Богдан Стасюк — перекладач, кандидат філологічних наук та викладач. У його перекладацькому доробку і «Кантика для Лейбовіца» Волтера Міллера-мол, і «Таємна історія» Донни Тартт, і оповідання Рея Бредбері. Та все ж найбільше йому подобається працювати саме у жанрі наукової фантастики. Про те, яким чином у збірці короткої прози «Палімпсест» проявляється багатогранність Чарльза Стросса, про роль приміток у науково-фантастичних книгах та чому повість «Палімпсест» — це данина творчості Айзеку Азімову — читайте в інтерв’ю.
Що означає назва збірки — «Палімпсест»?
Тут я б хотів почати із невеличкого відступу. Річ у тім, що в оригіналі збірочка називається «Wireless». Це одразу викликало запитання, оскільки wireless — прикметник, що може означати бездротовий зв’язок або якісь там нюансові технічні аспекти. Коли ми з Чарлі Строссом намагалися узгодити, який же ж варіант він хотів би одержати в українській ітерації своєї збірки, то з’ясувалося, що назва англійською мовою не дуже йому подобається. Адже Чарльз спочатку замислив збірку назвати «Палімпсест», проте мусив відступитися від свого задуму, бо того ж року, коли збірочка мала виходити англійською мовою, з такою самою назвою побачив світ якийсь фентезійний чи науково-фантастичний роман, тож його видавець змусив відмовитися від цієї назви. Тому Стросс був страшенно радий, що в українській версії збірка може вийти під запланованою назвою, яка мала з’явитися у неї ще англійською мовою.
Палімпсест — це термін з історії, археології. Означає рукопис, з якого стерто попередній текст, а на його місці написано інший, або ширше поняття — будь-який твір. Коли у вас є списаний текстом аркуш пергаменту, але необхідно негайно щось записати, то стираєте з аркуша усе, зіскрібаєте його і поверх нього пишете щось нове. Не хочеться вдаватися в якісь спойлерні нетрощі, але за назвою «Палімпсест» стоїть один із ключових моментів головного твору для цієї збірки, повістинки, яка називається «Палімпсест». І вона, зберігаючи ось це метафоричне означення того, що це щось, нанесене поверх чогось іншого, становить один із ключових моментів цього твору. Відповідно, я не хотів би розкривати читачам якихось секретів, але це пов’язано певною мірою з подорожами в часі й багатьма реальностями, які пересікаються в житті людини.
Одразу слід зауважити, що ось ця повістинка, котра завершує збірник та є найбільшим твором у її складі, насправді така данина, яку Чарлі Стросс віддав метру й патріарху американської наукової фантастики Айзеку Азімову, в якого є чудовий роман під назвою «Кінець вічності». Цей твір про подорожі в часі, про намагання пошуків кращих реальностей і майбутнього для людства, про особисте й глобальне на перетині цих проблем. І, відповідно, Чарлі Стросс спробував таким чином переосмислити ідею Айзека Азімова. Це в жодному разі не який-небудь, скажімо, плагіат чи повторення. Це саме переосмислення. Оскільки Стросс дискутує з ідеями Азімова і навіть не приховує того, що «Кінець вічності» для нього є певним взірцем, на який він орієнтується аж настільки, що один із персонажів цієї повісті носить те саме ім’я, що й персонаж в Айзека Азімова. Не знаючи, чи це якимось чином порушує американське законодавство про авторське право, що є одним із найжорсткіших і найстрашніших у світі. Проте, якщо книжка все-таки побачила світ не лише в США, а й у Британії, то, гадаю, спадкоємці Айзека Азімова з цим жодних проблем не мали.
У вашому перекладі вже вийшли твори Чарльза Стросса — «Небо сингулярності», «Ачелерандо», а тепер ще й «Палімпсест». Тож які особливості стилістики притаманні письменнику та чи змінюється мова оповіді від книги до книги?
