Інтерв’ю з перекладачкою книги «Послухач» Тетяною Савченко

Тетяна Савченко – українська письменниця, відома блогерка на, поетеса, перекладачка, авторка дитячих творів і членкиня літературного клубу «99». 

Що в романі «Послухач» стало для вас головним викликом як для перекладача: масштабний світ, авторська термінологія чи внутрішня історія Ілан?

Викликів майже не було. Досить було розгадати загадку мови склянарів на самому початку — і історія розгорталася мені в тому ж темпі, ніби я просто її читала для власної втіхи або росла десь поряд з Ілан. Загалом я не дуже люблю, коли у фантастиці забагато внутрішньої термінології, проте в «Послухачі» нові слова дуже легко візуалізуються й лишаються у пам’яті такою живою картинкою, іноді дуже красивою, до речі, що це радше допомагає уявити світи Петри Стеглікової, аж ніяк не ускладнює.

Наскільки складно було передати українською атмосферу світу після Великої війни, де надія, технічний прогрес і поневолення існують одночасно?

Ну, українською можна передати все, тут немає місця для сумніву. Чи складно було уявляти світ «Послухача» мені, сучасній українці? Аж ніяк, іноді навіть приємно, коли подумаєш, що на місці Росії в тому світі — випалена земля. Чи складно уявити поряд технічний прогрес і рабство? На жаль, теж не складно. Мені здається, світ, у якому живемо ми самі, примушує нас тренувати уяву без права на відмову. У різних точках світу відбуваються речі, які кілька років тому здавалися б нам немислимими, але вже не здаються.
Коли я думала, яким може бути майбутнє, мені уявлялося щось таке, як криза гуманізму. Вже зараз численні рухи за соціальну справедливість, екологічну безпеку й тому подібні прекрасні речі раз у раз опиняються на службі в маніпуляторів, дискредитуючи самих себе. Людям чомусь важко навчитися бачити суть за назвою й гаслами. А потім важко, розгледівши суть, втриматися від того, щоб разом з отруєними гаслами й назвами не викинути на смітник і самі ідеї. То хіба важко повірити, що людство здатне знайти красиві слова навіть для рабства? Особливо якщо є можливість помістити його в тінь, де немає медіа, інтернету й туристів.

Ілан — героїня, яка змушена приховувати власну ідентичність. Як ви працювали з цією внутрішньою напругою в перекладі?

Технічно це складно. О, я знайшла відповідь і на перше запитання: от що було справді складно. Мені не притаманна механічна увага, тому було справді важко стежити за займенниками, щоб коли Ілан говорить від свого імені подумки, це завжди був жіночий рід, а коли вголос говорить про себе з кимось не з сім’ї — завжди чоловічий. Ілан дуже добре знає, що це питання життя і смерті, і якби в перекладі я десь схибила, то дуже сильно підвела б улюблену героїню. Я пишаюся, що в одному місці спіймала неправильний рід уже на стадії узгодження відредагованого тексту.

Послухач. Кн.1 : роман

499,00 грн

399,00 грн

Переглянути

Чи були особливі труднощі з передачею понять на кшталт «скляніт», «склянарка» чи інших елементів авторського світу?

З авторськими неологізмами у фантастиці в письменника може бути два підходи. Або це слова, етимологічно похідні від відомих нам слів, або це слова, зумисно підібрані так, щоб бути ні на що не схожими й ні з чим не асоціюватися. Сам вибір між цими двома варіантами вже дає перекладачеві підказку, як слід вчинити.
Якщо термінологія ні на що не схожа, її треба просто транскрибувати, писати так, як вимовляється. Можливе ускладнення — якщо в українській слово раптом стає схожим на якесь інше, тоді треба щось змінити, щоб уникнути асоціацій, яких автор не бажав. Якщо неологізми мають якусь впізнавану для читача етимологію, перекладач має подбати, щоб і український читач цю етимологію зчитував. Це найцікавіший варіант, бо потребує вигадки, творчої роботи.
Петра Стеглікова, однак, не обрала ні той, ні інший варіант. Або, можна сказати, поєднала обидва: у її слів є чітко визначена етимологія, водночас звучать вони так, щоб не викликати у читачів ніяких асоціацій (зрозумілі вуху слова «скляніт», «склянарі», «послухач» тут радше винятки). Петра Стеглікова скористалася мовою іншого народу, мовою, якої ані чехи, ані українці за рідкісними винятками не знають. Це створює в тексті таку собі інтелектуальну загадку для обраних: людина, яку цікавлять мови, не втримається від спокуси колупнути, хто ж такі склянарі і звідки вони взялися — й, можливо, зуміє розгадати цю загадку до того, як авторка сама розкриє таємницю в тексті. Розколоти такий горішок завжди дуже приємно, хоч і не обов’язково.
Словом, мені як перекладачці важливо було зрозуміти намір авторки створити в тексті таку маленьку необов’язкову головоломку для обраних. Розуміючи намір, уже легко збагнути, що з цією лексикою робити і як вона має звучати.

У книзі відчутна тема пригноблення народу, чию працю використовують інші. Чи набувала ця історія для вас додаткових сенсів у сучасному українському контексті?

Так. Мені взагалі часто лізуть у голову близькі й далекі асоціації, коли я щось читаю. Коли я читала описи древніх кам’яниць, палаців, веж у склянарських містах, до прикладу, мені часто приходила думка про кримських татар. Що відчували вони, повертаючись до Криму в дев’яностих, коли дивилися на будинки, які колись належали їхнім предкам, на пам’ятки архітектури, які колись були свідченням розквіту й слави їхнього народу? Чи не почувалися вони так само, як Ілан, коли та мандрує містами Дувальських гір, змішуючи в серці замилування, біль і гнів?

Як вам вдалося зберегти баланс між фентезійною атмосферою твору та його політичними й соціальними підтекстами?

Ну, позаяк цей баланс чудово зберегла авторка, мені тут особливо не було над чим працювати. Петрі Стегліковій чудово вдаються контрасти. Сучасний технологічний світ з’являється вперше лише наприкінці першої книжки, але, позаяк я вже прочитала й другу, можу сказати, що він не поступається яскравістю й вигадливістю майже середньовічному світу склянарів. Подібне поєднання мені раніше траплялося в тетралогії Лоїс Лоурі. Воно справді здається неможливим, я не впевнена, що мені вдалося б вигадати й змалювати світ, який містить і те, й інше так, як зуміла Петра Стеглікова чи та ж Лоїс Лоурі. Та, на щастя, в мої обов’язки не входило його вигадувати з нуля. Слова самі будують картинки, звуки й запахи в голові. Картинки, звуки й запахи породжують слова. Це найприємніший спосіб перекладати.

У романі нейтралітет постає не компромісом, а провиною. Як ви особисто прочитали цю ідею під час роботи над текстом?

Це була несподіванка. Всю книжку я провела поряд з Ілан, переживаючи її гнів, непокору, ненависть. Мабуть, я навіть боялася почути наприкінці щось на зразок «не все так однозначно», бо живу у світі, де є ми, а є загарбники, яких нічим не виправдати. Тому мені десь у глибині душі хочеться, щоб ніякі у світі загарбники не були виправдані і ніякі казкові темні лорди не дістали співчуття читача.
Та річ у тім, що авторка й не виправдовує загарбників. Не знаю, як буде далі, та принаймні у першій книзі не виправдовує. Є натяк на те, що склянарі в певний момент зайняли позицію невтручання й діпконсьйоршену, і це стало одним із факторів того, що їх спіткало згодом. Це ще не виправдання для їхніх ворогів. Просто треба розуміти, що той, хто намагається зайняти місце «десь посередині», ігноруючи, заперечуючи конфлікт, дуже часто стає першою жертвою, коли непримиренні сторони таки вступають у відкритий двобій.

Чи був у книзі момент або сцена, які емоційно вразили вас найбільше саме як перекладача?

Аякже. Але, позаяк найнесподіваніша і найгостріша для мене сцена міститься у другій книзі, я не стану спойлерити.

Що, на вашу думку, найважливіше не втратити в перекладі «Послухача»: голос героїні, моральну складність чи атмосферу світу?

Для мене — голос героїні. Для мене він був певною мірою терапевтичним. Ілан часто переживає гнів, і це слугувало шлюзом для того гніву, який нуртував усередині мене. Це дає відчуття внутрішнього бриніння, резонансу, коли можеш обмінюватися з персонажем, з яким проводиш дні, реальними емоціями: іноді викинути надлишок у персонажа, коли потребуєш цього, або, навпаки, підживитися. Це те, що я відчувала як читачка, але, перекладаючи, проводиш з персонажем більше часу, а тому й відчуваєш це гостріше.

Чому, як вам здається, «Послухач» може особливо сильно відгукнутися українським читачам саме сьогодні?

Ілан, дізнаючись про себе і свій народ дедалі більше, проймається гордістю. Її народові заборонено читати й писати, тому їй доводиться відкривати для себе минувшину по клаптику, дізнаючись іноді речі, які більшості з її народу невідомі. Поневолена, зневажена, голодна, безсила й безправна, вона знаходить у собі силу водночас із тим, як відкриває для себе свою історію. Гадаю, це дуже схоже на те, що відбувається цими роками з нами.