Пошук книг
 
Всього Автори: 1434
Всього книг: 5434
На головну сторінку Карта сайта
Замовити книги Видавництво Навчальна книга – Богдан

На суму: 0,00 грн


Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!

Партнерські сайти





Instagram 

Он-лайн консультації з інтелектуальної власності для фізичних осіб

Он-лайн консультації з інтелектуальної власності для юридичних осіб

giva_biblioteka_240x350.gif

http://knugoman.org.ua

Книгобачення. Український видавничий портал

Видавництво Книжковий Клуб Каталоги Відео Співпраця Де придбати Контактні дані Електронні книги Foreing Rights
ГоловнаКаталог2 Дитяча література. Художня література. Інші видання.ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРАФантастика. Фентезі

Повернення із зірок : роман

Повернення із зірок : роман

Серія: Горизонти фантастики

ISBN: 978-966-10-4765-4
Кількість сторінок: 264
Обкладинка: Тверда
Формат: 120х200
Вага: 278 г




Ціна: 85,00 грн
Кількість:
Покласти у кошик
     Доставка
Нова пошта — від 25 грн
Укрпошта — від 15 грн
Кур'єр по Україні — від 30 грн
Оплата
При отриманні
Visa, MasterCard
WebMoney
       
       

   «Повернення з зірок» — науково-фантастичний роман Станіслава Лема.
   Роман оповідає історію астронавта Халя Брега. Він повернувся з космічної експедиції на Фомальгаут, котра через релятивістське уповільнення часу тривала близько 10 років. А на Землі за цей час минуло 127 років.
   Халь виявляє, що поки він подорожував на Землі склалось утопічне, незвичне для астронавта з минулого суспільство, без насильства і воєн.
   Незабаром Халь дізнається, що в основі нової цивілізації лежить процедура бетризації, яка нейтралізує всі агресивні імпульси в мозку людини й підсилює інстинкт самозбереження. Однак у цієї процедури є і побічні ефекти, принаймні з точки зору Халя. Людство не схильне до ризику, зокрема, космічні польоти розглядаються як невиправданий авантюризм. Він та інші космонавти стають для суспільства чужими і навіть небезпечними, оскільки не були бетризовані. Перед головним героєм постає вибір: прийняти цінності нового суспільства чи стати вигнанцем...

   Рецензія на книгу: “Повернення із зірок” Станіслава Лема: Чи можливий світ без страху? (авт. Мар’яна Зеленюк)


povernennya z zirok___003.jpg

   Переклали з польської Ігор Бречак, Анатолій Кисіль і Софія Скирта
   Ілюстрації Ростислава Крамара

   Я не мав із собою ніяких речей, навіть плаща. Мені сказали, що не потрібно. Дозволили взяти тільки чорний светр: мовляв, нехай уже! А сорочку я таки відвоював. Сказав, що відвикатиму поступово. Уже безпосередньо в проході, під черевом корабля, серед найбільшої штовханини, де ми зупинилися, Абс подав мені руку і багатозначно посміхнувся:

   —   Тільки обережно...

   Я пам’ятав про це і не сплющив йому пальців. Був зовсім спокійний. Він хотів сказати ще щось, але я не дав йому вимовити й слова. Відвернувся, ніби нічого не помітив, і піднявся східцями всередину. Стюардеса повела мене поміж рядами м’яких крісел на самий перед. Я не замовляв окремого купе, але не знав, чи її про це попередили. Крісло безшумно розсунулося. Вона поправила спинку, всміхнулася до мене й пішла. Я сів. Подушки бездонно м’які, як і скрізь. Спинки такі високі, що з-за них майже не видно пасажирів. Барвистість жіночого одягу вже не викликала у мене протесту, але чоловіків я все ще, хай безпідставно, підозрював у маскараді та все ще плекав надію побачити нормально одягнутих людей. Марно! Всідалися швидко, ніхто не мав багажу. На­віть портфеля чи пакунка. Жінки теж. їх було наче більше. Переді мною — дві мулатки в пір’ясто на­стовбурчених, наче у папужих, шубках. Видно, па­нувала така пташина мода. Далі — якесь подружжя з дитиною. Після яскравих селенофонів на пероні та в тунелях, після нестерпно крикливої люмінесцентної рослинності на вулицях здавалося, що світло вгнутої стелі ледь жевріло.

   Я поклав руки на коліна, бо вони мені якось ніби заважали. Усі пасажири вже сиділи. Вісім рядів сірих крісел, запах хвої, стихаючі розмови... Я очікував оголошення старту, якихось сигналів, наказу прикрі­питися ременями, але нічого подібного не було. По матовій стелі спереду назад побігли невиразні тіні, неначе силуети вирізаних з паперу птахів. «Що це, в біса, за птахи? — подумав я розгублено. — Це щось означає?» Я мало не дерев’янів од надмірної уваж­ності, викликаної постійним побоюванням зробити щось недоречне.