Досі український читач бачив Стросса з одного ракурсу — автора строгої, жорсткої наукової фантастики, в якій література ідей домінує над літературою красного слова, над літературою естетичного якогось спрямування. І це, до речі, один із тих моментів, за які письменника критикують як його читачі, так і видавці, бо Стросс доволі таки технічний автор, який, покладу руку на серце, не надто страждає над формулюваннями, красивими метафорами та епітетами. Інколи в нього виходять шедевральні речі на рівні порівнянь, метафор і художніх тропів. Але в цілому він більше автор ідей, ніж автор словесний. І ті романи, що виходили українською мовою до сьогодні — «Ачелерандо» та «Небо сингулярності», його показували саме з цього боку. У збірці Стросс намагається себе виявити в кількох різних іпостасях, бо насправді не приховує, що є професійним письменником, що письменництво для нього — це заробляння, тому щороку намагається випускати по книжці. У результаті Стросс — плідний автор, у нього декілька досить довгих циклів, які випробовують різні жанрові ніші, що існують у фантастичній літературі. Скажімо, у велетенському циклі «The Merchant Princes» («Князі торгівлі») письменник обігрує певною мірою ідеї Желязни та його циклу про принців Амберу, але з такого собі утилітарно-економічного й технологічного погляду. Стросс постає як автор фентезійної літератури. У нього є гумористичні оповідання, в яких фантастика поєднана з якоюсь сатиричною основою або звичайним гумором. Є романи, в яких він намагається експлуатувати ідеї надприродного, зокрема Лавкрафтівських жахів. І ось цей велетенський цикл про «Пральню», в якому він намагається поєднувати здобутки британської шпигунсько-детективної літератури і такого собі надприродного жаху.
Цих усіх жанрових граней Стросса ми не знаємо. Українською ми не бачили жодного іншого твору з інших його іпостасей. Хоча це досить складно. Поясню чому. Стросс досить таки вільно поводиться з канонами британської англомовної літератури. У своїх творах він часто створює такі собі пастиші, пародії, наслідування відомих авторів. Скажімо, перші романи циклу про «Пральню», тих самих Лавкрафтівських жахіть у поєднанні зі шпигунським романом, Стросс писав як такі собі наслідування стилістики різних британських письменників-детективістів та авторів шпигунських романів, копіюючи їхню манеру й таким чином пародіюючи, обігруючи в такій собі постмодерністичній грі. Яким чином український читач може повноцінно сприймати цю гру — досить важко сказати. Бо якщо для британця стиль Лена Дейтона або, скажімо, Ієна Флемінга впізнаваний, то чи є цей стиль таким в українських перекладах — невідомо. Або, наприклад, чи зможе український читач легко відрізнити гіпотетичного Жоржа Сіменона від Агати Крісті саме за літературною характеристикою, за манерою оповіді. І це питання відкрите й недосліджене. Тому, скажімо, якби ми гіпотетично репрезентували Стросса через оці його інші цикли, я не впевнений, що український читач зміг би вповні оцінити цю літературну гру зі своїми попередниками.
Тож збірочка «Палімпсест» — це спроба представити Чарлі Стросса в його розмаїтті жанрових іпостасей. У кожному оповіданні цієї збірочки він постає інакшим: є серйозні постапокаліптичні твори, є оповідання, які обігрують його гумористичну, грайливу складову, де він кпинить над сучасним політичним ладом, або, скажімо, екологічними проблемами. Є оповідання «Хобот і Дебош», в якому письменник намагається в сюрреалістичному, футуристичному викладі пародіювати стиль відомого англійського сатирика і гумориста Вудхауза. Наскільки мені чи моїй колезі, молодій перекладачці Руслані Ящук, вдалося відтворити таку детективну манеру оповіді у творі, який репрезентує саме ось ці Лавкрафтівські жахи — це треба буде оцінити українському читачу. Але я абсолютно впевнений в тому, що ось цього багатогранного Стросса потрібно побачити. Хоча б для того, аби зрозуміти, що ця людина пише не тільки строгу наукову фантастику, в якій, скажімо, ми шпортаємося об величезні переліки наукових ідей, загорнуті в наукову термінологію, яка тільки-но з’явилася українською й становить труднощі для читання. Тут можна буде побачити його різним. І це, мені здається, робить збірник цікавим для українського читача.
