краще б взагалі не писав», або таке: «Чоловік який думав, що він пише вірші».
Чи от про найбільший поетичний фестиваль «Золотий гомін»: «Поетів там було стільки, скільки добрих поетів у природі не буває». Ну і ще окрема шкала для поеток, де чи не вищою позначкою є — «талановита красуня».
Хоч Федюк, закінчуючи Одеський університет, і писав диплом на кафедрі теорії літератури, це не його тарілка: у «Спогадах» ви не знайдете літературознавчих оцінок, лише побутові коментарі.
Але якість тих коментарів така, що без них годі зрозуміти якість власне поезії. До всього, Федюкові оцінки щонайменше двошарові: тоді й нині. Аж до зізнання в Орвелловому «думкозлочині»: «Тепер я так не думаю, і хочу вибачитися за те, що так думав».
Отже — історія літературного повсякдення: «Мене цікавить те, що зветься життям. Таким, яке воно було… А було тоді так, що без горілки не було нічого». Лишимо осторонь індивідуальні спонуки, наприклад, інтровертність, що вимагає допінгу задля комфорту в компанії (а оскільки «любив тоді це діло — ходити за компанію», то й платівка буття повсякчас зісковзувала на алкогольну доріжку).
Федюк давно розпрощався з тим трибом життя й тепер тверезо усвідомлює усі руйнівні наслідки нібито оптимального виходу зі стану самотности. Та водночас здає собі справу, що були в тому безперервному «водінню кози» і концептуально позитивні прояви: «Активне вживання горілки і в ті, та й всі часи ізолювало тебе від влади та всіляких непристойних пропозицій з її боку. Як любила принагідно казати моя дружина Неля: «Не пив би — досі вже був би губернатором».
Алкоголь як антидот, аби не скурвитися.
У книжці чимало кумедних ситуацій, відтворених у фірмовій Федюковій іронії. Ось, приміром, лаштування поетом дорожньої сумки у закордонне відрядження: «Шість пляшок горілки на шість днів перебування за океаном».
І майже шокове здивування, коли хазяйка дому, де українських прибульців поселили, наливає усім по келишку-наперстку, а решту дві виставлені гостями пляшки ховає до буфету: «Їхня культура пиття виглядала настільки для мене незрозумілою, що я тільки знизував плечима: ну й навіщо пити, якщо пити так, як вони?».
Василь Піддубняк у рецензії на «Спогади» пише: «Тарас Федюк чи не уперше в українській літературі так докладно і так напрямець порушив проблему взаємовідносин «творець-алкоголь» (Українська літературна газета // 05.02.2025).
Не певен щодо Федюкової першости — є ж автобіографічні оповідання Винничука, ранні повісті Жадана та й два перші романи Андруховича. Не кажучи вже про «Лицарів пера і чарки» Миколи Петренка (Л.: Сполом, 2000).
А 2013-го видавництво «Клуб сімейного дозвілля» навіть зладило колективну збірку «Жити — пити». Але, згоден, у цьому ряду Федюк посідає чільне місце.
«Спогади» — класичний мемуар, де все крутиться навколо Я: «Учасник. Співучасник. Свідок. Все, що згадалося, відбувалось навколо мене. Разом зі мною. А часто без мене було б неможливе».
Авжеж, починається з родоводу, де є і цигани, і писар Війська Запорозького. Зупинка — на «літературній хворобі десятикласника з райцентру» і вже докладніше про студента-першокурсника, якому «не вистачало нахабства й вистачало здорового глузду».
Тобто, не сам, а мама порадила надіслати вірші Михайлові Стельмаху, з яким була знайома раніше. Тодішній класик несподівано прилаштував два віршики початківця з приязною передмовою у всесоюзній «Правді» — і те стало «своєрідною індульгенцією на багато років наперед». Хто пам’ятає ті часи, оцінить і Стельмахів жест, і значення тої публікації для юнака.
Далі — перша книжка-метелик (1975): «Я був задоволений, як собака з двома хвостами». А тут «Борис Нечерда сказав мені, що там — серед мотлоху — є лише два вірші.
Побачивши, як я образився, додав: «У моїй першій книжці був один». Теперішній коментар: «Ну, поетові образитися, як дурному з гори скотитись».
Набагато пізніше, майже через ціле життя, Федюк уклав том свого вибраного (Цеглина. — Тернопіль: Богдан, 2019), куди умістив з тої першої збірки лише один вірш.
Чим Федюк здобуває читацьку довіру — це нещадною самокритикою своїх ранніх творів, як-от: «Поема була настільки кон’юнктурна (мене частково виправдовує лише те, що такого слова не знав і багато чого з написаного щиро поділяв), що аж тепер соромно». Соромно, хоч і не друкував її ніколи.
До речі, про оте «щиро поділяв». Загальна тодішня практика видання поезії — наявність на початку кількох віршів-славнів партії, вождю, «совєтському способу життя».
Так звані «паровозики», які витягували-уможливлювали саму книжку. Але то було, як угода з дияволом, пропозиція, від якої годі відмовитися. Тоді Тарас не відмовлявся, але тепер шкодує: «Паровози» небезпечні для репутації письменника, бо можуть їхати самі. Без вагонів».
Раніше, аналізуючи поезію Федюка, я писав про його інтуїтивну «політологічність» — здатність адекватно оцінювати біжучу політику з позиції ніби пересічного сільського дядька, про якого кажуть «собі на умі». У «Спогадах» цього чимало, і то — цілком концептуально.