   І так уже протягом чотирьох днів. З першої ж хви­лини. Я марно силкувався збагнути все те, що діялося навколо; від постійного намагання вловити зміст роз­мов стомлювався так, що інколи мною оволодівало неприємне почуття, подібне до розпачу. Я був пере­конаний, що і мої товариші відчувають те саме, але ми не говорили про це, навіть коли залишалися самі. Тільки кепкували зі своєї сили, з надміру нашої енер­гії. І справді, треба було стежити за собою.

   Спочатку я не міг керувати своїми рухами: коли намагався встати, то підскакував аж до стелі, а взявши в руку якусь річ, майже не відчував її — вона здавалася мені такою легкою, наче паперовою, порожньою. Але я швидко навчився координувати рухи свого тіла. Вітаючись, нікому вже не стискав пальців до болю. Та це було, на жаль, не найголовніше.

   Мій сусід зліва, огрядний, засмаглий чоловік з надто блискучими очима (може, від контактних лінз), раптом зник: боки його м’якого крісла роз­ширилися, піднялися й зійшлися, утворивши кабіну, немов яйцеподібний кокон або розбухлий саркофаг. Ще кілька осіб опинилося в таких самих кабінах. Що вони там робили? Але з такими незвичайними яви­щами я зустрічався тут часто і вже не дивувався з них. Принаймні тоді, коли це мене не стосувалося. Цікаво, що до людей, які, довідавшись, хто ми такі, витріщали на нас очі, я ставився майже байдуже.

   Їх подив мене мало обходив, я сприймав його як цілком природний. Обурення викликали радше наші опікуни — працівники Адапту. Певне, найбільше — доктор Абс, бо ставився до мене як лікар-психіатр до ненормального пацієнта, вдаючи при цьому, зреш­тою, досить уміло, що має справу з цілком нормаль­ною людиною. А коли ж це стало неможливим, він перейшов на дотепи. Я був уже по горло ситий його безпосередністю і добросердям. Якби запитати про нас першого зустрічного, — так мені, принаймні, зда­валося, — то він визнав би мене чи Олафа таким же, як сам. Подив викликало у нього хіба що наше минуле: це воно було незвичайним. Та доктор Абс, як і кожен працівник Адапту, добре знав, що ми й справді інші. Наша відмінність шкодила нам навіть у найпрості­шому — ми не могли з ними як слід порозумітися, об­мінятися думками, та що там! Не могли призвичаїтися відчиняти їхніх дверей, адже дверні ручки, до яких ми звикли колись, вийшли тут з ужитку ще п’ятдесят чи шістдесят років тому.

   Старт відбувся несподівано. Тяжіння не змінилося й на волосинку, в герметичне нутро корабля не про­никали жодні звуки, по стелі повільно пливли тіні — може, лише багаторічний досвід та інстинкт в одну мить підказали мені, що ми вже у просторі, й це була впевненість, а не припущення.

   Але мене цікавило інше. Я спокійно відпочивав напівлежачи, випроставши ноги. Надто вже легко мені вдалося домогтися свого. Навіть Освам не дуже пе­речив моєму намірові. Контраргументи, що я чув від них, були не дуже переконливими — сам спромігся б на ліпші. Вони обидва наполягали лише на одному: кожен з нас має летіти окремо. Не ставили мені за провину і того, що збунтував Олафа (бо якби не я, він напевне б погодився залишитися довше). Тут було над чим задуматись. Я чекав ускладнень, чогось такого, що раптом розладнає мій план, але нічого не сталося, і ось уже лечу. Ця остання подорож мала закінчитися через п’ятнадцять хвилин.

   Стало зрозумілим: моя вигадка, а також моя бо­ротьба за передчасний від’їзд не були для них неспо­діванкою. Реакція такого типу, очевидно, вже значи­лася в їхньому каталозі. Це була звичайна поведінка, властива таким зухам, як я, позначена в їхніх психо­технічних таблицях відповідним порядковим номе­ром. Вони дозволили мені летіти — але чому? Може, з досвіду вже знали, що сам я не дам собі ради? Але як таке могло статись, якщо вся моя самостійна подо­рож полягала в перельоті з одного вокзалу на інший, де мене мав чекати хтось із земного Адапту і де я мав усього-на-всього зустрітися з тією людиною в домов­леному місці?