І останній, третій, момент, який дуже мені подобається в цьому проєкті — це збірник перекладної короткої прози. В Україні, ніде правди діти, є певний дефіцит перекладних збірників короткої прози. В нас інколи виходять якісь антології, а от авторських збірників короткої прози дуже мало. Можливо, це притаманно якомусь мейнстриму або класичній літературі, скажімо, той самий збірник короткої прози О. Генрі, який виходить у «НК-Богдан». Але у фантастичній літературі цього бракує. Тут можемо згадати шикарний чотиритомник Рея Бредбері, який теж був авторським збірником короткої прози й виходив тут, у Тернополі. І ось продовження цієї лінії, коли ми репрезентуємо автора через його коротку прозу в жанровій літературі, якою є наукова фантастика. Ось це, мені здається, є дуже важливим і цікавим для читача.
Я знаю, що під повідомленням про вихід «Палімпсесту» вже на папері люди ставили запитання: «А що найцікавіше в збірнику з тих оповідань?» або «На що варто звернути увагу?». Що мені подобається — у збірнику кожен зможе знайти щось своє. Можливо, хтось відкриє для себе Стросса як автора постлавкрафтіанського штибу, а комусь зайде його гумор, котрий вийшов дуже британським. Я не знаю, наскільки це було примусово, силувано, наскільки Стросс намагався вичавити із себе твір, схожий на Вудхауза, але це трошки інакший підхід, це британський гумор в такому дещо абсурдистському, сюрреалістичному антуражі наукової фантастики, геть несерйозної, я би сказав. Або, скажімо, той самий «Палімпсест», який є класичною науковою фантастикою з ухилом в строгу наукову фантастику, тому що Стросс дає собі волю, знову ж таки, розігнатися, і там, де Айзек Азімов створював просто сюжетну канву, не надто заглиблюючись у технічні моменти, а яким же ж чином реалізовуються подорожі в часі, Стросс дає собі волю і розмірковує над тим, як це можна втілювати технічно, до чого це призведе і що з цим можна робити в подальшому, таким чином дискутуючи з Айзеком Азімовом. І ось тут в такому сенсі українському читачеві буде цікаво познайомитися з багатоликим Строссом. Дещо буде тригером. Збірник починається чи то з великого оповідання, чи то короткої повісті про Третю світову, яка називається «Стратегічне відставання». І там з перших рядків лунають сирени. Враховуючи, що ця повість уже перекладалася, коли у нас тривала широкомасштабна війна, це було досить персональним, особистим досвідом, коли ти перекладаєш про повітряні сирени, а вони у тебе ж лунають за вікном.
Твір, який відкриває збірник, і твір, який його закриває, відповідно, «Стратегічне відставання» і «Палімпсест», мені здаються такими, що викликали особистісний відгук, реакцію і на що я б радив звернути увагу читачеві передусім.
Які особливості процесу перекладу чи складнощі виникли в процесі роботи над твором, зважаючи на його жанр (hard SF)?
Якщо говорити про Чарльза Стросса в цілому, як автора строгої наукової фантастики (hard science fiction), то тут труднощі пов’язані з тим, що вам потрібно розчовпати всі ці фантастичні ідеї, закладені в творі. З погляду саме літературності перекладу, то труднощами часто буває те, що, захоплюючись своїми ідеями, автори hard SF не часто замислюються на тим, наскільки читабельним є їхнє творіння. І подекуди виникали такі дискусійні моменти, коли ти себе бив по руках і намагався не «поліпшувати» Стросса. Ти бачив це складне й тяжке речення, і не стільки навіть речення, як конструкцію, ідею, яка важко йде, зберігаючи якусь свою технічну, наукову складність, але водночас має бути зрозумілою для читача. Я себе неодноразово ловив на тому, що намагаюся якимось чином спростити подачу. Але зробити це було б певною мірою злочином проти Стросса, оскільки той не жаліє свого читача. Він, як і будь-який автор, який працює в цій сфері, намагається наситити текст ідеями. Тож мені як перекладачу, а тим паче перекладачу-гуманітарію (бо я все ж таки за освітою філолог, а не, скажімо, радіотехнік, інженер чи спеціаліст з аерокосмічних технологій), було трохи складно відрізняти ці ідеї, ці фантастичні концепти. Наприклад, часом було незрозуміло, чи Стросс має на увазі якісь реальні речі, що існують, котрі потребують відповідних назв по-українськи, чи це якась його фантастика або фантазія, що є просто технічним «бла-бла-бла» (тому що всі письменники-фантасти цим інколи грішать).
Пригадую, як у «Небі сингулярності» Стросс, намагаючись описати принцип дії рушія зорельота, на якому відбуваються події, зайшов у такі технічні нетрі, що я аж заплутався, бо не міг зрозуміти, до чого автор там якісь циферблати згадує та як вони один з одним пов’язані. І не витримав — написав йому, спитавши про цей момент. Мені здавалося, що там є якась алюзія. Можливо, ви пам’ятаєте картину Сальвадора Далі, на якій зображено розплавлений годинник, що ніби стікає зі стола? Тож мені спало на думку, що Стросс там «впихає» якусь алюзію на Далі. «Я це правильно розумію?» — спитав його. На що він відповів: «Якщо чесно, я вже й не пам’ятаю, що мав на увазі». Тобто це був винятково фантастичний концепт, тому ламати над ним так довго голову не варто було, а слід просто переформулювати зрозуміло для українського читача. За цим нічого не стояло.
З іншого боку, у Стросса трапляються фантастичні, на перший погляд, речі, які насправді мають реальний відгук. Наприклад, в «Ачелерандо» в тих розділах, які є фантастикою ближнього прицілу, згадуються валізи, що знають свого хазяїна та за GPS-маячком котяться за ним і не гублять його в аеропорту. Який же я був здивований, коли, якось гортаючи готову книжку й перечитуючи її, щоб зробити уточнення в примітках, побачив інформацію про існування таких валіз. Не знаю, чи валізи вийшли на комерційний ринок повноцінно, але, поки роман перекладався українською мовою, ця річ з’явилася. А от щось застаріло. У тому самому «Ачелерандо» Стросс згадує реальні на той момент написання книги проєкти, що не злетіли в буквальному значенні цього слова. Він згадує якийсь американський стартап, в якому намагалися гібридизувати вертоліт і ракетну техніку — не згадаю, як називається. Але цей проєкт не з’явився, і про нього сучасні читачі вже нічого не знають, бо про нього встигли благополучно забути.
Тому ось ці пошуки того, що реальне і що потрібно перекласти і репрезентувати як якусь ідею, концепцію, думку максимально точно до поглядів сучасної фізики, астрофізики, космології і т. д., а що є просто вигадкою, яку можна пропустити повз вуха, просто переформулювавши максимально легкотравно для читача, бо в ній насправді не закладено ніяких глибоких концептів — ось це буває проблематично. Ну і, звичайно, Стросс не жаліє читача у тому сенсі, що насичує текст значною кількістю відсилок до британської культури, до історії фантастики. У нього лунають якісь такі омажі до своїх письменників-попередників, навіть до своїх колег по письменницькому цеху Шотландії. Скажімо, в «Ачелерандо» є декілька алюзій на твори письменників, які входили до так званого «Writer’s block» («Письменницького блоку»). Це таке було неформальне об’єднання письменників-фантастів в Единбурзі (Чарльз Стросс теж живе в Единбурзі, є таким відданим шотландським громадянином, попри те, що походить із Центральної Англії, з Лідса). І він там якимось чином згадує їхні твори, що для українського читача, знову ж таки, досить складно. Виловити все це важкувато. В одному з оповідань збірки «Палімпсест» події відбуваються в единбурзькому пабі, де всі персонажі говорять на скотсі — оцій варіації шотландської мови, яку хтось вважає різновидом англійської, а хтось — окремою германською мовою. І це також потребувало певного зусилля, скажімо, розібратися в якихось діалектних слівцях, граматичних конструкціях і висловах.
І за це я, до речі, Стросса і люблю. Тому що надзвичайно шаную його прагнення передавати людям, своїм читачам, ідеї — глобальні, концептуальні. І також мені подобається оцей челендж, який виникає у вас, як у перекладача, коли вам треба розібрати до гвинтика весь текст, щоби розуміти, із чим маєте справу. І яким чином це представити українському читачеві: чи потрібно упустити, чи потрібно зробити примітку, а якщо так, то скільки їх має бути. Тому що примітка, з одного боку, облагороджує будь-який перекладний текст. А читачі перекладні тексти, так вже історично склалося, в Україні не сприймають без приміток. А з іншого боку, я розумію, що це не може перетворитися на якесь енциклопедичне, текстологічне, літературознавче видання, в якому примітки будуть за собою ховати сам текст. Тому потрібно поважати читача і не відлякувати його десятком приміток з першої ж сторінки, що може справити враження якогось нечитабельного тексту. Хоча, ніде правди діти, я постійно із собою борюся, мені хочеться ділитися тими знахідками, які з’являються в процесі роботи над книжкою. Але розумію, що не можу впхнути все. Іноді мене відвідували такі, знаєте, скепсиси, що формат традиційної примітки себе виснажив у сучасному світі, в якому ви сидите зі смартфоном і в будь-який момент можете нагуглити будь-яке невідоме вам слово або ім’я. І дійшло до того, якщо ви помітили, що в «Небі сингулярності» нема жодних приміток. Можливо, це мій єдиний перекладний текст, у якому я відмовився від них. Бо мені здавалося, що формат цього роману вимагає, щоб все ж таки розважальне домінувало над інформативною складовою. І я вирішив, що це хороший текст, аби спробувати такий підхід та уникнути приміток як класу. Це був такий екстремальний вчинок, що я, напевно, позбавив своїх пересічних читачів якоїсь цікавої інформації. Але мені хотілося подивитися на те, як інакше буде сприйматися текст. І, на жаль, не чув якихось узагальнених відгуків, які були б пов’язані з тим, що бракувало людям приміток чи, навпаки, вони були раді, що нема на що відволікатися.
Але менш ніж рік тому у великій читацькій спільноті «Враження UA», яка функціонує у фейсбуці, було опитування про примітки — не тільки про їхню наявність, а й про те, де їх розташовувати. І з’ясувалася одна така велика річ: 80% опитаних сказали, що їм потрібні примітки. Тому стало зрозуміло, що для науково-фантастичного тексту це — невіддільна компонента, яка характерна для української культури і перекладацтва, книговидання та книгочитання. Єдине нерозв’язане питання — куди їх ставити. Бо шанувальники приміток діляться на тих, хто ненавидить читати їх наприкінці книжки, і тих, хто ненавидить їх бачити внизу сторінки. І це випробування. У нас, на жаль, книжка ще не стала повноцінним гіпертекстом, як в електронному форматі, коли ви, якщо хочете, йдете за гіперлінком і читаєте додаткову інформацію, або ж її пропускаєте. Тож доводиться приймати якесь консолідоване рішення. У більшості моїх перекладів примітки стоять наприкінці. Це осмислено, бо мені здається, що дуже важливо дати людині змогу прочитати текст без втручання. Оскільки багато хто стверджує, що посторінкова примітка — це відривання від процесу читання, тому я хочу дати шанс таким людям прочитати текст так, як вони люблять.
Коли «Альфейгальм» виходив, там було дуже багато приміток. Я, напевне, з ними трішки перестарався. То читачі навіть сміялися — казали, що, мабуть, треба вже два лясе вставляти в книжку: одне для читання загального тексту, а друге — кудись туди, ближче до приміток, щоб кожного разу не гортати все це видання до кінця і не вишукувати, до якої сторінки воно прив’язане.
Якщо текст у книжці читати не підряд, а вибірково, то які найактуальніші з оповідань ви б обрали?
Якщо ми говоримо про «Палімпсест», то їх там не так і багато. У збірці є мікрооповідання. «Сигнали Махо» взагалі має дуже цікаву історію, займає буквально кілька сторіночок і написане в стилі псевдостатті. Але насправді була така стаття, з нею цікава історія пов’язана. Колись відомий науковий журнал «Nature» запропонував письменникам написати такі собі псевдостатті до цього наукового видання. І Чарлі Стросс своє оповідання оформив у вигляді наукової статті з посиланнями, з дотриманням стилістики всього на дві сторіночки. Або той самий «Палімпсест» — повість, яка займає під сотню сторінок. Я знову повторюся, але мені здається, що з твором, який відкриває цей збірник, «Стратегічне відставання» (A Missile Gap), до речі, теж була проблема з перекладом, оскільки missile gap дослівно означає прогалину у виробництві ракет — балістичних, міжконтинентальних. Це той термін, яким оперували США, надолужуючи виробництво зброї стратегічного значення під час Холодної війни, коли їм здавалося, що відстають від Радянського Союзу в цьому класі озброєння. І цей missile gap ми ж не можемо перекласти як «відставання по балістичних ракетах», бо звучить якось не дуже зрозуміло. Тому цей вислів у книзі трішки переоформлено й названо «стратегічним відставанням», адже це було стратегічним пунктом у випадку Сполучених Штатів. На мою думку, це важливий текст, бо зачіпає кілька ідей, пов’язаних не лише з історією XX століття та Холодною війною, протистоянням систем, а й також з місцем людини у Всесвіті, її еволюцією, тим, чого вона має прагнути як біологічний вид, як суспільство, за рахунок чого людство може вижити і що для цього потрібно робити.
І завершальний твір видання, однойменний з назвою всієї збірки, — «Палімпсест». Це данина творчості Айзеку Азімову, переосмислення ідей подорожей у часі та ідеї того, чи можна змінити майбутнє, чи варто його переписувати, до чого це може призвести та чи потрібно це людству як такому.
У цьому збірнику є також оповідання «Іще холодніша війна». Воно певною мірою перегукується зі «Стратегічним відставанням». Але для мене цей текст важливий ще й тому, що це була перша річ Стросса, яку я прочитав у своєму житті. Цей твір схвилював мене, а після прочитання роману «Ачелерандо» я остаточно закохався в цього автора у переносному значенні цього слова. Бо мені дуже імпонує його бажання ділитися з людьми тією цікавою інформацією про світ, яку він знаходить і яку намагається вплітати у свої твори. Цінність робіт Стросса, і збірки «Палімпсест» як такої, і роману «Ачелерандо», який, як мені здається, є одним із найважливіших у творчості письменника, полягає у тому, що Стросс — не скнара. Він не робить собі загашника, шухлядки з фантастичними ідеями, які буде експлуатувати по одній в книжці. Його колеги, його читачі інколи кажуть, що Чарлі розкидається ними наліво й направо, насичуючи текст. І він, як письменник, що заробляє на цьому гроші, міг би ощадливіше ці ідеї використовувати. Міг би щось приберегти для себе на потім, для майбутніх творів. Але він любить це робити — і роман «Ачелерандо» це перетворило на такий собі компендіум фантастичних ідей межі XX-XXI століття, причому нестандартних ідей.
І всі ці нестандартні ідеї також репрезентовано у цьому збірнику, що містить як фантастику ближнього прицілу (умовно кажучи, те, що може статися за 20-30 років), так і фантастику з прицілом, про яку складно говорити. У повісті «Палімпсест» ми на історію людства дивимося не в геологічних, а метагалактичних масштабах. Я заінтригую, можливо, тих читачів, хто ще не знайомий з цим твором або тільки планує ознайомитися зі Строссом в цілому: історія людства подається як історія світу від Великого вибуху і до його чи теплової смерті, чи Великого хрускоту, кранча, як астрофізики постулюють, чим може завершитися життя взагалі. У цій масштабності й полягає літературна масштабність Стросса як автора наукової фантастики. Дуже мало існує науково-фантастичних творів, які б намагалися під абсолютним науковим кутом зазирнути не те щоби на тисячу, а й на десятки тисяч, на сотні тисяч чи на мільярди років уперед. А в «Палімпсесті» Стросс намагається це робити. З одного боку, це робить його трішечки, як деякі мої колеги скажуть, «ущербним» з літературного погляду. Один мій близький товариш і шанований літературний критик колись казав, що «Палімпсест» у порівнянні з «Кінцем вічності» — це убоге чтивисько. Ну, він не буквально так сказав, але якось ідея ретранслювалася таким чином. Тому що з погляду літературного Стросс значно сильно програє Азімову. З іншого — масштаб та охоплення, намагання зазирнути за історію світу змушують мене зняти капелюха перед Чарлі Строссом, бо мені ніколи не вдавалося навіть припустити, що може бути з планетою за сотні мільярдів тисяч років, а потім подати це в такому легкотравному форматі пригодницької історії. І шкода, що Чарлі не завжди ризикує це робити. Він колись розповідав, що хотів написати твір про події далекого-далекого майбутнього, коли, на його думку, фізика та математика мають стати інакшими — через зміни Всесвіту як такого, через зміни його властивостей. І цим цікавий «Палімпсест». Адже не так багато творів намагаються в одному тексті запхнути історію світу від Великого вибуху і до його самого кінця.
Чому вам подобається перекладати жорстку наукову фантастику?
Я вже згадував це слово, і мене зараз будуть лаяти мої читачі, тому що перекладач, а тягне всяку погань в українську мову. Це челендж. Це випробування. Бо, працюючи над перекладом, випробовуєш себе по-різному. І науково-фантастичні тексти — це така собі збірна солянка, в якій одночасно мусиш давати раду літературним вибрикам автора, а також не забувати про фактологічну складову твору. Тому що це, знаєте, наче змагання між фізиками й ліриками — що важливіше. У науковій фантастиці це поєднується. Ви, з одного боку, маєте часто видатні твори літератури, а з іншого — це література, в якій не можете довільно змінювати імена, прізвища, недбало ставитися до одиниць вимірювання (тому що в науковій фантастиці це може відігравати якусь ключову роль). І, відповідно, оце долання, це такий собі кросфіт, як у фізкультурників, ваше випробування в різних жанрах фізкультурної діяльності: там ви тягаєте залізо, там ви пливете, там ви біжите, там ви боксуєте з кимось. Переклад строгої наукової фантастики — це такий собі перекладацький кросфіт: вам потрібно вміти давати раду різним стилістичним елементам, різним вимогам до тексту перекладу і бути здатним знаходити потрібну інформацію, за що я вдячний інформаційній епосі, в яку ми живемо. Бо собі згадую ті часи, коли намагався перекладати ще до масового пришестя цифрового середовища в наш світ. Тоді пошуки окремо взятого слова чи якогось незнайомого імені потребували не хвилин, а днів, інколи й довше, поки не знайдеш релевантного джерела, де можна розв’язати свою проблему. Тому ось це — таке перекладацьке багатоборство, в якому ти мусиш себе проявити здатним працювати з науковим, економічним та літературним текстом і не загубитися в морі якихось літературних алюзій.
Розмовляла Олена Буда
(067) 350-18-70
Кошик
19.01.2024 
751
Повернутись до списку новин