Наприклад: «Совєтська імперія знала, що ідеологія (культура, освіта, пропаганда) вимагає витрат і не завжди повинна бути прибутковою. Тому й простояла імперія стільки… Хоча, за всіма законами економіки, не повинна була».
Відтак «вислідом відсутности гуманітарної політики стало те, що Україна як цілісна унітарна держава ніяк не може постати… Вислідом відсутности послідовної та жорсткої гуманітарної політики став розкол держави на переважно російськомовні й переважно українськомовні регіони. Вислідом відсутности цієї політики стала, зрештою, війна».
А ще таке: «Недурно майже всі українські провідники були гуманітаріями: Шевченко, Петлюра, Винниченко, Грушевський… Україна — філологічна нація, і гуманітарна сфера мала би бути чільною в державній політиці… Вважав тоді і вважаю тепер, що весь бізнес у незалежній Україні винен українським поетам за здобуту незалежність і можливість той бізнес мати». Філософія правильна, підписуюся.
Проте є неув’язка: Федюк вважає, що депутати «першого призову» даремно пішли в політику, бо тим самим перестали бути письменниками — і формальна логіка запитує: незалежність «робили» вже «не письменники»?
Державне будівництво — це окрема дисципліна у системі вищої освіти будь-де. Ігнорувати цей курс — це шахова перспектива мату в дебюті. Це якраз про центральний епізод Федюкових спогадів — створення Асоціації українських письменників на противагу ще сталінській концепції Спілки письменників.
Почалося зі з’їзду СПУ (жовтень 1996-го), де на вечірньому першого дня засіданні «Андрухович, Цибулько та Рябчук кинули свої письменницькі квитки на знак протесту проти того, що їм не дали слова».
Відсутній на тому засіданні Римарук вночі дав телеграму маніпулятивно обраному на третій термін Мушкетику про свій вихід; Федюк одніс свою заяву у президію з’їзду наступного ранку.
А вдень, у редакції журналу «Сучасність», яку редагував Римарук (а пізніше Федюк) і народилася думка про альтернативне літоб’єднання. До оргкомітету у ближчі дні долучилися Нечерда, Пашковський, Медвідь, Моренець, Неборак, Василь Герасим’юк, Соломія Павличко, Брюховецький.
З’їзд АУП відбувся березнем 1997-го. 120 письменників-фрондерів обрали до координаційної ради не аби кого: окрім керівництва (президент Покальчук та віце-президенти Андрухович, Моренець, Федюк, Римарук) — Забужко, Кичинський, Стріха, Мідянка, Таран, Лучук, Портяк, Жадан, Лазарук, Скуратівський, Гірник, Стус та ін. Звісно, це не лишилося поза увагою преси — 200 публікацій упродовж року; показник на тоді мало не захмарний.
І де те все сьогодні? Федюк, який устиг відбути дві каденції президента АУП, аналізує причини фіаско.
«Відмова від повнокровного нового видавництва АУП була стратегічною помилкою», — проти був Римарук, який тоді покладав надії на львівське видавництво «Кальварія», яке, зрештою, виявилося ненадійним.
Друга стратегічна помилка — відмова з’їзду включити до статуту пункту про вихід членів АУП з офіціозної Спілки (тут Римарук солідаризувався з Федюком, але їхніх голосів не вистачило).
Після з’їду зі Спілки вийшли, окрім згаданих вище, лише Моренець, Гірник, Нечерда, Шило і Покальчук. І це показово: новонавернені «аупівці» воліли не складати яйця в один кошик.
Саме це згодом перекрило бажану держаідтримку. Якось звернулися до голови бюджетного комітету Верховної Ради Порошенка про фінансування АУП.
Той був не проти, але пішов по консультацію до Яворівського: «Та ж там, в Асоціації, майже всі є водночас і членами Спілки, тож хочуть мати фінансування і там, і там». Після тієї розмови Петро Порошенко став проти. Ну, що казати? Нема чого казати». Справді? Хіба не цілковито праві Яворівський із Порошенком?
На відміну від Федюка, вважаю головною стратегічною помилкою АУП саме відмову від матеріальних претензій до Спілки — принаймні поділу майна, а відтак і здобуття плацдарму для знищення структури, яку вважали тоталітарним рудиментом.
І у Федюка була ідея «продати… поділити між спілчанами. Хтось зможе гідно пережити старість, хтось скооперується і створить видавництво, журнал, газету. Ідея була досить утопічна, але, як мені здається дотепер, справедлива».
Про справедливість не буду — поняття, м’яко кажучи, контраверсійне. Але чому утопічна? Ну, так — із понад ста первісних членів АУП лише дев’ятеро вийшли зі Спілки. Конформізм (якщо не сказати колаборація) літератів — непозбувна тема-проблема-жанр.
Наприкінці «Спогадів» автор значить: «Чи всіх згадав? Не всіх. Чи все написав, що знаю і згадав? Не все. Нескінченність прози просто виписує «цетлика» до божевільні. Навіть Всесвіт скінченний. А проза — ні».
Підозрюю, Федюк піддасться цій нескінченній спокусі. Переконує в тому і крайній абзац: «Я вже видав своє вибране «Цеглина». Я ще видам останню оригінальну книгу віршів. Я взагалі ще: ще».
Після вибраного вийшло уже дві нові збірки і, судячи з його фейсбуку, невдовзі матимемо третю. А відтак і «Цеглину 2.0»?
Автор: Костянтин РОДИК
Джерело: Україна Молода
(067) 350-18-70
Кошик
04.07.2025 
201
Повернутись до списку новин