   Щось трапилося. Почулися збуджені голоси. Я ви­зирнув із крісла. За кілька рядів переді мною якась жінка відштовхнула стюардесу, котра повільно, ав­томатично (ніби від того, зрештою, не такого вже й сильного поштовху) позадкувала поміж кріслами. А та сама жінка репетувала: «Я не дозволю! Хай воно мене не торкається!» Обличчя тієї крикливої паса­жирки я не бачив. Якийсь чоловік тримав її за руку і пропонував щось заспокійливе. Що означала ця сцена? Ніхто з пасажирів не звернув на неї уваги. Мною знову заволоділо почуття неймовірної відчу­женості. Я підвів очі на стюардесу, яка зупинилася біля мене й усміхалася, як і раніше. Це не була по­смішка обов’язкової зовнішньої люб’язності, котрою прикривають роздратування. Вона не вдавала із себе спокійну, а справді була нею.

   —   Може, хочете чогось випити? Прум, екстран, мор, сидр? — почувся мелодійний голос. Я запереч­ливо хитнув головою. Хотів сказати їй щось приємне, але спромігся лише на стереотипне запитання:

   —   Коли прибуваємо?

   —   За шість хвилин. А може б, ви з’їли що-небудь? Не мусите поспішати. Можна залишитися тут і після приземлення.

   —   Дякую, не хочу.

   Вона відійшла. У повітрі, перед самим моїм об­личчям, коло спинки переднього крісла, засвітився, наче виписуваний кінцем запаленої сигарети, напис: СТРАТО. Я нахилився, щоби розгледіти, звідки він узявся, і здригнувся. Спинка крісла подалася вперед разом з моїми плечима, м’яко облягаючи їх. Уже знав, що меблі реагують на кожну зміну положення тіла, але раз у раз забував про це. То було не дуже приємно — ніби хтось стежив за кожним моїм рухом. Я спробував повернутися в попередню позу, але зробив це, мабуть, надто енергійно. Крісло погано мене «зрозуміло» й розсунулося майже як ліжко. Я схопився. Що за біс! Більше витримки! Нарешті всівся. Літери рожевого СТРАТО затремтіли, й на їхньому місці проступили інші: ТЕРМІНАЛЬ. Ніякого струсу, попередження, свисту. Нічого. Почувся далекий звук — наче хтось засурмив, подаючи сигнал, четверо овальних дверей у кінці проходів поміж сидіннями розчинилися, і до­середини корабля увірвався глухий всепоглинаючий шум, схожий на шум моря. Голоси пасажирів, які підводилися зі своїх місць, танули в ньому безслідно. Я все ще сидів, а люди виходили, їхні силуети миго­тіли на тлі зовнішніх вогнів зелено, бузково, пурпу­рово — мовби на костюмованому балу.

   Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я огля­нувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не тор­каючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згор­татися, складатися, наче якісь м’ясисті квіти, — одні швидше, інші трохи повільніше — то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. «Хай воно мене не торкається!» Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, мовив:

   —   До побачення...

   —   До ваших послуг.





  
  Вхід для користувачів
Логін/E-mail:
Пароль:

Реєстрація
Забули пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:
Книга дня
знижка 50%
Хліб і золото. Українські народні притчі. Вибране
Хліб і золото. Українські наро... Чумарна М. І.
55,00 грн
27,50 грн
до кошика

  Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com

SiteHeart

Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень


  Новини видавництва
23.06.2017
Рецензія на книгу Олександра Вільчинського «Шерлок Холмс на Форумі видавців»
21.06.2017
Запрошуємо на творчу зустріч із Сергієм Синюком
20.06.2017
Рецензія на книгу Станіслава Лема «Соляріс»
19.06.2017
Рецензія на книгу Олексія Волкова «Не проси пощади у тіні»
RSS стрічка новин видавництва Всі новини видавництва
 

 
   
| Видавництво | Книжковий Клуб | Каталоги | Відео | Співпраця | Де придбати | Контактні дані | Електронні книги | Foreing Rights |
   


Видавництво:
46002, м. Тернопіль, просп. Степана Бандери, 34а
Тел./факс (0352) 52-06-07, 52-05-48, 52-19-66, 43-42-62
e-mail: office@bohdan-books.com l Схема проїзду
Відділ гуртового продажу:
46008, м. Тернопіль, вул. Подільська, 44
Тел./факс (0352) 43-42-92, 43-42-82
e-mail: zbut@bohdan-books.com l Схема проїзду
Книга поштою:
46008, м. Тернопіль, А/С 529
Тел. (0352) 51-97-97, (067) 350-18-70
e-mail: mail@bohdan-books.com
     
Copyright © 1997-2017 Матеріали, що містяться на сайті, захищені законами про інтелектуальну власність та авторські права.
Будь-яке використання розміщеної на сайті інформації можливе лише за згоди законних правовласників.
Логін:      
Пароль:

Реєстрація    Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар