Розмова з Франком Шетцінґом

Франк Шетцінґ ― німецький письменник, автор науково-фантастичних романів та трилерів. Його екологічний трилер «Рій», опублікований 2004 року, перекладено 27 мовами, продано понад 4,5 млн примірників. Українською книга побачила світ 2026 року.
Порозмовляли з Франком Шетцінґом спеціально для українських читачів.

«Рій» вражає своєю науковою деталізацією. Де для вас як письменника проходила межа між реальними океанографічними даними та художньою вигадкою під час написання книги?

У сірій зоні між знанням і незнанням. Головне ― не бовкнути дурниці. Застосовувати те, що впевнено знаєш. А неможливого, скажімо, твердження, що Сонце раптом стало обертатись навколо Землі, слід уникати. А в проміжку простягається дивовижний край гіпотез, несподіваних відкриттів і див, які не вважають за можливі.

Написання такого деталізованого роману вимагало величезного обсягу знань з біології, океанографії та геології. Як організовували свій робочий процес? Чи були консультації з науковцями, які кардинально змінили початковий задум книги?

Я справді мав привілей працювати з відомими вченими, починаючи від глибоководних геологів і закінчуючи дослідниками щетинконогих хробаків. Тому мій роман стоїть на міцній основі. Зрештою, вже багато знав про океани, історію Землі, палеонтологію, крім того, мав досвід аквалангіста. Останнє, чого прагнув, ― дратувати фахівців дурними запитаннями. Для мене було важливим думати разом із ними про те, чого не повідомляють професійні книжки та документи. Цей процес став для всіх величезною втіхою. Фахівці збагатили мене знанням фактів, а я розширив простір їхнього мислення. То був справжній симбіоз. Там, де не могли спростувати моїх ідей, вони із запалом бралися доводити їх. Учені ще не мали так багато нагод міркувати, скільки душі заманеться, про те, що може статися. А я за кілька місяців дізнався більше, ніж за дванадцять років у школі. У цьому процесі ми стали ще й друзями.

Природа у «Рої» виступає не просто як пасивне середовище, а як глобальний суб’єкт, що дає відсіч. Чи вважаєте ви «Рій» попередженням людському засліпленню власною величчю?

Радше супроти нашої зарозумілості. Моя книжка отримала тоді характеристику екологічного трилера. Але я не хотів лишатися поряд із багатьма авторами, які писали на такі теми. У книжці, безперечно, йдеться і про забруднення довкілля, і про наш руйнівний вплив на екологію. Але не йдеться про лиховісну помсту природи. Мене зачарувало уявлення про розумну расу, яка паралельно з нами розвинулась в океанських глибинах, а тепер надумала зіпхнути нас із трону. Як на нас вплинуло б усвідомлення, що ми вже не вінець творіння? На наші релігійні уявлення, на нашу картину світу, самоусвідомлення? Їрр у романі ― аж ніяк не спаситель, не речник змученої природи або кращого людства. Вони нещадні, як і ми, хоч і докорінно відрізняються від нас. Як контактувати з расою, яка лише на підставі своєї біології представляє принципово інші цінності, бо, на відміну від нас, не має очей, вуст, вух і мови? Це питання теж цікавило мене.

Рій : роман

1 199,00 грн

Переглянути

Коли людство стикається з абсолютно іншим, нелюдським розумом, виникає запитання: чи маємо ми право знищувати його заради власного виживання, якщо самі спровокували цей конфлікт? Як би ви відповіли на цю дилему?

Ніхто не має права знищувати кого-небудь. Якщо все-таки між «Ти або Я» вже немає простору для взаємодії і йдеться про саме виживання, тоді треба мати дуже великий альтруїзм, щоб сказати: гаразд, ти повинен жити, а ми вимремо. Тоді постає питання не про право і не про те, хто почав, а про необхідність, ― але все-таки: чи справді тут є необхідність? Наукова фантастика виробила з цього приводу гіпотезу темного лісу: всесвіт кишить цивілізаціями. І для кожної слушне твердження: поводься якомога тихіше, бо будь-яка інша цивілізація захоче тебе знищити, і то просто зі страху, що ти першою можеш її знищити. Це все ― ліс, цивілізації ― озброєні мисливці, жоден з яких не знає намірів інших. Пам’ятаючи про це, кожен розумний намагається бути тихішим за воду. Якщо хтось шукає контакту, це вже підозріло. Життєвий простір та ресурси обмежені, тож чого він хоче? Застрель його, перш ніж він застрелить тебе. Необхідність? Насправді ні. А відчувають як необхідність.
Певну роль відіграє те, з ким мають справу. Уявіть собі інопланетян, які скидаються на кумедних дітей. А інші ― на павуків. Котрий із цих двох видів буде спонтанно класифікований як загроза нашим мигдалеподібним тілом, тобто нашою давньою внутрішньою системою тривоги? Імпульс боротьби або втечі прокидається швидше, ніж ми здатні думати. Наш сучасний мозок, якщо прагне розуміння, має подолати певні бар’єри.
Вихід із цієї дилеми полягає в спробі виграти час, щоб познайомитися і, можливо, з’ясувати: ми не повинні знищувати одне одного. Ми могли б співіснувати. Тільки цього повинні бажати обидві сторони. Якщо не брати до уваги позаземних істот, констатуймо: кожна людина чужа будь-якій іншій людині. Отже, чи стаємо ми ворогами? Чи придумуємо ― насправді не постаючи перед загрозою ― оповідь про загрозу як виправдання для нападу на іншого, щоб тероризувати його і знищувати? Скажімо, позбавляємо цього іншого людської подоби, заперечуємо його людську сутність. Той, хто чинить так, не має на своєму боці ані права, ані моралі, ані необхідності. Він просто злочинець.

У романі ви чудово показуєте, як світові уряди та військові реагують на загрозу — часто через призму власних геополітичних інтересів, а не людства загалом. Чи вірите ви, що перед лицем реальної екологічної катастрофи світові лідери здатні об’єднатися?

І так, і ні. Коронавірус багатьох об’єднав. Хтось говорив про справедливу кару Господню, ще хтось заперечував пандемію, зокрема й високопоставлені політичні діячі. З іншого боку, навіть якщо повоєнний світовий порядок саме тепер руйнується, ми не повинні забувати: діє глобальний договір про роззброєння, світ вирішив об’єднатися в забороні хлорфторвуглеводнів, які руйнують озоновий шар, і ми бачимо, не зважаючи ні на що, міжнародну співпрацю в космосі.
Про об’єднання, щоб нарешті послідовно зупинити глобальне потепління, голови урядів думають тільки тоді, коли воно безпосередньо впливає на них або тих, хто обирає їх. І тут справді є певні успіхи. Китай у прискореному темпі здійснює поворот у бік зеленої енергетики. Натомість у Вашинґтоні сидить чоловік, який заперечує глобальне потепління, попри рекордні температури і пожежі в усьому світі. Проблема полягає в тому, що це все відбувається надто повільно. Але я все-таки оптиміст. І вірю не в романтику примирення, а, як і раніше, в прагматизм.

«Рій» є досить об’ємним романом, але тримає в напрузі до останньої сторінки. Як вам вдалося збалансувати складні наукові лекції про океанографію з динамічним сюжетом кінематографічного рівня?

Причина полягає в корі мого головного мозку. Там є своєрідний екран. Усе, що спадає мені на думку, я бачу як фільм. Із найкращими акторами, найкращими спецефектами, найвищим рейтингом. Коли був малим, слухав музику Стравінського і Бартока, Равеля і Дебюссі, ― і я ще тоді сидів у кіно, бачив картини. Я описую свій внутрішній фільм. Певну роль, можливо, відігравало й те, що дивився на науку не як на щось академічне, а завжди як на пригоду.

Роман здобув серіальну адаптацію. Наскільки бачення кінематографістів збіглося з тим світом, який ви уявляли в голові, коли писали текст на початку 2000-х?

Цей серіал ― халтура. Його творці не зрозуміли двох речей. По-перше, науково-фантастичний роман, написаний двадцять років тому, слід принаймні модернізувати, а ще краще ― подати по-новому як візію для молоді. Саме таким був би мій план. По-друге, головні постаті ― річ свята і недоторканна. Адже саме вони становлять справжню причину взагалі екранізувати книжку. Можна змінити хід подій, але ж треба передати сенс! Постаті можна перенести в інший час, але слід поважати їхню сутність, характер, своєрідність, бо саме вони становлять хребет оповіді. Якщо ти не готовий до цього, то вигадуєш щось своє. На жаль, серіал став абияк стуленим безглуздям. Складається враження, ніби його знімали в 1990-х роках, а герої не знали, з якої книжки вони походять. Одне слово, непотріб.

Із моменту виходу книги минуло понад 20 років. Як, на вашу думку, змінилося сприйняття читачів? Чи сприймають «Рій» сьогодні більше як реалістичну загрозу, ніж як фантастику?

Роман ще тоді сприймали як реалістичний, а нині й поготів. Думаю, він тепер актуальніший, ніж будь-коли. Це одна з причин, що й через 22 роки людей і далі цікавить «Рій». Друга причина, певне, полягає в тому, що оповідь досягає радикальної ескалації напруги, до чого в сюжетах німецьких авторів ми не звикли. Якби якийсь німець знімав фільм за мотивами книжки Майкла Крайтона «Парк юрського періоду», кульмінаційним моментом було б те, що ящур вкусив жінку-археолога за литку. А в трилері має бути ескалація напруги. Має з’явитися найгірше. Тільки тоді загрози справляють вплив. Тому я й дав котитися мегацунамі по Північній півкулі. Здається, це спрацювало.